Якщо ми побачили Божу справедливість і зажадали її, якщо ми плачемо про світ, де її так мало, ми природно відчуємо обурення і гнів. Гнів – спокуса тих, хто бачить ясно. Чи можна винести, що Божий світ так потворно зіпсований слабкістю і злістю людини? Чим більше прагнемо ми до справедливості Царства Божого, тим важче нам спокійно дивитися на зло, що коїться у світі. «Обурення охопило мене супроти беззаконних, що покидають закон твій» (Пс. 119:53).
Саме до цієї природної реакції звернене наше блаженство. Блаженні милосердні. Прагнення до справедливості не має робити нас жорсткими.
Іноді вважають, що існує певний особливий, «праведний» гнів. Насправді кожен гнів праведний, і кожен неправедний. «Гнів людини не чинить справедливости Божої» (Як. 1:20). Обурення виникає з щирої тяги до справедливості, але «гнів людський» до неї не призводить. Він невірний тактично, такий гнів наближає нас не до Божої справедливості, а в кращому випадку до уявної людської праведності.
Але повторимо: чим чіткіше людина бачить, чим сильніше вона жадає справедливості, тим більше в неї причин гніватися. Їй дуже важко відмовитися від гніву, визнати його гріховним чи безплідним. Того, хто жадає справедливості Божої, не заспокоїш оптимістичними порадами. Помилковий, байдужий оптимізм Богові не потрібний.
Навіть найегоїстичніший, найнеправедніший гнів у певному значенні праведний, бо людина не створена для бід і розчарувань. Зла досада і та у своєму вияві резонна, бо свідчить про неналежний стан світу.
Але тут ми підходимо до важливої істини. Ми самі теж повинні в неналежному стані світу. Ми і самі в неналежному стані. Звісно, безглуздо вважати, що кожен з нас відповідальний у прямому розумінні слова за все зло, що коїться у світі. Думка про те, що страждання наші – неодмінно плід наших гріхів, відкинута Самим Богом (див. Книгу Іова). Сліпонароджений страждає не за свій гріх і не за гріх своїх батьків (див: Йн. 9:1-3, а також Лк. 13:1-5).
Але в глибшому, містичному сенсі доктрина первородного гріха вчить, що ніхто не відокремлений від світового зла. Пам’ятайте про це, оскільки гнів наш зазвичай заснований на тому, що зло десь поза нами. Якщо йти цією дорогою, боротися з якимсь «зовнішнім» злом, ми тільки породимо нове зло, що відбиває нашу гріховність. Христос назвав блаженними тихих і за те, що вони не намагаються «навести лад», розуміючи, що такі спроби просто замінюють один тип зла другим. Гнів, що закликає нас до дії, залучить нас у справи, які просто не можуть привести до справедливості. Блаженство голодних та спраглих справедливості обіцяє не таке насичення.
Блаженні милосердні, бо їх помилує Бог. Без милосердя Божого блаженства немає. Милість і справедливість Божі нерозривні. Тяга до справедливості не буде насичена, а засмучені не будуть утішені, якщо не отримають милості від Бога.
Апостол Яків попереджає нас: «Бо суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя» (Як. 2:13 і далі. Контекст допомагає глибше зрозуміти ці слова). Лише духовний сліпець може подумати, що він не потребує милосердя Божого. Поки ми судимо за зовнішніми ознаками, нам здається, що ми «ще нічого». Самовиправдання – одне з улюблених занять занепалої людини, і воно майже завжди буває «за чужий кошт».
Але істина, що робить нас вільними (Йн. 8:32), ставить свої умови – у неї інші критерії, не світські. Дивлячись на себе, ми повинні чесно бачити, наскільки ми далекі від досконалості. Спасти нас може не наше слово, а тільки Слово Боже, що творить життя зі смерті, красу з неподобства, буття з небуття.
Дивлячись на недосконалість занепалого світу, ми повинні сподіватися на спасіння всіх і кожного. «От, нове творю все» (Одкр. 21:5). От істинний вимір справедливості, якої ми жадаємо.
На перший погляд це важко примирити з тим, що можлива і вічна загибель; так, вона можлива, але в жодному разі не можна так розуміти і підкреслювати її, щоб відкинути той факт, що кожен може спастися.
Загибель можлива, але безглузда. Вона не зменшує Небо. Пекло реальне лише з погляду пекла, і це – не поступка нашої сентиментальності, а богословська істина.
Бог не може ненавидіти жодне Своє творіння. Слова «Бог спасає» і «Бог засуджує» – не паралельні, вони просто не можуть стояти поряд. Бог не засуджує і не судить. Суд – не Божа дія; як каже нам Йоан Богослов, суд у тому, що деякі люди «більше злюбили темряву» (Йн. 3:19). У Бога ж усе – світло (див: Еф. 5:13-14); Він не відкидає від світла.
Отже, і ми не повинні нікого відкидати. Слово Господнє «не судіте» (Мт. 7:1) непорушно і остаточно. Виключень з нього немає.
Звідси витікає, що нам дано бачити людство лише в його цілісності, не розділяючи людей на хороших і поганих, і навіть на гірших і кращих. Усі ми грішні, усі потребуємо милосердя. Не намагайтеся здобути милість лише для «своїх».
Коли ми побачимо світ так, обурення наше стане іншим. Нас вже не злитиме те чи інше зло; ми просто не зможемо прийняти нічого, окрім задуманої Богом досконалості. Тільки тоді наше жадання справедливості стане істинним і повним.
