Слова про блаженство тихих майже точно повторюють вірш з псалму, і євангеліст чітко хоче, щоб ми це помітили. Отже, перший ключ до цих слів треба шукати в 37-му псалмі.
Псаломщик виявився в більш ніж звичайному становищі: дивлячись на життя, він побачив, що погані люди процвітають, а ті, хто слідує закону Господньому, безпорадні перед їх переможною ходою. Це здається йому дивним; і, прагнучи втішитися, він роздумує про земне життя, намагаючись проникнути в таємницю Божих задумів:
«Не палай гнівом на злочинців, творящим беззаконня не завидуй. Вони бо, як трава, швидко поникнуть, – зів’януть як рослина яра. Вповай на Господа й чини добро, щоб жити на землі й безпечним бути. Втішайся в Господі, і Він сповнить тобі бажання твого серця. На Господа здай твою дорогу; вповай на Нього, і Він учинить; Виведе, як світло, твою правду і твоє право, як полудень. Спокійним будь у Господі, надійсь на Нього. Не палай гнівом на того, кому щастить у дорозі, на людину, що лихо коїть. Лиши гнів, покинь пересердя; не палай гнівом, а то накоїш тільки лиха. Бо лиходії знищені будуть, ті ж, що надіються на Господа, заволодіють краєм. Ще трохи, і беззаконник пропаде, подивишся на його місце, і його більше не буде. Покірні ж заволодіють краєм і тішитимуться глибоким миром». (Пс. 37:1-11).
Головна думка проста: для поганих людей немає майбутнього. Тому нам і не треба втручатися в їхні долі, як не треба квапити траву, яка ще не зів’янула. Лють і боротьба – невірна відповідь. Господь чинить інакше – Він «сміється» (Пс. 37:13). По суті, поганих людей безглуздо сприймати серйозно. Як би вони не намагались, скільки б про себе не вважали, у них немає нічого попереду. Гніваючись на них або борючись з ними, ми тим самим приділяємо для них більше уваги, ніж вони того варті. У зла рівно стільки реальності, скільки ми йому відпустимо. Ми робимо його реальнішим, відгукуючись на нього.
Звісно, не треба це спрощувати. Зло – неминуча частина занепалого світу, і в будь-який момент часу сила його велика. Але зло не може встояти; у нього немає майбутнього.
Мабуть, «тихі» – не самий точний переклад грецького слова, що, насправді, для нас не так важливе, як слово «анавім» – саме його спожив Спаситель. Саме по собі це слово не означає моральної властивості. «Анавім» – невдахи, тобто ті, хто підкоряється, а не володіє людьми і обставинами. Здавалося б, саме вони жодної землі не успадкують.
Тяжка доля юдеїв змусила їх, врешті-решт, переосмислити Господні обіцянки. Після всіх своїх бід вони вже не могли вважати, що добробут, успіх, влада автоматично пов’язані з вірністю Божому закону. Життя показувало, що найменше за всіх процвітає народ Господній.
Вони шукали свою провину, і благочестя їх все більше забарвлювалося покаянням. Але цього було мало. Наймудріші з них здогадалися, що повна покора Закону цілком сумісна з бідністю і безсиллям. Про це і каже 37-й псалом. Псаломщик вже знав, що головне – тішитися Господом, віддати Йому свій шлях; решта прикладеться у свій, тобто – у Божий час. Так, час, а не земна сила на боці праведного.
Звідси виникає дивне поєднання надії і скорботи. Напевно, тоді само, що і псалом, виникла єдина у своєму роді особа «цадика». Цадик далеко не завжди відомий світу; він ніколи не досягає успіху. Але саме він, на шляхах Промислу, зв’язує світ і Творця. Він – канал, яким сходить у світ Божа милість. І тому саме він тримає собою світ. Ймовірно, Христос відсилає і до цієї традиції, коли говорить про «сіль землі» (Мт. 5:13).
Сам Христос – досконалий цадик, і в дуже ранній Церкві Його так іменували. Він – той праведник, якого не знайшлося в Содомі і Гоморі (див: Бут. 18:23 і далі), але якого вистачає, щоб врятувати світ.
Христос віддав Себе в руки ворогів, Він беззахисний перед їх злістю, вони перемогли Його – але переміг Він. Ось воно, максимальне вираження «Божої тактики» в занепалому світі. Тільки Розіп’ятий може «покласти всіх ворогів під ноги Свої» (див: 1Кор. 15:25). Нам дуже хочеться досягти Царства методами світу цього. Але такі спроби, всі до єдиної, перекреслені Хрестом: «Не противтеся злому» (Мт. 5:39).
Коли апостол учить нас: «Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі» (Флп. 2:5), а вслід за тим оспівує приниженого і звеличеного Христа, він не хоче сказати (як багато з нас): «Звісно, все це безглуздо, але задовольняйтеся дурістю». Він пропонує нам нову мудрість, нову розсудливість. Слово, яке він вживає (phroneite), грецькою означає «бути розумним». Саме така розумність заповідана християнам.
Перша заповідь блаженства каже нам, що світ невірно розуміє володіння. Друга заповідь каже, що світ невірно судить про діяльність і дієвість. Можливо, саме тому блаженні ті, які нездатні нічого «досягти».
І насправді, є щось сумнівне в спробах «домагатися». Людина створена за образом і подобою Божою, і діяльність її має бути подібна до діяльності Бога. Бог же не клопоче, не влаштовує, Він просто робить, а це зовсім інше.
Якщо ми хочемо діяти, як Бог, ми повинні полюбити дію заради дії, гру, що знаходиться поза межами людського розуму. Ми повинні прийняти дію не як засіб, а як мету. Якщо ми клопочемося про щось, щось «влаштовуємо», результати наших дій на подив нікчемні. Кінцевої нашої мети – Бога – таким шляхом не досягнеш.
