Цілими днями з моря збиралися темні хмари. То тут, то там гримотіло. Раптово полив дощ, що заганяв людей до будинків, печер і під дерева. Спочатку люди сварилися, погрожували небу кулаками й кричали: «Ви що, там нагорі, втопити нас вирішили?» Та коли дощ не переставав лити ані вдень, ані вночі і вода почала затікати в хижі та будинки, людей охопив жах. Вони видиралися на дахи будинків, лізли на дерева. Багато хто почав майструвати з дошок та колод маленькі плоти. Та вода тим часом піднімалася все вище. Серед блискавок і грому розлягалися крики й голосіння людей. Ті, хто міг, спішили в гори, де вже зібрався натовп голодного люду. Туди перебрався і цар грішників зі своїми прислужниками.
Коли дощ на деякий час вщух, утікачі в промінні світла, що пробивалося крізь хмари, побачили, як спокійно пливе ковчег Ноя. Вітер підганяв його, і він рухався, попри затонуле місто Ста Бовванів. Лунали крики: «Ною! Врятуй нас! Ми будемо слухатися тебе! Врятуй нас!» Та каяття було запізнілим! Вітер відносив їхні благання вбік. Декілька вправних пловців стрибнули у воду й попливли до ковчега. Вони чіплялися за щілини в дереві, били кулаками в товсті дерев’яні стіни ковчега й кричали: «Ною, відчини нам!» Однак їхніх голосів не було чути всередині, а їхній стукіт зливався з легким тупанням звірів.
У цей час Ной зібрав у ковчегу всіх на молитву подяки. Він сказав: «Моє серце тисне смуток, очі мої плачуть, бо зараз вершиться жахливий суд над грішним людським родом. Нехай Господь буде милосердний до їхніх душ, якщо вже Він має згубити їхні тіла».
Наступного дня здійнялася така потужна буря, що хвилі кидали ковчег зі сторони в сторону, бо в цей час у старому світі відбувався жахливий землетрус. Гори й долини опустилися на дно. Змайстровані плоти розколювались у стрімкому потоці й скидали людей у бурхливі хвилі. У горах останні з тих, хто лишився в живих, тісніше притискались одне до одного. Багато хто у відчаї кидався у водяний потік. На вершині найвищої гори сидів цар грішників. Він накинув на себе тигрову шкуру. У правиці він тримав меча наголо. Перед ним стояли його прислужники, в яких дощ змив усю сажу з обличчя. Коли вода піднялася до самісінької вершини, одні негідники почали зіштовхувати у воду інших, які намагалися видертися якнайвище, затим спішно приносили каміння, аби ще трішки підняти над водою верхогір’я. До вечора всі вони стояли біля ніг царя, збившись докупи, як стадо. Цар крикнув їм, щоб вони стрибали у воду. Він вдаряв мечем навколо себе – прислужники один за одним падали у воду. Та останній з тих, хто був на верхівці, почав боротися з ним не на життя, а на смерть. Він вирвав у царя закривавлений меч і викинув у воду. За ним полетіла чорна корона. Вони ще боролися, коли вода вже доходила їм до колін. Нарешті, обидва, зчепившись, упали в бурхливу воду. Останні люди старого світу пішли на дно морське.
