Перші слова, якими насправді продовжується тема останнього вірша попереднього розділу, нагадують нам сказане Господом Саулові, коли той не послухався Його слова (див. 1Сам. 15:17). «Як Єфрем говорив, то тремтіли, – він піднесений був ув Ізраїлі, та через Ваала згрішив і помер» (Ос. 13:1).
Ці слова описують життя тисяч людей, які розпочали добре, але погано закінчили, бо вони не приліпилися до Господа всім своїм серцем. Яскравим прикладом цього є життя багатьох юдейських царів. А ізраїльські царі не були прикладом цього лише тому, що ніхто з них узагалі ніколи не був із Господом. Усі вони, без винятку, були ідолопоклонниками. Зі всіх царів тільки про Йохаза сказано, що він одного разу шукав Господа, та й то тільки коли був у глибокому розпачі.
А серед царів Юди багато хто починав добре, і про багатьох можна було сказати: «Коли він звертався до Господа, Бог давав йому успіх» (2Хр. 26:5). Однак більшість царів, зрештою, відпадали від Господа, через що на них приходили страждання й смуток.
Коли Бог уперше підняв Єфрема, він був малий у своїх очах і говорив із тремтінням. Іншими словами, коли до нього прийшло слово Господнє, він упокорено усвідомлював свою слабкість і потребу в Господі. Бог говорить: «…дивлюсь Я на вбогого та на розбитого духом, і на тремтячого над Моїм словом» (Іс. 66:2). Таким був Єфрем у свіжості своїх перших днів: «…він піднесений був ув Ізраїлі, та через Ваала згрішив і помер» (Ос. 13:1). О, якби останнє речення ніколи не було написане! Та, на жаль, так сталося. Яким щасливим був би Єфрем, як і безліч інших людей, якби не залишив свою першу любов! Усе це образи для нас, за допомогою яких Бог навчає нас не довіряти своєму лукавому серцю, а зі смиренністю, у благоговінні й страху ходити перед Ним. Ніщо інше не зможе зберегти нас від морального й духовного падіння. Повному й згубному падінню завжди передує самовпевненість.
Добре відомо, що коли людина робить перший крок від Бога, то наступний крок їй зробити легше. Докори сумління стають усе слабкішими, а голос засмученого Духа Святого стає дедалі тихішим, тому що серце стає затверділим, звабившись гріхом. Так було і з Єфремом. «А тепер іще більше грішать, бо зробили собі вони відлива з срібла свого, божків за своєю подобою» (Ос. 13:2). За це на них прийде суд: «Тому вони стануть, як хмара поранку, і мов та роса, що зникає вранці, немов та полова, що з току виноситься бурею, і наче із комина дим» (Ос. 13:3). Так Бог збирався очистити Свою спадщину.
Але Господь обіцяє, що не знищить Свого вибраного народу. Навпаки, Він залишався їхнім єдиним правдивим Богом, Господом Богом від землі єгипетської. Настане день, коли вони не будуть знати іншого Бога, крім Нього, бо тільки Він є правдивий Спаситель Ізраїлю. У пустелі, сухій і пересохлій, Він піклувався про них, поки їхнє серце не починало звеличуватися. Коли вони насичувалися, то забували Його. І тоді Той, Хто виявляв до них стільки ласки, ставав, немов лев при дорозі і «немов та ведмедиця, що дітей загубила», шматуючи все те, до чого приліпилося їхнє серце, і поїдаючи їх, як левчук. Бог наказав польовій звірині терзати їх (Ос. 13:4-8).
Усі ці порівняння безпомилково вказують на язичницькі імперії, які так нещадно пригноблювали Ізраїль. Якщо порівняти це місце Письма з розділом 7 Книги пророка Даниїла, то читач погодиться, що лев тут указує на Вавилон, ведмедиця – на Мідію і Персію, а левчук – на Грецію. Фраза «польова звірина», швидше за все, стосується останнього звіра, застрашливого й жахливого, тобто Римської імперії. Ця імперія протягом багатьох років пригноблювала Ізраїль, і хоча зараз її немає, вона відродиться у вигляді останнього звіра (див. Об. 13). Тоді настане останній час, в якому страждання Якова завершаться Великою скорботою.
Ізраїльтяни самі були винні в усьому, що їх спіткало й що очікувало попереду. Бог говорить: «Погубив ти себе, о Ізраїлю, бо ти був проти Мене, спасіння свого» (Ос. 13:9). Свавілля згубило ізраїльтян, але Господь усе одно бажав їх урятувати й звільнити з появою найменших ознак покаяння й самоосуду. Проте вони відкидали Його, а ні в кому іншому порятунку не було. Бог запитує: «Де цар твій тоді?» (Ос. 13:10). Осія, на якого вони так надіялися, був у полоні в ассирійського царя Салманасара (2Цар. 17:1-4). Чи міг цей цар урятувати їхні міста? Ізраїльтяни свого часу просили собі царя, щоб бути, як інші народи, і Бог відповів на їхнє прохання. Та де ж була сила їхніх царів і суддів? Вони опиралися на тростину надламану.
Може здатися дивним, що через стільки століть після започаткування монархічного устрою, на заході історії існування десяти колін як таких, Бог дорікає ізраїльтянам за їхній давній гріх, коли, у дні Самуїла, вони попросили собі царя. Однак це є лише ще однією ілюстрацією того, що ми зауважували при вивченні розділу 7. Бажання бути незалежними, через яке вони захотіли собі царя, що входив би і виходив би перед ними (тоді як до цього їхнім царем був Сам Господь), усе ще залишалося в серцях ізраїльтян. Саме за це на них і повинен був упасти суд. Бог проголошує суворі слова: «Я тобі дав царя в Своїм гніві, і забрав у Своїй ревності» (Ос. 13:11). Бог часто дає Своїм дітям те, чого вони просять, відійшовши від Нього, але їхні душі при цьому виснажуються. Добре, коли наша воля кориться Йому, коли у всіх молитвах і проханнях ми говоримо: «Нехай буде воля Твоя». Він знає, що нам потрібно, набагато краще за нас самих. І коли серце слухняне Йому, Він відповідає не відповідно до наших недосконалих прохань, а відповідно до Своєї мудрості й любові. Коли ж серце затверділе, Йому часто доводиться відповідати на наші молитви з осудом, і тоді протягом багатьох років ми шкодуємо про те, що не довірили всіх наших справ Йому.
До всіх інших своїх гріхів Єфрем додав ще й те, що «зв’язав» свої беззаконня і «сховав» свій гріх (Ос. 13:12). Поки людина залишається в такому стані, караюча Божа рука перебуває на ній: «Хто ховає провини свої, тому не ведеться» (Прип. 28:13). З іншого боку, коли всі вчинки виходять на світло, коли людина визнає і засуджує гріх, Сам Бог покриває беззаконня, після чого більше ніколи не згадує про нього: «Блаженний, кому подарований злочин, кому гріх закрито, блаженна людина, що Господь їй гріха не залічить, що нема в її дусі лукавства!» (Пс. 31:1-2).
Через те, що Єфрем уперто приховував свій гріх, його обгорнули муки породільні. Цей вірш наводить на думку про ще одне порівняння. Єфрем уподібнився нерозумному синові, який лише ганьбить себе. І коли Господь переконував і закликав його, він уперто стояв на своєму (Ос. 13:13).
В останніх двох віршах продовжується думка про майбутній жахливий суд. Однак перед описом цього суду Бог промовляє дорогоцінні слова благодаті, що, немов веселка на похмурому небосхилі, дають надію на зцілення. Той, Хто збирався вилити на них Свій гнів, вимовляє слова милості й благодаті, обіцяючи, що зрештою Його любов переможе: «З рук шеолу Я викуплю їх, від смерті їх вибавлю. Де, смерте, жало твоє? Де, шеоле, твоя перемога? Жаль сховається перед очима Моїми!» (Ос. 13:14).
Що може бути благословенніше, ніж подібна обітниця серед суворих застережень про майбутній суд? Він прийде до Своїх вибраних як Відкупитель, що звільняє від смерті й шеолу (синонім слова «гадес», що означає «невидимий світ духів», а не «пекло» або «могила»), що рятує всіх, хто визнає свою провину й звернеться до Нього зі зламаним серцем. Він ніколи не розкається у Своїй рясній благодаті, Його милість і доброта пробуватимуть повік.
Протягом багатьох століть Ізраїль був схожий на мерця, похованого серед народів, що бродить, наче тінь у шеолі. Але наближається час виконання останнього пророцтва Даниїла, а також пророцтва про долину з сухими кістками (див. Єз. 37). «І повстане того часу Михаїл, великий той князь, що стоїть при синах твого народу, і буде час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу. І того часу буде врятований із народу твого кожен, хто буде знайдений записаним у книзі. І багато-хто з тих, що сплять у земному поросі, збудяться, одні на вічне життя, а одні на наруги, на вічну гидоту» (Дан. 12:1-2). Таким самим було свідчення древнього пророка Ісаї: «Померлі твої оживуть, воскресне й моє мертве тіло. Тому пробудіться й співайте, ви мешканці пороху, бо роса Твоя – це роса зцілень, і земля викине мертвих!» (Іс. 26:19). Написане у всіх цих славних місцях Письма здійсниться, коли залишок Ізраїлю та Юди пробудиться від смертельного сну й вийде на заклик Божий на Сіон з піснями й вічною радістю над головою його.
Ці слова здійсняться, коли «повиходять ті, що чинили добро, на воскресіння життя, а котрі зло чинили, на воскресення Суду» (Ів. 5:28-29); «Блаженний і святий, хто має частку в першому воскресінні!» (Об. 20:6).
Було б чудово закінчити цей розділ нагадуванням про дорогоцінну благодать нашого Спасителя Бога. Однак не слід забувати й про те, що день помсти Яхве і явлення Месії ще не настав, Ізраїль усе ще залишається в сумному стані, й у майбутньому, перш ніж він увійде в славу, йому доведеться пережити важкі дні.
Коли ми звертаємося до суворих слів, записаних у наступних віршах, складається враження, що подібна до смарагду веселка тьмяніє й зникає, а над Обітованою землею збираються темні хмари. Від престолу виходять «блискавки, і гуркіт, і громи» (див. Об. 11:19), провісники бурі, що готова вибухнути над тими, хто, маючи очі, не бачить, і, маючи вуха, не чує грому дня гніву, який наближається. А коли вони почують його, то буде занадто пізно шукати схованку. З пустелі здійметься східний вітер від Яхве, висушить кожне джерело надії й радості й спустошить усі коштовні посудини.
