Так, найближчий контекст нашого блаженства – повна чи відносна несумісність Царства Божого і якого б то не було досягання успіху в земному житті. Але це не все; і для нас і для євангеліста Матея блаженство вбогих духом – значно глибше.
У тій же Нагірній проповіді Христос повідомляє нам ще одну дуже важливу істину про земне майно. «Не збирайте собі скарбів на землі» (Мт. 6:19), – говорить Він і пояснює, що це просто неможливо (див: Лк. 12:16 і далі). У цьому світі, власне, і не можна нічим володіти, бо і володіння, і ми самі недостатньо стійкі. Ми живемо в часі, ми живемо в швидкоплинному світі; і тому немає ніякої можливості схопити що б то не було і закричати: «Це моє!» Коли апостол Павло вчить нас користуватися світом як не користуватися (див: 1 Кор. 7:31), він просто свідчить, що не схильний до ілюзій.
Ясна річ, це стосується не лише грошей чи майна. Величезна безліч шлюбів і дружніх стосунків зруйнована саме тим, що ми хочемо володіти чимось або кимсь. Найвірніший спосіб посваритися з людиною – вчепитися в неї. І дружбу і любов можна отримати тільки як незаслужений, неочікуваний дар. Шкодувати про це не потрібно, це – одна з тих речей, через які цей Божий світ є прекрасним. Занепала людина втратила смак до такої невпевненості. Вона любить те, що можна міцно тримати, хоча насправді їй це тільки здається, бо втримати не можна нічого.
Одні лише вбогі духом можуть щось мати, оскільки лише вони приймають усе, як дарунок. Про це, серед іншого, каже Христос в іншій Своїй притчі, про таланти (див: Мт. 25:14 і далі). Людина, яка зарила гроші, боїться ризикувати, але саме тому втрачає все, що їй довірене. Хазяїн не хотів, щоб слуги берегли його дар.
Господь просить нас, щоб ми були завжди готові віддати те, що маємо. Тільки тоді воно може повернутися до нас і примножитися. Нам дуже важливо відучитися від бажання «володіти», яке вклав у нас диявол, ще і тому, що єдине міцне надбання лежить поза всяким «володінням». Люди прагнуть володіти малим, коли для них обіцяно все: Бог не може дати мало – Він дає або все, або нічого.
Поки ми граємо в бісівську гру «володіння», ми ніяк не вийдемо за межі того світу, де можна отримати лише жалюгідні крихти. Тільки тоді, коли ми знову навчимося бачити в усьому Божий дар, ми зможемо отримати в дар Царство Небесне.
Сам Бог невпинно віддає Себе. Іпостасі Трійці віддають Себе один одному. Людина, образ і подоба Божа, може зберегти навіть душу, лише віддаючи її (див: Мт. 10:39).
Часто слова про те, що треба втратити душу, щоб її набути, пояснюють так: «душа» означає тут «життя». Не варто на цьому наполягати. Тут в Євангелії грецьке слово означає саме «душа». Якщо ми надто сильно хвилюємося про наше спасіння, ми ризикуємо його втратити. Якщо ми жадібно збираємо духовні скарби, ми не зможемо прийняти в дар Царство Боже. Звісно, це стосується і почуттів, і думок. Ми повинні легко віддавати їх, щоб жити в істинному значенні цього слова.
Причина зовсім не в тому, що прагнення до емоційної, інтелектуальної чи фізичної «заможності» викриває в нас жадібність. Ні, причина майже прямо протилежна; і у зв’язку з цим треба згадати забуту чесноту величі душі. Чіплятися за часткові блага просто дріб’язково. Найвірніший шлях до втрати радості – прагнути бути бадьорим і веселим за всяку ціну. Скажімо більше: можливо, найвірніший спосіб з’їхати з глузду – трястися над своєю психікою. В усьому, що хоч чогось вартує, є певна легковажність.
Господь відповідає на наші жалюгідні прохання: «Отцеві вподобалося дати вам Царство» (Лк. 12:32). Усім іншим треба, якщо потрібно, жертвувати – не тому, що це надто багато для нас, а тому, що це надто мало. На карту поставлено Боже Царство; і заради нього ми повинні ризикнути і розтиснути пальці.
***
Ми не повинні володіти нічим, навіть Богом. Якщо ми хочемо наблизитись до Нього, ми не повинні в Нього вчіплюватися. Найважче з усіх гріхів побороти ідолопоклонство. Про занепале людство можна сказати те, що сказав апостол про афінян: «…зо всього бачу, що ви вельми побожні» (Діян. 17:22). Людські прагнення спотворені, але не знищені первородним гріхом, і до числа їх входить прагнення до Бога. Скільки б людина не намагалася, вона не вижене Бога зі свого життя. Якийсь бог все одно потрібен занепалій людині. Але доки вона не розучиться «володіти», вона прийме лише такого бога, яким можна володіти як предметом.
Проте Бог – не предмет. Всякий бог, який став «моїм», – бог помилковий. Нескінченність Божого буття не можна «мати», не можна «тримати», як не можна утримати ураган рибальською сіттю.
Блаженні вбогі духом, тобто – ті, хто відмовився від духу «володіння». Їхнє є Царство Небесне, бо вони втратили все «своє» і навчилися просто віддавати і просто приймати, а точніше – просто бути, у чому і уподібнилися Богові.
