Далі розпочинається нова тема. Її обговорення закінчується наприкінці розділу 13. Добре відомо, що в той час, коли Осія пророкував, беззаконня Юди ще не досягло такого ж розмаху, як беззаконня десяти племен, яких Єровоам із самого початку ввів у гріх. Цей цар відвернув їх від Господа й поставив для поклоніння золотих телят. Із самого початку вони були ідолопоклонниками, і всі їхні царі наслідували Єровоама, Неватового сина, який «вводив у гріх Ізраїля» (2Цар. 3:3). З цієї причини Бог давно визначив Свій суд, сказавши: «Єфрем оточив Мене лжею, лукавством – Ізраїлів дім» (Ос. 12:1), бо вони не прислухалися до жодного із численних застережень Господа.
Ситуація з Юдою була зовсім іншою. Занепад відбувався повільно і часто перемежовувався з періодами відновлення. Тому написано: «Юда держався ще з Богом і з святими був вірний» (Ос. 12:1). До часу пророцтва Осії Юда зберігав певною мірою відданість Господу. Більше того, після пророчих закликів до покаяння одне за одним відбувалися пробудження. Але з роками і Юда ставав усе менш і менш уважним до голосу Божого, і, зрештою, зовсім перестав прагнути до Його святості[1].
Як уже зазначалося, новий розділ Книги пророка Осії розпочинається останнім віршем попереднього розділу, в якому Бог викриває таємну гріховність Єфрема, розкриває його моральну сутність, що виявилася у відкритому бунті проти їхнього Бога.
Подібно до мудрого проповідника Екклезіяста, Єфрем намагався заповнити своє серце чимось поза Богом. Він пас вітер і ганявся за спустошливим східним вітром, що зайвий раз свідчить про те, що усе стає «марнотою і ловленням вітру» (див. Еккл. 1:14), коли серце знаходиться далеко від правдивого Джерела добра. Укладаючи союз із сильним Ашшуром і посилаючи в Єгипет оливу (очевидно, щоб підкупити свого давнього ворога), ізраїльтяни намагалися уникнути злого дня. Але насправді вони примножували собі неправду й накликали покарання. Ніхто з людей не міг завадити настанню дня Господнього суду за гріхи (Ос. 12:2).
У Господа був суд і з Юдою, бо слова підбадьорення (див. Ос. 12:1) зовсім не означають, що їхнє життя було повністю до вподоби Богові. Будучи насінням Якова, вони були такими ж ошуканцями, як і їхній предок. Господь навістить їх на їхніх шляхах і відплатить відповідно до їхніх учинків (Ос. 12:3).
У віршах Ос. 12:4-7 говориться про Якова, що був прообразом народу, який утворився від нього. Із самого початку він хитрістю намагався зайняти місце іншого, і навіть під час свого народження тримався за п’яту свого брата (Бут. 25:26). Але Господь виявив благодать, після чого Яків, що був у розпачі, почав триматися Бога, або, висловлюючись по-іншому, «по-царському поводився перед Богом», одержавши за це нове ім’я – Ізраїль, що значить «князь Божий».
Коли Яків знемігся, він схопився за Того, з Ким боровся. Саме завдяки цьому він, плачучи й благаючи Бога, переміг. Хтось назвав «непереборною силою слабкість», коли ми тримаємося Сильного, про що й пише апостол Павло: «Коли бо я слабий, тоді я сильний» (2Кор. 12:10). У цьому був секрет перемоги Якова в боротьбі з Богом, коли Той знайшов його в Бет-Елі; він утікав і поневірявся через свій гріх. Фраза «там з нами говорить» (Ос. 12:5) означає, на мою думку, що слова Божі, звернені до Якова, коли той спав на камені, насправді звернені до всіх членів Його дому до кінця часів. Незважаючи на всі помилки й падіння, Господь пильнуватиме над ними: «А Господь – Бог Саваот, Його Ймення – Господь» (Ос. 12:6).
О, якби ж Ізраїль узяв з усього цього урок і звернувся до свого Бога! Якби він чинив милість та суд і завжди покладався на свого Бога!
Але замість цього ізраїльтяни пішли колишніми шляхами свого батька Якова, і тому Бог порівнює Єфрема з торговцем-хананеянином із неправдивими вагами, що «любить… кривду чинити» (Ос. 12:8). Чи можна підібрати кращий опис євреїв за всю історію їхнього існування? Немає ніяких сумнівів у тому, що саме через їхню нечесність у бізнесі антисемітизм у Європі одержав таке велике поширення. Єфрем був настільки сліпий до своїх гріхів, що, наживаючись за рахунок бідних і нужденних, радів примноженню багатства у своїх засіках і говорив: «У всіх моїх чинах не знайдуть провини мені, що гріхом би була» (Ос. 12:9).
Однак, яким би сумним не був стан цього народу в теперішній час (тобто, від часів Осії до наших днів), Господь не відкинув тих, чиїм Богом Він був «від краю Єгипетського» (Ос. 12:10). Винятково в благодаті Він відродить народ і, виконуючи Свої обітниці, поверне його в древню землю. Господь знову подарує їм справжнє свято Кучок. Праця закінчиться, вони навчаться всьому, чому повинні навчитися, ворожнеча закінчиться, кожен житиме під своєю виноградною лозою й фігою, а страху вже не буде (Ос. 12:10).
Бог говорив через Своїх пророків, примножував видіння й використовував притчі для того, щоб допомогти Своєму народу усвідомити його жалюгідне становище й підбадьорити обітницею про благословення за умови покаяння (Ос. 12:11).
Тлумачачи служіння цих пророків, важливо пам’ятати про дану в Новому Завіті вказівку стосовно того, що всі пророцтва в Письмі повинні розглядатися не окремо, а в контексті всіх Божих діянь. Про ці діяння докладно говориться в Книгах Осії й Даниїла. Кінцевою метою пророцтв усіх цих мужів Божих є настання дня Господнього й установлення на землі славного царства. Тоді Ізраїль поверне своє серце до Яхве, до Месії, Який був колись ними відкинутий, до Сина Давидового, Якого він так довго очікує.
Пророки говорили про правдивий стан речей. Вони викривали нечестя марнотного Ґілеаду, в якому колись із них було зняте єгипетське посоромлення, а тепер приносилися жертви, але не Господу. Скрізь, як купи каміння на поораному полі, стояли жертовники, але не заради Його слави (Ос. 12:12). Тому вони ще раз уподібнилися Якову, якому, через свій обман, довелося втекти на сирійські поля й пасти там овець Давана, тяжкою працею викуповуючи свою дружину (Ос. 12:13). Коли в далекі давні часи настав час визволити Ізраїль з Єгипту, Бог зробив це через пророка. І саме через пророка Бог вів Свій народ у пустелі й зберігав його у всіх скорботах (Ос. 12:14). Тепер Господь знову робив для свого народу те ж саме, щоб визволити його від рабства гріха й дати обіцяну спадщину.
Але замість того щоб слухати слово Господнє й упокоритися перед Ним, Єфрем, коли Бог посилав до нього Своїх служителів, «Господа гірко розгнівав, і тому його вчинки криваві Він лишить на ньому, і поверне йому його сором» (Ос. 12:15). Слухняність і покора Богові веде до звільнення й благословення, але коли людина відкидає свідчення Духа, вона озлобляється й приходить у ще гірший стан. Відкидання світла завжди підсилює темряву, тому всім нам потрібно мати податливе серце, готове відгукнутися на кожне слово, що виходить із Божих вуст.
[1] Тому в Юдеї було особливо багато лицемірства: «Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене…» (Мк. 7:6; Іс. 29:13). Це небезпечний стан, коли людина притримується правильного вчення і виконує зовнішні правила, а серцем знаходиться далеко від Бога. Про це повинна пам’ятати кожна Божа дитина (див. Лк. 12:1). – Прим. ред. англійського видання.
