«Як Ізраїль був хлопцем, Я його покохав, і з Єгипту покликав Я сина Свого» (Ос. 11:1). З тексту Мт. 2:15 стає очевидним, що Бог через пророка говорить про Свого Сина, про Господа нашого Ісуса Христа. Зовсім недвозначно говориться, що перебування Святої Дитини в землі єгипетській було виконанням слів: «…збулося сказане від Господа пророком, який провіщає: “Із Єгипту покликав Я Сина Свого”».
Однак уважне прочитання перших декількох віршів розділу, який ми розглядаємо, не залишають також жодних сумнівів у тому, що сам пророк пише про народ ізраїльський. До цього він пише про визволення Ізраїлю з дому рабства, коли Яхве полюбив його й покликав, як Свого сина із землі фараонової.
Чи є у всьому цьому протиріччя? Ні, навпаки, ці слова якнайкраще узгоджуються між собою, що стає ясно з іншого місця Письма. Розглядаючи вірш 2Кор. 3:17 у контексті всього розділу, ми дізнаємося, що Господь є Духом Старого Завіту, і духовна, помазана людина побачить Його скрізь. Так і апостол під Божественним натхненням пише, що слова Осії пророкують пришестя Сина Божого з Єгипту. У дивній благодаті Він почав Своє земне життя так, як і Його народ. Коли Ірод шукав Дитину, Він пішов тим же шляхом, що й Яків, коли рятувався в Єгипті від голоду. З цієї землі, в якій Його народ був урятований від утисків фараона, Ісус повертається в Палестину. Проходячи тим же шляхом, Господь показує, що це про Нього говорив Дух Святий: «В усякому утиску їхньому тісно було і Йому, і Ангол обличчя Його їх спасав» (Іс. 63:9).
Він був покликаний з Єгипту і був до вподоби Отцеві. Якою протилежністю Ізраїлю був наш благословенний Господь! Урятовані Його силою від єгипетського рабства, ніжно улюблені Ним, ізраїльтяни вийшли від Нього. Відвернувшись від Бога, вони приносили жертви Ваалам й поклонялися виробам рук людських (Ос. 11:2). Бог навчив Єфрема першим крокам, Він тримав його за руку й направляв його стопи, але той скоро забув Того, Кому був багато чим зобов’язаний, забув, Хто зцілив його. Господь із ніжністю згадує ті давні дні, коли Він тягнув народ «шнурками, що людям лицюють, шнурками любови», коли рятував їх від ярма й давав усе, що потрібно для життя (Ос. 11:3-4).
Кожний святий розпізнає в цих словах історію власного порятунку від гріха й сатани й пригадає час, коли вперше пізнав Христа. Ми довго перебували в набагато гіршому рабстві, ніж єгипетське, але яким солодким для душі було перше одкровення Його благодаті! Він урятував нас від беззаконь і блукань, прихиливши з любов’ю до Себе. Воістину, це були шнурки, «що людям лицюють» – шнурки Людини Ісуса Христа, Який віддав Себе за відкуплення всіх людей! Давайте зазирнемо всередину свого серця й подумаємо, що ми зробили у відповідь на таку глибоку й ніжну любов. Який ваал віддалив нас від Того, Кому ми настільки зобов’язані, і Хто в часи початку блукань у пустелі був для нас усім? Не сумнівайся, брате або сестро, що якщо ми дозволили іншим богам панувати над нами, то ми не зможемо повернути радість і свіжість тих перших днів, поки не буде зруйновано останнього ідола.
Одного разу звільнившись із Єгипту, Ізраїль як народ уже не міг повернутися назад. Але через свої гріхи вони були віддані в руки Ашшура. А в останні дні станеться щось гірше, коли на них упаде меч «за задуми їхні» (Ос. 11:5-6).
Таким буде гіркий плід того, що вони залишили свого Бога й бездумно пішли своїм шляхом. Від початку народ був «схильний відпадати» від Нього, хоча Господь постійно закликав його до покаяння. Але народ залишався впертим у своїх гріхах, поки на зцілення не залишилося жодної надії (Ос. 11:7).
Та Його сповнене смутком серце продовжувало волати: «Як тебе Я, Єфреме, віддам, як видам тебе, о Ізраїлю?.. У Мені перевернулося серце Моє, розпалилася разом і жалість Моя!» (Ос. 11:8). Він не міг учинити з ними, як із містами інших народів, коли без будь-якого жалю Він вилив на них Свій гнів. Коли на два міста, Содом і Гоморру, впав Божий суд (Повт. Зак. 29:22), були знищені й два інших міста – Адма й Цевоїм (див. Бут. 14:8). Мойсей застерігав ізраїльтян, що якщо вони порушать святий Божий закон, їх спіткає така ж доля. І це дійсно трапилося. Але всемогутній Владика Бог говорить: «Не вчиню жару гніву Свого, більше нищити Єфрема не буду, бо Бог Я, а не людина, серед тебе – Святий, і не прийду в люті гніву» (Ос. 11:9).
Блаженно усвідомлювати, що Бог, Який приніс колись слово благодаті, не покається й не допустить прокляття благословенного Ним народу (про це Бог сказав Валааму). Він може загасити Свій, нехай навіть абсолютно справедливий, гнів, і, за умови покаяння, проявити стосовно Свого вибраного народу милість. Тому, хоча Він і міг з усією справедливістю повністю знищити Єфрема, у благодаті Він зберіг залишок, що повинен був стати Його славою на землі батьків. Це станеться, коли «за Господом підуть вони», коли «Він заричить, немов лев» і змусить тремтіти Свій народ (див. Ос. 11:10), коли «знову подруге простягне Господь Свою руку, щоб набути останок народу Свого, що полишиться з Ашшуру й з Єгипту, і з Патросу та з Етіопії, і з Еламу й з Шін’ару, і з Хамату, та з морських островів» (Іс. 11:11). Вони відгукнуться на Його заклик, будуть плакати через свої гріхи, радіючи при цьому Його любові, відгукнуться і «прийдуть в тремтінні, як птах із Єгипту, і як голуб із краю Ашшура». Вони вселяться в «їхні доми», щоб, за словом Господнім, ніколи більше не залишати їх (Ос. 11:11).
Цей вірш завершує ще одну частину пророцтва, що розпочинається першим покликанням із Єгипту і закінчується поверненням до Бога й у землю Обітовану в часи Тисячолітнього царства.
