Блаженство засмучених пов’язане з даром розуміння. Це вірно; той, хто знає правду про людське життя, не може зневажати того, хто плаче.
Стосується це і правди про самого себе, покаяння. Цілком можливо, що в Матея «засмучені» означає тих, хто кається. Такі сльози проллє лише той, хто чесно дивиться на самого себе. Але християнин не просто бачить людську долю. У розтерзаному обличчі ближнього він бачить розтерзане і рятівне Христове обличчя. Якщо ми досить мужні і покірливі, щоб дивитися на Нього, ми тим самим і ототожнюємо себе із Спасителем. Наші сльози тоді – дуже глибокий спосіб співучасті в Його справі.
Дуже важливо зрозуміти, що від цього, у певному значенні, нічого не змінюється. З’єднуючись у стражданні з Христом, ми не страждаємо менше. Страждання набуває іншої перспективи, і в цьому сенсі нам легше його перенести. Але ми страждаємо, нам погано, і тілу і душі.
Нерідко ми мріємо про те, що навчимося страждати героїчно, як би нести свій хрест, того не помічаючи. Але права Тереза із Ліз’є: істинна благодать полягає в тому, що ми несемо хрест погано. У несінні хреста входить те, що в нас немає на нього сил.
Тут дуже важливий приклад Христовий. Ми не повинні думати про те, що, як Людина, Він був краще захищений, бо міг викликати легіон ангелів. Він їх не викликав. Він переносив людське горе, черпаючи силу лише з людських джерел, і Новий Завіт ясно каже нам, що Він дуже страждав. Знав Він і той душевний злам, який пов’язаний із сильним фізичним болем. Гірше за те, були хвилини, коли Він пізнав найстрашніше страждання – почуття, що все абсолютно безцільно (див: Мт. 27:46).
Христос назвав блаженним не легку незручність, яка робить життя більш цікавим. «Він за днів свого тілесного життя приніс був молитви й благання з великим голосінням та слізьми…» (Євр. 5:7). Так страждав Христос. У наші дні так страждала Тереза Маленька, яка дивилася в пітьму відчаю.
Тут не місце уявному геройству. Звісно, буває страждання, яким можна покрасуватися. Можна піти в страждання від істинних своїх турбот, можна забезпечити собі співчуття, можна навіть надати собі цікавість у нашому безликому світі. Але Господь благословив не це. Для християнського життя важливе саме страждання, а воно виглядає далеко не так гарно, як нам би хотілося.
Скільки б ні оновлювалася Святим Духом наша «внутрішня людина», людина зовнішня – і тіло і душа – занепадає день від дня і неодмінно помре (див: 2Кор. 4:16). Перед лицем смерті – не до жартів. Ми беремо участь у Стражданнях Христових, відчуваючи істинний біль, і треба з усім упокорюванням це визнати. Ми повинні прийняти Божий дар – «вино, що серце людське звеселяє» (Пс. 104:15). Бог у Своїй пророзумовій милості не вимагає від нас, щоб ми завжди були в повній свідомості, як би «без наркозу». Окрім таких засобів втіхи, як вино, у нас є дорогоцінний дар сну, є друзі, книги, є просто тимчасове отупіння. Не треба соромитися того, що удаєшся до всіх цих засобів.
Проте не можна так приохотитися до «наркотиків», щоб забути, як ми слабкі і в якому світі живемо. Заспокійливі засоби повинні збільшувати, а не зменшувати реалістичний погляд на життя.
Особливо небезпечний один наркотик – метушливе бажання «все улагодити». Звичайно, дещо іноді улагодити можна, і ми маємо право це робити. Але не можна себе обманювати. Скільки б ситуацій ми не улагодили, ми все ж залишимося віч-на-віч з безпорадністю людини. Повна зміна нашої долі – у руці Божій, і більше ніде. Усе інше – лише перекладання тягаря з однієї руки в другу. Нам не вирішити останніх проблем – гріха і смерті. Їх вирішує тільки Бог.
Ось чому так важливо страждати. Коли ми страждаємо, ми знаємо, яка наша істинна доля. Ми бачимо правду про занепалий світ і занепалу людину. Як тут не плакати?
Іноді вважають, що треба розрізняти страждання як плід гріха і страждання спокутне. Ті, хто так думає, приходять до висновку, що в цьому, земному житті можна позбутися перших, «заслужених» страждань. Це – повна нісенітниця. Всяке страждання – плід первородного гріха, нашого чи чужого. Саме його взяв на Себе розіп’ятий Христос, саме його повинні нести на собі християни; і велика частина кожного з наших хрестів виникає не від чужих гріхів, а від наших власних. Наш хрест – це ми самі. Немає жодних підстав вважати, що в цьому житті ми позбавимося власного тягаря. Звісно, Господь полегшує нам тягар, але не знімає його. Тільки після воскресіння мертвих тіла наші будуть здатні до повного щастя. Тим самим ми ніяк не маємо права зневажати ні своє, ні чуже страждання. Навпаки, ми повинні його шанувати.
Християнське страждання дуже тонке і в жодній мірі не пов’язане з презирством, зневагою чи засудженням.
Єдина відмінність спокутних страждань – саме в цьому. Спокутним можна назвати те страждання, що віддане Христу, тобто співчуття, «страждання разом з іншими». Християнин знає, що Христос узяв на Себе його муки і тим самим з’єднав їх з муками всіх інших людей. Страждання стає співчуттям через Страждання Христові.
Тепер ми зможемо зрозуміти, чому блаженство засмучених пов’язане з милосердям. Людина, яка зазвичай страждає, стає егоїстичною. Той же, хто страждає з Христом, пробиває стіну самозвеличання. Можливо, горе його ще більше, бо він позбавлений такої віддушини, як злість; проте він причащається таємниці Божої любові. Тому в глибинах пекла пробуджується надія. Таке страждання чисте, бездомішкове, безпорадне; проте тільки той, хто випробував його, може знати, що «усе, що Господь хоче, чинить» (Пс. 135:6).
Саме на цій глибині страждання і радість єдині. Заклик апостола звернений до тих, хто переступив жалість до себе і з’єднався у своїй скорботі з жертовною любов’ю Спасителя.
Блаженство християнської радості, блаженство засмучених зводиться, головним чином, до надії. Не до оптимізму – його немає, а до переконання в любові і силі Божій. Засмучені – блаженні, бо вони будуть утішені. Існує страждання, яке тішитися не хоче. Більше того: деякі вважають за краще роз’ятрювати свій біль. Це – не християнський шлях. Нам, християнам, дісталася тяжка, але і блаженна доля – ми повинні страждати чесно, не обертаючи страждання в себелюбну насолоду.
Біль, благословенний Спасителем, не зневажає втіхи, але знає, що втішити істинно може лише один Бог. Тим самим, цей біль нерозривно пов’язаний з радістю в Христі; проте, скажемо знову, він не «полегшений», не умовний, а дуже тяжкий.
