Перші два блаженства, про які ми говорили, створюють певну порожнечу. Коли ми відмовляємося від владності і свавілля, інші спонукання можуть вступити в гру; але відмова ця, сама по собі, дасть лише величину негативну. Залишитися при ній небезпечно. Інші блаженства, попереджаючи нас про небезпеку, вчать чим її заповнити.
Блаженство засмучених застерігає нас проти поганої відчуженості, яка ніби промовляє: «У мене нічого немає, я нічого не можу, але що з того? Мені це байдуже». Той, кому байдуже, не заплаче, а тому не набуде блаженства. Воно обіцяне саме тим, хто не лише тихий і беззахисний, але і доступний стражданню. Це виключає для християнина яке б то не було «емоційне неприйняття».
Не можна забувати, що без почуттів немає людини. Пророцтво Єзекиїля твердо свідчить нам: «Вийму кам’яне серце з вашого тіла й дам вам серце тілесне». (Єз. 36:26). Жорстокосердість, глухота почуттів – один із плодів гріхопадіння. Спокутуючи первородний гріх, ми відчуваємо не менше, а більше.
Звичайно, це не означає, що ми повинні потурати будь-якій своїй емоції. Певна дисципліна і в почуттях і в їх вираженні – необхідна. Корисно приборкувати почуття, але не знищувати їх.
Розберемося в тому, чим погані іноді наші почуття. Тоді ми ясніше побачимо, що робити з ними на християнському шляху.
Найбільш звичайне – неспівмірність, неадекватність наших реакцій, інфантильні почуття «по дурницях», які лише частково відповідають обставинам. Що б не означало блаженство засмучених, воно, щонайменше, говорить про справжнє страждання, про «адекватну емоційну реакцію». Це треба запам’ятати. Але засіб проти неадекватних почуттів – не бездушність і не фальшива бадьорість, а почуття, що відповідають здоровому глузду.
Часто ми неправильно розуміємо заклик апостола Павла «радуйтеся завжди» (Флп. 4:4). Християнин не має права радіти за всяку ціну. Як би ми не тлумачили апостольські слова, вони аж ніяк не відкидають страждання, бо засмучені – блаженні. Блаженство засмучених має підтримати нас, коли ми нещасливі, і захистити нас від протекційних порад «бути бадьорим». Той самий апостол сказав не «підбадьорюйте тих, що плачуть» і не «докоряйте», а «плачте з тими, що плачуть» (Рим. 12:15).
Варто подумати про те, що ж таке християнська радість. Утішаючи тих, хто страждає, ми часто пояснюємо для них, що віра велить страждати менше. Можливо, нам просто легше самим, коли наш підопічний спокійний? Адже засмучені дуже важкі, вони заважають нам, дратують. Тяжко хворі, вмираючі порушують одну з найстрогіших заборон нашого суспільства. Що якщо нагадування про «християнську радість» – лише благочестивий варіант цієї заборони?
Ось чому так важливо пам’ятати, що Христос пов’язав з блаженством не просто почуття, а «негативні емоції». Він благословив ті тяжкі і принизливі епізоди нашого життя, коли ми надто нещасні, щоб виконати вимоги невблаганного світу, і навіть церковні люди суворо докоряють нас, закликаючи до удаваної бадьорості.
Звісно, це не спростовує апостольських слів, а лише допомагає правильно зрозуміти їх, знайти для них належне місце. Передусім зауважимо, що радіти вміє лише той, хто вміє плакати. Радість не можна зберегти, тікаючи від страждань. Той, хто постійно боїться нещастя, не буде щасливим. Дурнувата гонитва за задоволеннями багатьох наших сучасників не дає нічого, окрім досади, а наше вільнодумне двадцяте століття, породжує надзвичайно багато нещасливих, не здатних до почуття невротиків.
Як це не дивно, у наш бездушний час слова про блаженство засмучених навіть важливіші, ніж заклик до радості, бо радості набути неможливо, якщо всіма доступними способами тікаєш від страждання.
Проте засмучені блаженні не лише з цієї причини. Щоб повніше зрозуміти нашу заповідь, звернемося знову до «стратегії спокутування». Чому Христос мав постраждати (див: Лк. 24:26)? Чому лише тих, хто бере на себе хрест, можна вважати Його послідовниками (див: Мт. 10:38 та ін.)? Що означають слова апостола Павла: «Доповняю на моїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим…» (Кол. 1:24)?
Відповідь одна: Христос страждав і помер, бо доля людська – страждання і смерть. Якщо Він хотів спасти людей, Він мав, як добрий пастир, вирушити туди, де живуть вівці, які заблукали. Будь-яке інше спасіння було б брехнею, і йшлося б не про нас, людей, а про якісь неіснуючі створіння.
Такого ж реалізму Господь чекає від нас. Ми повинні знати, де ми, якщо хочемо звідти вийти.
Людина посідає у всесвіті особливе місце – вона не лише творіння, вона співробітник Божий (див: 1Кор. 3:9). За дивним словом св. Григорія Ниського, кожен сам народжує себе.
Так само кожен бере участь у своєму спасінні. Ясна річ, ми не можемо спастися без Божої допомоги. Але з нами, людьми, Бог працює не один, Він чекає від нас співучасті. «Працюйте над спасінням вашим в острасі та трепеті, не тільки коли я присутній, але ще більше тепер, коли мене нема між вами, бо то Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Флп. 2:12-13).
Тим самим, якщо Бог прийняв наше страждання в Христі, ми теж повинні приймати наше страждання. Якщо Христос узяв на Себе наші хрести, ми повинні нести і свій хрест, і хрести ближніх.
Люди створені так, що вони тісно пов’язані між собою; це знає навіть біологія. Кожен з нас творить іншого, а в занепалому світі кожен іншого і губить. Справа спокутування не терпить роз’єднаності, яким би розумним не здавалося прагнення від усіх відокремитися. Писання ясно каже: «Носіте тягарі один одного» (Гал. 6:2).
Якщо ми хочемо побачити людину, яка вона є, ми повинні подивитися на Христа, Який страждає. «Ось чоловік!» (Йн. 19:5). Такі ми, люди. Такі ми безпорадні, понівечені, змучені. Мало того: так ми терзаємо і мучимо інших. Саме ми несемо в собі ту злість, ту жорстокість, ту безсоромну глумливість, від якої страждав Спаситель. Як тут не заплакати?
