Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог
Після потопу люди зажили щасливо в новому світі. Усі вони говорили однією мовою. Це була мова їхнього рятівника Ноя. Тому вона стала для них священною. Ніхто на ній не лаявся. Ніхто її не перекручував. На ній молилися і приносили жертви під веселкою нового світу. Людей на землі з кожним роком ставало все більше і більше. …
Ной залишався жити в ковчегу, а його сини поступово збудували собі житла біля підніжжя гори Арарат. Сим сказав Ноєві: «Батьку, янгол Божий велів мені взяти труну Адама на спину й перенести в те місце, яке він укаже, бо і в Новому світі в Адама має бути могила». Ной відповів: «Сину мій, роби, як тобі велів …
Разом із синами Ной побудував біля ковчега кам’яний вівтар. Кожен з радістю приніс по каменю для зведення першого в Новому світі вівтаря. Нарешті запалили перший священний вогонь подяки. Коли люди стали навколішки біля вівтаря й подякували Богові за чудесне спасіння, над ними у вигляді дуги з’явилася в небесах сяюча веселка. Ной почув у своїм серці …
Якось поштовх струсонув ковчег, немов він на щось наштовхнувся. І справді, ковчег застряг на горі Арарат. Проте Ной не відкривав ковчег, бо знав, що земля ще має просохнути, аби на неї можна було випустити тварин. Одного разу вночі Бог сказав Ною: «Вийди з ковчега разом з тваринами, бо час настав». Наступного ранку Ной відчинив двері. …
Вітер незмінно гнав ковчег на схід протягом сорока діб. Якось Сим спустився вниз до Ноя й сказав: «Батьку, у мене нагорі так тихо! Жодна крапля більше не падає на дах. Напевне, злива вже минула!» Тоді Ной піднявся нагору: і справді, дощу було вже не чути. Ной сказав: «Дайте-но драбину! Я відчиню ляду й погляну надвір». …
Коли ззовні все двиготіло від землетрусу, що супроводжувався жахливою бурею, а потоки дощу все хльостали й хльостали по хвилях, Ной та його супутники опинились у важкому становищі. Люди і тварини падали на підлогу й налітали на стіни. Усі прокинулися. Тварини зчинили лемент. Лише равлики нічого не помітили й ще цілу добу спали. Найгірше було жирафам, …
Цілими днями з моря збиралися темні хмари. То тут, то там гримотіло. Раптово полив дощ, що заганяв людей до будинків, печер і під дерева. Спочатку люди сварилися, погрожували небу кулаками й кричали: «Ви що, там нагорі, втопити нас вирішили?» Та коли дощ не переставав лити ані вдень, ані вночі і вода почала затікати в хижі …
Ковчег був готовий, й усі щілини ретельно просмолені. Тоді Сим, Хам та Яфет прийшли до Ноя і сказали: «Скажи нам, батьку, як завести звірів до ковчега, бо ковчег уже готовий». Ной звелів: «Спочатку підеш ти, Яфете, з великою худобою та іншими тваринами, які харчуються від землі. Розмісти їх у нижньому відсіку. Ти, Хаме, розташуй своїх …
Коли будівництво ковчега було повністю завершено й усі щілини замащено смолою, Ной мовив своєму молодшому синові: «Яфете, ти – друг корів, биків і всього, що рухається по землі. Піди й приведи по парі від кожної породи. Їх треба розмістити в нижньому відсіку ковчега. Зроби великий загін, куди ти помістиш їх до того, як вони ввійдуть …
Звісно, люди в місті Ста Бовванів помітили, що вдалині на горі Кардинон у Ноя відбувається щось нове. Ніхто не знав, що він там будує. Декотрі насміхалися: «Мабуть, Ной вирішив збудувати велику домовину! Він хоче живцем схоронити себе разом із ріднею!» А п’ятеро шибеників подумали: «Хоч би що це було, до біса цікаво буде підпалити Ною …