Перші два блаженства як би негативні – вони утримують прагнення до влади і прагнення розраховувати лише на власні сили. Завдяки цим блаженствам створюється порожнеча, в якій може діяти Бог. Саме в цій порожнечі Він перетворює нас.
Звісно, головне для Нього – створити в нас любов, милосердя. Тільки ця чеснота робить нас досконалими. Але в земному житті вона не розцвіте без віри і без надії. З вірою і надією пов’язані два перші блаженства; вони створюють місце для любові, з якою пов’язані шість інших.
Віра і надія теж «негативні»; вони звільняють нас від влади миттєвих потреб. Завдяки вірі ми дивимося на світ очима Божої правди і тому здатні протистояти тиску «видимого». Надія дає нам силу чекати, поки Бог не улагодить усе по-своєму. Завдяки ній ми вільні від прагнення до негайних результатів і від розумного бажання розраховувати все наперед. Ці чесноти виводять нас зі світу, де править, у кращому випадку, людська фантазія, в істинний, але сокровенний світ Божих дій. Той, хто живе вірою і надією як би перебуває в порожнечі, в якій творить Бог.
Наш світ – не світ повноти, а світ браку. Людина згрішила, вона тепер не в раю. Але занепалим людям здається, що вони знають, як у цьому світі впоратися. Таке знання – брехня, і йде від «батька лжі» (див: Йн. 8:44).
Ось чому так потрібні віра і надія. Вони відучують нас від уявного знання і вчать чекати повноти, яку дає тільки Бог. Проте чиста порожнеча, за притчею Господньою, дуже небезпечна; вона притягає нечистих духів, які гірші за колишніх (див: Мт. 12:43-45). Заповнити її повинна любов.
Любов наповнює, робить повним наше життя, але що ж це таке? Апостол каже нам у Посланні до Корінтян, що всякий прояв любові – двозначний. Можна чинити добро, здійснювати для цього подвиги та все ж не мати любові. Знаки її і симптоми важливі, але не вони – головне. Як каже Джордж Макдональд, «ми просто не можемо повністю відрізнити істинну любов від помилкової, поки ми не померли». Розрізнити їх можна лише тоді, коли це вже не треба. Поки ми живемо в цьому двозначному світі, ми ніяк не встановимо до кінця причини і мотиви навіть власних наших дій.
Ми так звикли вважати, ніби десь усередині лежить «наше істинне я». У певному значенні це вірно (див. далі, про чистих серцем). Але таємниця нашої душі відома тільки Богові, і ми в неї проникнути не можемо. Помилка починається тоді, коли ми припускаємо, що здатні представити своїми силами (і на свою користь) те, що відділяє «внутрішнє» від «зовнішнього». Любимо ми і сумніватися в «зовнішньому» інших людей, зазвичай – вже не на їхню користь.
Такий підхід до людей дуже небезпечний. Тепер нерідко кажуть: «Важливе не те, що ти робиш, а те, який ти». Знову ж таки, у певному значенні це вірно – найважливіше наша сокровенна глибина, відома лише Богові. Досягти її не допоможуть жодні методи створені людиною. Якщо ж йдеться про те «внутрішнє», що ми можемо побачити, воно не таке вже важливе. Важливішім часто буває те, що ми робимо. Наприклад, іноді ми когось не любимо, але все таки допомагаємо йому. Чому нелюбов важливіша, ніж той дивний факт, що ми здатні подавити свої недобрі почуття? Цілком можливо, що саме це виражає істинний задум Божий, навіть якщо не виражає нашого задуму. Іноді ми кажемо: «Сам не розумію, чому я так зробив»; отже, істинна причина набагато глибша за доступне нам «внутрішнє».
Тому Церква і вчить церковному послуху, завдяки якому наші дії хоч якось відокремлені від хаосу настроїв. Послух дозволяє нам виражати милосердя, а не наші примхи і фантазії. Ми повинні виконувати «золоту заповідь» («не чини іншому того, чого не хочеш собі»), хочемо ми цього чи ні.
Є і другий вірний шлях, доступний усім християнам, – шлях таємничих знаків і символів, в які Церква втілює своє життя. Життя це – свого роду священне дійство; у ньому ми можемо символічно виражати нашу якнайглибшу суть. Церква «без плями чи зморшки» (Еф. 5:27), ми – у вадах і плямах; але, звершуючи таїнства, ми стаємо тим, що краще за нас, зміцнюючи нову людину, яка зароджується в нашій сокровенній глибині.
Не будемо відступати, якщо «не побачимо в цьому сенсу», якщо таїнства «нічого не промовляють нам». Не літургія має пристосуватися до нас, а ми – до літургії. Вона розрахована на зрілих, на духовно дорослих людей. Можливо, що ми ще не дозріли, ми ще погано чуємо. Напевно, ми маємо право сказати, що, звершуючи таїнства, «вдягаємося в Христа» (див: Рим. 13:14). Як всяке «переодягання», це – дійство; більше того, це схоже на гру; але тільки так ми беремо участь у реальності, яка тут, на землі, виражає себе в символах і ритуальних жестах.
Якщо ми віддано, щедро і терпляче наслідуватимемо ті символи, які подає нам Церква, щоб виразити любов, рано чи пізно прийдуть і більш спонтанні ознаки цієї чесноти. Але не вони визначають, наскільки цінна наша участь у літургії; якраз навпаки. «Спонтанні прояви» любові завжди двозначні, обряд однозначний. Саме він, обряд, вирощує нову людину, яка зародилася в нас; і наша вірність обряду дає нам надію на те, що наші «спонтанні прояви» стануть виражати саме любов, а не ще щось інше. Тепер ми можемо звернутися до інших блаженств, тісно пов’язаних з любов’ю.
