Коли ми виправимо наші головні фізичні почуття, ми навчимося цінувати, скажімо, їжу. Божий світ – дивне місце, потреб у нас багато, і, навчившись цінувати головне, ми розберемося, що цінувати за «зайве»; раніше ж цього ми нічого взагалі не зможемо оцінити. Врешті-решт, блаженство голодних не обіцяє для них «мінімального раціону» – вони не лише задовольнять голод, але наситяться. А це, вочевидь, означає, що вони отримають багато хороших речей. Проте таке насичення навряд можливе в нинішньому, цьому світі. Усіх – навіть належних – бажань людині не задовольнити. Ми повинні зберігати прагнення до кращого світу, але не хвилюватися і не метушитися про те, що ще недосяжне.
Тут ми і підходимо до тієї версії блаженства, яку пропонує євангеліст Матей: «Блаженні голодні та спраглі справедливості». Поза сумнівом, що справедливість ця – справедливість Царства, про яке говорить Спаситель у наступному розділі: «Шукайте перше Царство Боже та Його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6:33). Прагнення до Божого Царства не задовольниш ні телевізором, ні прихильністю, ні «релігійним життям». Що б ми не ставили замість нього, ми виявимо раніше чи пізніше, що, як блудний син, живилися жолудями; і нам доведеться згадати про істинний наш дім і про любов Отчу.
Привабливі світські блага, до яких ми так прагнемо, недостатньо вагомі і постійні, щоб дати нам блаженство. Це не означає, що треба відмовитися від них; ні, треба визначити їх дійсну цінність, поставивши основною задачею не їх, але головну нашу мету – повноту Царства Божого. Тоді вони знайдуть своє справжнє місце.
Приборкувати бажання треба через те, що вони заважають прагнути до Бога. Але це – «тимчасовий захід». Ідеал для нас – не приборкання бажань, а задоволення їх, якщо вони підпорядковані шуканню Божого Царства. Ми часто говоримо про боротьбу зі всілякими бажаннями, немов бажати можна тільки гріха.
Тяга до того чи іншого гріха – спотворена тяга до істинної цінності. Іноді здається, що ми були б щасливішими, якби перестали «старатися» і «вдалися до насолод». Це – чиста уявність. Гріх тамування не знає. Більше того: тяга до доброго набагато ґрунтовніша і навіть сильніша. Цій тязі ми і повинні слідувати – саме тязі, а не відчуттю, що ми добра досягли. Багато з нас до часу смерті лише почнуть видужувати, але суть не в тому, суть – у напрямі. Краще видужати хоч колись, ніж вбивати себе, не помічаючи хвороби.
Блаженні ті, хто почав жадати справедливості; хоча страждати вони будуть, бо в земному житті ніщо менше не наситить їх. Зараз ми повинні вчитися правильним бажанням. Безглуздо просити в Бога краплю води. Він може дати нам тільки все, і не менше. Безглуздо і говорити, що цього нам багато. Так, багато, але ми для цього створені. Ми самі надто великі для себе.
Втіхи, які Бог посилає нам, готують нас до цього, повного блага. Св. Василій Великий вважає, що і духовні і природні радощі дають нам передвідчуття раю. Саме так їх потрібно приймати, за це цінувати, не забуваючи, що отримаємо ми незмірно більше. Нам доводиться приборкувати безглузді прагнення, які перешкодили б тязі до Царства; але головне – набути вищої здатності: говорити бажанню «так», а не «ні».
Наша дивна доля в цьому світі – зберігати бажання живими, щоб врешті-решт ми могли «насититися». Скнарість не привчить нас до раю. Порожнеча, що утворена в нас убогістю і тихістю, допомагає нам навчитися залежності від Бога, а тільки тоді можна впізнати істинні голод і спрагу справедливості і почати свій шлях до блаженства. Ця порожнеча навчить нас чекати, бо нетерпіння і жадність заважають набути що б то не було – не тому, що руйнують предмет наших бажань, а тому, що перешкоджають радощі. Занепала людина прагне до володіння, і доки ми не відучимося від цього, нам буде боляче.
Блаженні ті, що погодилися бути спраглими і голодними, відмовившись від уявного володіння. В дійсності тільки таких і можна наситити. Їх прагнення до Бога, їх любов виходить за межі земного життя; але навіть їхнє земне життя блаженне і повне, хоча для них відомо блаженство засмучених.
