Св. Ігнатій Антиохійський учить: – «Бог наш, Ісус Христос, пішовши зі світу до Отця, явив Себе повніше». Зникнувши, Христос з’явився більшою мірою, ніж тоді, коли Він жив на землі.
Ориген посилається на той самий або схожий вислів, міркуючи про слова Господні: «…увійди у свою кімнату, зачини за собою двері» (Мт. 6:6). Це краще пояснює нам слова св. Ігнатія і сенс вислову. Не можна молитися явно. Бог не діє явно.
Усе це входить у давню і довгу традицію. Християнські богослови до і після св. Ігнатія вчили, що Бог діє тихо, непомітно, без шуму і метушні. Таке вчення відкриває ще одну грань тієї майже невловимої риси, яка названа тихістю, лагідністю. Увесь наш клопіт про добробут, вплив, владу походить від нашої неповноти, тоді як Бог, діючий тихо, говорить від повноти буття. Блаженство, обіцяне тихим, закликає нас відмовитися від діловитості, властивої світу неповноти, щоб жити в тиші і непомітності повного, Божого світу.
Згадаємо, як урочисто з’явився Бог на Синаї (див: Вих. 19:16 і далі). Цього, власне кажучи, ми і чекаємо від Нього. Але коли Він знову з’являється Іллі, це відбувається дуже тихо, немов Він навмисно заперечує все те, що так вразило народ у Книзі Вихід. Не в бурі Господь, не в землетрусі, не у вогні, а в «тихесенькому, лагідному вітерці» (1 Царів 19).
Навіть у Новому Завіті Господь діє так само. Він каже: «Ліпше для вас, щоб Я відійшов» (Йн. 16:7), і «відходить», спочатку – у Хресній смерті, потім – у Вознесінні. Ориген не без підстав сказав, що Христос «був посланий не лише, щоб Його знали, але і щоб залишитися прихованим».
Тихі шанують цей спосіб дії і прагнуть наслідувати в ньому Бога. Вони не прагнуть чогось досягти, щось улагодити, завоювати світ. Їх дії виникають із повноти буття, що відображає повноту буття Божого.
Така «відмова від змагань» обходиться недешево. Зразок наш – Христос на хресті. Його допоможуть зрозуміти не сентиментальні оптимісти з душерятівних книжечок, а швидше великі трагічні герої – Агамемнон, Едіп, Гамлет. Усі вони – у пастці. Це часто буває з людиною. Життя світу цього – пастка. Знову і знову ми опиняємося в безвихідному становищі. Скільки б ми не мріяли, що все «пречудово влаштується», нам доводиться жити в пастці колишніх своїх помилок, чужих гріхів, поганих соціальних систем. Відчуття безпорадності – одна з найтяжчих психологічних проблем нашої епохи, що легко призводить до повного відчаю.
Євангеліє дає на це сувору, але єдину реальну відповідь. Воно каже, що тільки прийнявши пастку, ми можемо змінити хоч щось. Не треба метушитися, не треба рватися на волю, треба нести хрест безпорадності, як ніс його Спаситель, щоб набути істинної сили для життя, що більш личить образу і подобі Божій.
Весь наш клопіт тільки збільшить неповноту, метушню занепалого світу. Тиша ж дає Богу можливість діяти. Це – таємниця Його ненав’язливої присутності. Тихі такій таємниці причетні.
Блаженний той, хто не прагне щось зробити; той, хто вміє безпорадно чекати на хресті. Саме такі люди успадковують землю.
Напевно, тільки вони і можуть її успадкувати. Земля була дана Адаму. Ми отримуємо її в Новому Адамі, Христі. Дивіться, як каже про Нового Адама євангеліст Йоан: знову чоловік і жінка в саду, які повторюють розповідь про створення людини. Чоловік цей – Садівник, Магдалина не помилилася; Він – новий садівник у новому раю. І як тоді, Він вимовляє ім’я. Адам називав по імені звірів, Христос – Марію Магдалину. Почувши своє ім’я, вона дізнається і визнає Його (див: Йн. 20).
Після гріхопадіння наша влада над землею виражається в споживанні і псуванні. Влада ж Адамова виражалася в тому, що він давав імена. Згідно св. Єфрема Сирина, нарікаючи тварин, він дійсно брав участь у творчій справі Божій. У Христі ми знову набуваємо цієї сили допомагаючи кожному створінню набути повноти буття.
Якщо ми повинні успадкувати землю, навчимося ж дізнаватися, називати по імені, звільняти все творіння, повертаючи його до належного стану, і перестанемо метушитися, щось «налагоджуючи» і «влаштовуючи» на користь самим собі.
Так само ми повинні ставитися і один до одного. Який жаль, що, допомагаючи людям, ми прагнемо «вирішити їх проблеми»! Насправді ми повинні не вирішувати, не ставити діагноз, а дізнаватися чи, точніше, пізнавати – пізнавати, як перша людина, кожну істоту, кожну ситуацію в їхній досконалій неповторності.
Коли ситуація вже дуже безвихідна, ми починаємо розуміти, що треба не стільки знайти з неї вихід, скільки виразити її. Тут допоможе поет або художник; і іноді, по милості Божій, ми самі можемо стати цим поетом і художником. Кожна ситуація в нашому світі вимагає не «ділового», а «художнього» підходу. Якщо ми успадковуємо землю, ми зобов’язані цим не «умілому адмініструванню», а чомусь схожому на тонкість і творчий дух.
Тихі – це ті, хто не «домагається» і не «влаштовує», а безпорадно поглядає на життя. Кому ж, як не ним, сказати в єднанні з Божим Словом те слово, яке звільнить всяке творіння, повернувши його до самого себе? Тільки вони і можуть по-справжньому радіти владі над землею. Отже, не гнівайтеся на успіхи нечестивих – ні в них, ні у вашого гніву немає майбутнього. Радійте про Бога, і поглядом віри і надії ви побачите творений Господом світ крізь відчай і безвихідність цього віку.
