Євангеліст Матей і євангеліст Лука говорять про це блаженство не зовсім однаково. У Луки воно простіше і, можливо, було спочатку: «Блаженні вбогі, – бо ваше Царство Боже» (Лк. 6:20); а протиставлено воно словам: «Горе ж вам, багатим» (Лк. 6:24).
Таку простоту, майже грубість не треба відкидати. Ту ж саму думку (точніше – звістку) ми знаходимо в притчі про багача і Лазаря (Лк. 16:19-31): якщо ти досягаєш успіху в цьому світі, ти розплатишся у «світі іншому», і навпаки. Можна сперечатися з приводу притчі, але сама вона не дає для того підстав. Суть її – не в тому, що багач був поганим, а бідняк хорошим, а в тому, що один був багатим, а другий – бідним. От і все. Горе багатим.
Простота ця вражає, але відповідності їй ми знаходимо і в юдействі. Згідно з переданням, рабі Іуда, за прізвиськом «Царевич», учив: «Той, хто насолоджується в цьому світі, втратить насолоди в майбутньому; той, хто в цьому світі позбавлений насолод, набуде їх».
Ясна річ, це зовсім не схоже на перші книги Старого Завіту, де земний добробут пречудово поєднується з праведністю, більше за те – виявляється природною її нагородою (див. напр.: Втор. 6:3; 11:13-15 та ін.).
Проблема поставлена інакше, і дуже гостро, у Книзі Іова. Герой її – дуже хороший чоловік, батько сімейства, але на нього валяться всі можливі біди. Друзі наполягають на тому, що це – розплата за гріхи, але він так само твердо повторює, що не провинився перед Богом. За задумом автора, правий він, а не друзі. Тим самим ситуація виявляється незрозумілою, якщо не безглуздою. Втім, у кінці Іов набуває всього втраченого, але до цього його уявлення про Бога були знищені – їх місце посіли набагато глибші.
Ймовірно, думка про те, що земний успіх не пов’язаний з праведністю, розвивалася в століття, що розділяли обидва Завіти; юдеї все ясніше розуміли, що людина, яка віддана Закону Божому, зазвичай виявляється серед ізгоїв цього світу.
Спочатку, звісно, це було простим спостереженням, але з часом узагальнилося, особливо тому, що світ цей все більше сприймався як князівство сатани. В юдейській свідомості посилилася різка межа між нинішнім і майбутнім віком. Ті, хто вірний Богові, вважали вони, отримають нагороду не тепер, а пізніше.
Раннє християнство прийняло це ділення. Християни вірили, що той світ, який ми бачимо і знаємо, підпорядкований «князеві світу цього» (Йн. 14:30). Звідси неминуче витікає, що земний успіх дається лише тим, хто задовольняє вимогам цього князя. І тут, на думку перших християн, міститься найнебезпечніша спокуса для християнина. Найтяжчий гріх – порушити завіт з Богом, а це неминуче, якщо ми тяжіємо до земного процвітання, бо неможливо служити двом панам.
У жодному разі не можна забувати про те, наскільки серйозне це вчення. Перед кожним із нас стоїть надзвичайно реальне питання: якою мірою ми маємо право прагнути до земного добробуту будь-якого роду, не зраджуючи Богові? Відповісти на нього зовсім непросто. «Талант», який ми повинні примножити, так чи інакше приведе нас до зіткнення з «мамоною неправедною». Якщо дійде до прямого конфлікту (або-або), нам доведеться, як завжди знала Церква, вибирати між відступництвом і мучеництвом. Але зазвичай питання стоїть не так явно, і всі наші світські справи – під знаком питання. Оскільки ми живемо в цьому світі, ми невпинно ризикуємо послужити мамоні. Що б ми не робили, ми в тій чи іншій мірі вимушені зважати на «тутешні» закони.
Немає сенсу заперечувати, що Церква ніколи не могла вимагати від своїх вірних повного розриву зі світом. У ній завжди існували процвітаючі і багаті люди. Але Церква невпинно попереджала їх про небезпеку. Ми невпинно повинні пам’ятати, що неможливо служити двом панам. Принцип цей набагато ширший за «багатство»-«бідність» у матеріальному значенні слова. Дивіться, як каже Господь про тих, хто виставляє напоказ своє благочестя. Слова Його прості: «…вони вже мають свою нагороду» (Мт. 6:5).
З такого погляду неважливо, яку із земних цілей ми ставимо. Можливо, ми хотіли когось убити; можливо, хотіли покращити Британську конституцію[1]. Якщо ми цієї мети досягли, то отримали свою нагороду. Мабуть, краще виправляти конституцію, ніж вбивати, але, у контексті блаженств, обидві ці цілі відповідають лише собі, і тому вони можуть відвести нас від Царства Божого. Знак питання залишається; якщо питання «постане ребром», що буде дорожче нам, Бог чи конституція?
[1] Автор іронізує з приводу Британської конституції: Великобританія єдина країна у світі, в якої немає конституції
