Перед нами знову заповідь блаженства, яка існує в двох версіях. У Луки вона простіша і, ймовірно, була спочатку: «Блаженні голодні нині, бо ви насититеся» (Лк. 6:21), а протиставлено їй: «Горе вам, що ситі нині, бо будете голодувати» (Лк. 6:25). Прямий сенс її такий очевидний, що не потребує тлумачень. Вона природно входить у проголошений Христом «переворот», узагальнений у вірші з Євангелія від Матея: «Так то останні будуть перші, а перші – останні!» (Мт. 20:16).
Правилом поведінки така заповідь бути не може; щоб досягти цього блаженства, нічого не треба і не можна зробити. Якщо ми перестанемо їсти, ми нічого не досягнемо і, крім того, порушимо іншу думку Нового Завіту – таке ж просте і дуже «ліберальне» повчання апостола Павла про їжу («Хто їсть, хай тим, що не їсть, не гордує; а хто не їсть, хай того, що їсть, не судить» (Рим. 14:3)). Порушимо ми і наслідування Христа, Який і їв, і пив, так що Його навіть обізвали «ненажерою й винопивцем» (див: Мт. 11:19).
Втім, заповідь існує і в іншій версії, можливо – висхідній до слів Самого Спасителя. У Матея ми читаємо: «Блаженні голодні та спраглі справедливості, бо вони наситяться» (Мт. 5:6).
Проте відкладімо ненадовго її моральні тлумачення і зупинимося детальніше на євангельській значущості того голоду, про який йдеться в Луки. Ми бачили на прикладі попередньої заповіді («засмучених»), що справа спокутування не вимагає від нас, щоб ми знищили свої почуття. Так само вона не вимагає, щоб ми нехтували нашими фізичними потребами. І те і друге потрібне не знищити, а виправити. Їх треба приборкувати не тому, що вони занадто великі, а тому, що вони невірні. Адже часто ми хочемо їсти, щоб отримати смакову насолоду, а не тому, що ми дійсно голодні. Як бачимо, таке прагнення з голодом не пов’язане. Це – мріяння, а не голод, і диктує його мозок, а не шлунок. Поза сумнівом, мозку тут робити нічого. Голод повинен належати не уяві, а шлунку.
Друга помилка – наша пристрасть до запасливості. Христос велить нам молитися про хліб насущний (тобто – про хліб на кожен день), і це цілком реалістично. Проте багато хто вважає за краще запасати їжу про запас, що веде до чималої небезпеки. Звісно, немає нічого поганого в тому, щоб придбати більше їжі, ніж з’їси за день. Небезпека – не в самому факті, а в тому, що він може вийти з-під нашої влади і стати кумиром.
Якщо ж мова йде про належне ставлення до їжі, корисно згадати притчу із житій ченців-пустинників. Один чернець ніяк не міг вирішити, чи залишатися йому в пустелі. Він пішов до авви Пафнутія за порадою. Старець сказав: «Читай одну молитву вранці, одну – вдень, одну – увечері, і їси, коли голодний, пий, коли жадаєш, а якщо хочеш спати – спи. Тоді ти можеш залишитися в пустелі». Молодий чернець ще сумнівався і пішов до авви Іоанна. Той сказав: «Не читай молитов. Тільки сиди в келії, їси, пий і спи». Чернець, проте, пішов до авви Арсенія, який сказав йому: «Тримайся того, що тобі вже сказали. Мені нічого додати».
Для духовного життя необхідно реалістично бачити, що таке людина, не прикриваючи цього благочестям. Молодий чернець має навчитися правильній відповіді на головні людські потреби – голод, спрагу, втому, бо тільки на цій основі, основі істини, може стояти молитва. Якщо він спробує ці потреби обійти, його духовне життя буде просто фантазією.
Одна з добрих сторін такого повернення до істини – у тому, що ми відчуємо, як ми залежні. Коли ми занадто благополучні (у будь-якому значенні слова), нам може здатися, що багато, якщо не все, залежить від нас, а це – велика спокуса для занепалої людини. Насправді ми залежимо буквально від усього; і віра наша не стане реалістичною, поки ми цього не визнаємо. Звісно, у першу чергу ми залежимо від Бога; але мало того, ми залежимо від оточуючого світу, такими Бог нас створив. Можна звільнитися від деяких, не дуже потрібних зв’язків, але дуже небезпечно думати, що ти вільний від зв’язків нерозривних, без яких людини просто немає.
