Землю успадковують тихі, лагідні, беззахисні, невмілі, бо Божу землю, істинну землю інакше не отримаєш. Вона – дар або, за словом євангельським, – спадок. Щоб отримати спадок, треба, щоб хтось помер, більше нічого. За нас помер Христос; у нас помирає старий Адам; для нас, християн, помирає уявний світ метушні і неправди, гріха і розрахунку.
Усі ми нерідко дивуємось, що найбільшого результату досягають не наші прораховані дії, а щось зовсім інше. На людське життя часто сильно впливають випадкові слова, яких ніхто до кінця не зрозумів або не розчув, а розраховані наперед «засоби» призводять до якихось безглуздих, якщо не смішних наслідків.
Це мало б розплющити нам очі на дуже важливу істину. Не можна скласти путівник у Царство Боже, це нам не Лондон і не Нью-Йорк. Ми можемо вважати, що Лондон знаходиться на шляху до Царства, і можемо прагнути туди, але немає жодних підстав вважати, що ми праві. Який наш правильний шлях, знає тільки Бог, і те, що нам здається помилками, може виявитися необхідними східцями Його задуму.
Якщо ми це дійсно зрозуміємо, наше життя дуже спроститься. Розчарування приходять через те, що ми чогось сильно хотіли. Але чи варто цього сильно хотіти? Що б ми не робили, ми схожі на людину, яка саджає в саду насіння невідомої рослини.
Нам настільки мало відомий Божий задум, що просто безглуздо хвилюватися про нашу власну мету. Проте наші дії, якщо це зрозуміти, стають набагато простішими. Якщо ж від нашого клопоту нічого не залежить, ми можемо стати набагато спокійнішими.
Приємно зрозуміти, що «цінний результат» залежить не від нас, а тільки від Бога. Без Божої волі дійсно не відбудеться нічого. На цьому ґрунтується особлива духовна праця – віддання себе Промислу, невід’ємна від християнської традиції: усе, що б не сталося, сприймається як знак Божої волі.
Якщо сприйняти це серйозно, для нас вже не буде нещасть, бо нещастя, як правило, протиставлене якійсь надії чи якомусь бажанню. З іншого боку, для нас не буде досягнень і успіхів. Мета Божа – спасти нас. У жодному разі не можна думати, що Він як би підстерігає нас, прагнучи покарати за ту чи іншу провину. Він працює, створюючи, а не знищуючи нас. Тому, з богословського погляду, правильніше дивитися на життя з надією, ніж зі страхом. Навіть те, що віддаляє нас від спасіння, Бог може і хоче використати нам на благо. Найстрашніше зло, вбивство Христа – серцевина нашої надії. Саме так використовує Господь наші гріхи і страждання; так повинні сприймати їх і ми самі.
У гріха немає «способу буття» і він може бути пізнаний лише за супутнім йому болем. Гріх входить у реальність, у наше життя тільки тому, що Христос страждає всіма нашими стражданнями. Поза цим гріх безглуздий, його не можна брати до уваги. Метушливі спроби від нього захиститися надають йому більшу реальність, ніж у нього є.
Звісно, зло грає чималу роль у нашому світі, але лише тому, що нашому світу сильно бракує реальності. Міра реальності – воля Божа. У Бога немає гріха, і все, що можна описати як зло, можна перетворити на славу.
Ми не можемо серйозно розділяти наше життя на «успіхи» і «невдачі». Наша справа – інша: віддавати себе рятівній силі Божій.
Це не означає, що ми не маємо права якось змінювати світ. Часом саме такий обов’язок виникає із послуху Богові. Але неодмінно треба пам’ятати, яким є великим проміжок між нашими зусиллями і результатами. Усе, чого б ми не досягли в житті, тільки сировина чи, якщо хочете, умовний нарис блаженства. Важливе те, що ми робимо, а не те, чого прагнемо досягти.
Свята Тереза з Ліз’є сказала перед смертю: «Я сію добре насіння, яке Бог вклав у мою слабку руку для моїх пташок. Що буде з ним, не моя справа. Я про це і не думаю. Добрий Бог каже мені: «Давай, завжди давай, і не піклуйся про те, що з цього вийде».
Якщо ми зуміємо це зрозуміти, нам здасться просто смішним світський погляд на життя. Дійсно безглуздо домагатися успіхів і впливу, хвилюватися про багато що. З Божим задумом пов’язано лише те, що ми дійсно робимо. Важливо не гнатися за своїми цілями, а робити те, що робиш, так би мовити, «у Промислі Божому».
Така та тихість, про яку говорить наша заповідь. Це – моральна, духовна позиція, яка починається з безпорадності, такої природної для земної долі, а завершується співпрацею з Богом. Блаженні тихі; тому ми повинні пам’ятати, що позиція ця краща і радісніша, а не гірша і нещасніша за інші.
