Спустошення, як морок і жах, огорне Самарію, «бо стала уперта до Бога свого» (Ос. 14:1). Весь народ упаде від руки, що мстить, кровожерливого ассиріянина, який не пошкодує ні жінок, ні чоловіків, ні старих, ні дітей, ні бідних, ні багатих.
Усе це здійснилося, коли полчища Салманасара пройшли по Обітованій землі. Але ще жахливішою буде навала останнього ассиріянина[1], кровопролиття якого буде зупинене тільки Самим Господом.
На цьому пророцтво закінчується. Далі Бог з любов’ю звертається до народу, що залишив Його, і закликає повернутися до Того, Хто є їхньою єдиною надією.
Пророк говорить про любов і милосердя, які були в Месії, коли Він плакав над Єрусалимом, говорячи: «О, якби й ти хоч цього дня пізнало, що потрібне для миру тобі!» (Лк. 19:42). Заклик пророка Осії є одним із найбільш зворушливих у Книзі Божій і нагадує слова Духа Святого, записані в Книзі пророка Єремії. У цьому розділі не тільки говориться про заклики Яхве, щоб Його народ прислухався до Його голосу й повернувся назад, – Господь докладно сповіщає, як це потрібно зробити, і навіть вимовляє слова, які хотів би почути від Свого народу. Крім того, у цьому розділі ми читаємо про рясні обітниці Свого благословення, яке Він виллє на них, якщо народ упокорено схилиться перед Господом у покаянні.
«Вернися, Ізраїлю, до Господа, Бога свого, бо спіткнувся ти через провину свою!» (Ос. 14:2). На власному гіркому досвіді ізраїльтяни переконалися, що «дорога зрадливих – погуба для них» (Прип. 13:15). В іншому місці Письма говориться, що «Праведність люд підіймає, а беззаконня – то сором народів. Ласка царева – рабові розумному, гнів же його – проти того, хто соромить його» (Прип. 14:34-35). Якби ізраїльтяни пішли шляхами правди, які їм указав Бог, Котрий береже завіт, їхня історія була б зовсім іншою. Але вони не послухалися Бога й відвернулися від Нього. У результаті їх спіткало повне руйнування – вони впали дуже низько. Проте незважаючи на це, Той, проти Якого вони так тяжко згрішили, з любов’ю закликав їх повернутися, адже Він був їхнім Богом від землі єгипетської.
Тому давайте будемо вчитися на їхньому прикладі, щоб уникнути подібних гріхів і пізнати велику благодать нашого Бога. Церкву, котра є представником Господа на землі, спіткала така ж доля. Але як би не збиралися хмари, якщо душа засудить себе за участь у спільних гріхах і повернеться до Бога, Він завжди, незважаючи на всі беззаконня, прийме її назад. Він постійно чекає, щоб двері відчинилися, й Він міг, нехай навіть у пізню годину, увійти й вечеряти.
Якщо душа скаже: «Я так багато грішила, що тепер, після такої ганьби на святого Бога, не знаю, як зможу звернутися до Нього», – Він Сам вкладе в її вуста молитву, показуючи цим, що завжди готовий почути її: «Візьміть із собою слова, та й зверніться до Господа, до Нього промовте: “Прости нам усяку провину, та добре прийми, і ми принесемо у жертву плода своїх уст! Ашшур не спасе нас, не будемо їздити ми на коні, і не скажемо вже чинові рук наших: боже наш, бо тільки Тобою помилуваний сирота”» (Ос. 14:3-4).
Ця написана Самим Богом молитва заслуговує найпильнішої уваги, тому ми розберемо її слово за словом, як перед Господом. «Прости нам усяку провину, та добре прийми», – волає душа в покаянні. Душа давно опоганилася, сумління майже повністю озлобилося, однак тепер світло Боже показує речі такими, якими вони є насправді. І тоді людина з жахом усвідомлює своє відступництво, на яке раніше не звертала ніякої уваги. За повною байдужністю настає потрясіння, і душа волає: «Прости усяку провину!». Як тільки людина приходить у присутність Божу, гріх стає їй ненависним. Вона відчуває потребу в благодаті, волаючи: «Добре прийми!». Як багато милості в Бога всякої благодаті!
Але якщо людина заграє із гріхом, і гріх залишається незасудженим, то відродження бути не може. Боже Слово переконує нас у тому, що в момент щирого покаяння й відвернення від беззаконня ми знаходимо прощення. «Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої» (1Ів. 1:9). Цей принцип застосовується до кожного грішника, який шукає спасіння, до кожного святого, який заблукав і бажає відродження душі. Засуджений гріх зникає, і прощена душа може знову насолоджуватися спілкуванням, загубленим у той момент, коли сумління було заплямоване гріхом. Знаючи про це не на підставі почуттів, а на підставі Письма, ми славимо й дякуємо Господу від усього серця: «…ми принесемо у жертву плода своїх уст» (Ос. 14:3).
Тільки коли життя праведне, а совість чиста, ми можемо поклонятися в дусі й правді. Тільки маючи чисту совість, святий може безперешкодно прославляти й дякувати Богові; його хвала, наче пахощі, виходить із серця, для якого все й в усьому – Христос. Ізраїль теж стане таким, коли, після блукань, повернеться у свою землю й радітиме перед Тим, Хто житиме з ним. Вогнем Свого духа Господь видалить усе, що заважає людям бачити Його благодать.
«Ашшур не спасе нас» (Ос. 14:4), – вигукне народ, що «відкинувся ж собі від людини, що віддих у носі її» (Іс. 2:22). У попередніх розділах книги, яку ми розглядаємо, ми бачили, як у час недолі ізраїльтяни зверталися не до Бога, проти Якого повстали, а до Ашшура, сильної північної держави, яка згодом знищила їх. Так вони зрозуміли, що «людська… поміч – марнота!» (Пс. 60:13), і в день помсти Яхве вони скажуть: «Ашшур не спасе нас»[2], – бо їхнє спасіння тільки в Бозі.
Того дня вони вже не будуть покладатися на своїх воїнів, схожих на кавалерію інших народів: «…не будемо їздити ми на коні» (Ос. 14:4). Історія свідчить, що сила ізраїльтян на війні була не в наслідуванні інших народів, а в сподіванні на Бога в дусі хвали. Коли вів Юда («хвала»), вони перемагали, бо покладалися на Господа. Коли Йосафат зустрівся з ворогом, то замість кавалерії він поставив співаків, у результаті чого здобув велику перемогу. Ізраїльтяни знову стануть такими, коли упокоряться перед Богом і покаються у всіх своїх гріхах. «Для спасіння той кінь ненадійний» (Пс. 33:17), хоча він і багато в чому допомагає людині. Але найкраще покладатися на Господа й пам’ятати, що битва не наша, а Його.
У минулому ізраїльтян згубило ідолопоклонство, але того дня вони вигукнуть: «…не скажемо вже чинові рук наших: боже наш!» (Ос. 14:4). Вони пізнають безсилля «багатьох богів і багатьох панів», які володіли ними (див. 1Кор. 8:5), і того дня звеличений буде тільки Господь. Прекрасно бачити людину, котра розуміє, що ніяка сила, видима чи невидима, не може їй допомогти, крім сильного Бога Якового. Коли все буде відкрите перед Ним, а в їхньому дусі вже не буде жодного лукавства, то вони зможуть з упевненістю сказати: «…бо тільки Тобою помилуваний сирота» (Ос. 14:4). Ізраїль був сином Яхве, сином, якого Він покликав із Єгипту. Але ізраїльтяни забули Його й зневажили Його Духа благодаті. Тому Господь вимовив на них «JIo-Аммі» й «Ло-Рухама», про що ми говорили під час обговорення початку цієї книги (див. Ос. 1:6,9). Отже, повернуться вони лише завдяки милості й благодаті. Вони прийдуть, як сироти, не претендуючи на синівство, але будучи готові стати рабами милосердя, що краще, ніж саме життя. Як доречно будуть звучати слова цієї молитви в устах залишку в останні дні!
Далі звучать добрі слова з вуст Господа: «Ворохобність їхню вилікую, добровільно любитиму їх, бо Мій гнів відвернувся від нього» (Ос. 14:5). Складається враження, що Його серце переповнялося любов’ю, воно було готове розірватися, і лише гріхи ізраїльтян заважали Господу виявити Свою любов. Але тепер усі перешкоди виявилися зруйнованими, і Його любов потекла широкою рікою, змітаючи будь-які сумніви. Він полюбив їх без жодних умов, Він поставить їх на шляху правди, зцілить їхні душі й збереже від усіх падінь. Усе, що було в минулому, буде знищене й забудеться, Його гнів затихне, а благодаті не буде кінця.
Вони вже не будуть, немов занедбаний пустир, але стануть подібними до зрошуваного саду, про який піклується Він Сам. «Я буду Ізраїлеві, як роса, розцвіте він, неначе лілея, і пустить коріння своє, мов Ліван» (Ос. 14:6). У Письмі роса символізує освіжаючу дію Святого Духа, Який благодатно навчає душу. Манна в пустелі впала на росу, що є прообразом Христа й сили Духа Святого. Дані Гедеону знамення були прекрасними прообразами Божих діянь. Першого дня роса була на вовні, а земля залишилася сухою. Потім вовна виявилася сухою, а роса – на землі. Так і Ізраїль одержав благословення Духа, коли світ залишався в невігластві ідолопоклонства. Але коли Месія прийшов першого разу, то Ізраїль відкинув Його, і тепер вибраний народ залишається сухим і залишеним, а Дух Божий діє серед язичників. Та в Тисячолітньому царстві Він виллється на кожне тіло, і тоді як вовна, так і земля будуть свіжими від роси. «Хермонська роса» (Пс. 133:3) означає життєдайну силу (див. Ос. 14:6). Сам Бог для Свого відродженого народу буде, як роса, що дає нове життя й свіжість, і тоді народ тішитиметься в Ньому. Під Його турботливою опікою ізраїльтяни розцвітуть, як прекрасні лілії в тіні ліванських кедрів. Їхня слава стане нев’янучою, краса перебуватиме навіки, а сила ніколи не залишить їх.
Тоді «розійдуться його пагінці, і буде його пишнота, мов оливне те дерево, а пахощ його – мов Ліван» (Ос. 14:7). Піднімаючись, немов могутній кедр, до небес, Ізраїль широко простягне свої галузки, а його пахощі звістять про те, що Господь прийняв його. Ізраїль буде не тільки величний, не тільки буде пахнути, але й буде плодоносити, подібно до маслини або олійного дерева. Це теж прообраз Святого Духа, Котрий, подібно до того, як олія просочує маслину, наповнить народ, зробивши його благословенням для всієї землі.
«Навернуться ті, що сиділи під тінню його, збіжжя оживлять вони й зацвітуть, немов той виноград, будуть згадки про нього, немов про ліванське вино» (Ос. 14:8). Радість Господа про Свій прекрасний і дорогоцінний народ описується різними образами. Не лише Яків буде знову зібраний воєдино, але й інші народи, згідно з обітницею, даною батькам, одержать через нього благословення. Багато хто буде жити «під тінню його», знаходячи спокій через довірену йому звістку. Хліб і вино символізують силу й радість. Ніхто більше не скаже: «Ізраїль – буйний виноград, що родить подібне собі» (Ос. 10:1; в англійському перекладі: «Ізраїль – порожній виноград». – Прим. пер.). Заново посаджена лоза Господня розцвіте, розкине галузки, повні грон, і всій землі буде давати вино радості.
Тоді Єфрем скаже: «…що йому до бовванів іще?» (Ос. 14:9). Будучи з Богом і бачачи Його незрівнянну любов і благодать, він побачить, якими огидними були його минулі гріхи. Оновлена любов повністю заволодіє його серцем, а ідоли, біля чиїх жертовників колись схилявся народ, будуть повністю забуті. Святий Бог із задоволенням скаже: «Я вислухав вже та побачив його», а Ізраїль радісно відповість: «Я для нього немов кипарис той зелений». Він буде вічнозеленим, завжди свіжим і приємним у Його очах. Уся краса Ізраїлю виходить від Нього, тому Господь відповість: «З Мене знайдений буде твій плід» (Ос. 14:9). А без Нього ніхто не може приносити плоди: «…без Мене нічого чинити не можете ви» (Ів. 15:5). Народ Божий, постійно перебуваючи в Його любові, буде вічно свіжий і родючий.
На цьому пророцтво закінчується, але Господь кожному читачеві дає зрозуміти, наскільки важливо уважно міркувати над ним перед Богом. «Хто мудрий, то це зрозуміє, розумний – і пізнає, бо прості Господні дороги, і праведні ходять по них, а грішні спіткнуться на них!» (Ос. 14:10).
Тема розглянутої нами книги – шляхи Господні. Блаженні ми, якщо в благодаті перебуваємо серед розумних і мудрих, щоб пізнати й зрозуміти це, і серед праведних, що ходять шляхами Господніми!
Нехай буде Слово Господнє дієве в ім’я Його!
[1] Це станеться, коли, все ще знаходячись у невір’ї, вони будуть повернуті в Палестину після підхоплення Церкви, але до встановлення Царства Месії.
[2] Бог часто робить так, що те, чим люди безчестять Його, стає для них покаранням. Так Він звільняє серце від ідола, до якого воно прив’язується. – Прим. ред. англійського видання.
