Не годиться не брати до уваги живого змія, коли живеш із ним по-сусідськи. Більбо Беггінс
Спитайте в дітей: які тварини були присутні при народженні Ісуса? Вони, скоріше за все, назвуть віслюка чи телятко; можливо – овечок. Дорослий, знайомий із текстом Євангелія, подумавши, скаже: у Біблії не названа жодна. І якщо говорити про картину цієї події в Луки, то так воно і є. Але Об’явлення на те й об’явлення, щоб розкривати приховану суть подій. Тиша й спокій різдвяної ночі оманливі: поряд – «змій червоноогняний, великий, що мав сім голів та десять рогів, а на його головах сім вінців» (12:3)!
Серед видінь Апокаліпсису безліч образів. Однак лише три з них названі «знамення», два з них – тут: жінка, зодягнена в сонце (12:1), і змій (12:3). Чим відрізняється знамення від інших явищ або видінь? Скоріше за все – конкретною однозначністю того, на що воно вказує. Так, у розмові з Ісусом: «І підійшли фарисеї та саддукеї, і, випробовуючи, просили Його показати ознаку їм із неба» (Матвія 16:1). Тобто ані чудеса, які творив Галілеянин, ані втілені в Ньому старозавітні пророцтва не видавалися їм достатньо переконливими. Їм було потрібно щось конкретніше.
Як мінімум, немає сумніву, Кого представляє знамення народжуваного жінкою немовляти, «що всі народи має пасти залізним жезлом» (12:5). Це – царствений Син Божий, про Якого сказано: «Я ж помазав Свого Царя на Сіон, святу гору Свою. Я хочу звістити постанову: Промовив до Мене Господь: Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив. Жадай Ти від Мене, і дам Я народи Тобі, як спадщину Твою, володіння ж Твоє аж по кінці землі! Ти їх повбиваєш залізним жезлом, потовчеш їх, як посуд ганчарський… А тепер помудрійте, царі, навчіться ви, судді землі: Служіть Господеві зо страхом, і радійте з тремтінням! Шануйте Сина, щоб Він не розгнівався, і щоб вам не загинути в дорозі, бо гнів Його незабаром запалиться. Блаженні усі, хто на Нього надіється!» (Псалом 2:6-12).
Але хто ж тоді «жінка, зодягнена в сонце, а під ногами її місяць, а на її голові вінок із дванадцяти зір» (12:1), котра «кричала від болю, та муки терпіла від породу», і, нарешті, народила Немовля? Чи не надмірно величний такий опис для простої дівчини з провінційного Назарета? Відповідь очевидна. Якщо Батько Месії – Бог, то Його духовна мати – Ізраїль, про який пророки говорять як про дружину Божого заповіту: «Присягнув тобі, і ввійшов з тобою в заповіт, говорить Господь Бог, і стала ти Моєю» (Єзекіїля 16:8). Христос не виник «нізвідки», як Deus ex machine в античному театрі. Народ Божий століттями виношував Месію. Століття історії старозавітного Ізраїлю були муками народження, кульмінацією яких і стало явлення Немовляти, народженого через Марію – смиренну дочку свого народу.
Після ж «дитина її була взята до Бога, і до престолу Його. А жінка втекла на пустиню, де вона мала місце, від Бога для неї вготоване, щоб там годували її тисячу двісті шістдесят день» (12:5-6); «щоб від змія летіла в пустиню до місця свого, де будуть її годувати час, і часи, і півчасу» (12:14). Ми, народ Божий, опинилися тут, у пустелі світу, не випадково! Після вознесіння Христового нам це місце призначене на «три з половиною роки» (вони ж – 1260 днів, вони ж – 42 місяці) для свідчення (11:3), поки звір ще має владу (13:5), а язичники паплюжать святе місто (11:2). Це все той же період половини від семи років, «половини досконалості», коли Царство настало «вже, але ще ні»; коли вже «виросло збіжжя та кинуло колос», але Господар ще не знищує куколю, чекаючи на жнива (Матвія 13:24-30), до пори не рубає безплідне фігове дерево (Луки 13:8).
Христос підбадьорює переслідувану та стражденну Церкву: ви тут не випадково! Ви – на своєму місці (12:14)! І тому в будь-яких важких і навіть скрутних обставинах, в яких ми можемо опинитися, варто пам’ятати: бути тут – наше призначення. У житті християнина випадковостей не буває. Ми опиняємося в цих обставинах лише тому, що Бог хоче Сам бути присутнім у них, і Він хоче бути присутнім у них саме через нас! Ми і є Його присутність тут, у пустелі Вавилона.
Наша місія ще раз підкреслюється вказівкою на те, що «змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт» (12:9), був скинутий на землю і «його хвіст змів третину зір із Неба та й кинув додолу» (12:4). Ідеться не про пропорційну частку, а про три категорії створінь. І якщо одна з них – янголи, які послідували за сатаною, то друга, відповідно, ті янголи, котрі залишилися вірними Богові. Але хто ж – третя категорія? Це – люди. Це ті, кому наданий вибір, і заради покаяння яких Господь відкладає остаточне знищення Вавилона. Ті, кому нам призначено нести свідчення про Христа й кого заповідано закликати до примирення з Богом.
Не дивно, що «змій розлютувався на жінку, і пішов воювати з останком насіння її, що вони бережуть Божі заповіді та мають свідоцтво Ісусове» (12:17). Адже ми, «останок насіння її» – живе свідчення його поразки. Хто таке терпітиме? Тому нам іноді буває скрутно. Але куди небезпечніший стан спокою, що приглушує пильність. І Писання знов і знов нагадує: не спіть! Пильнуйте! Живий змій постійно поряд, і забувати про це не варто! А також і про те, що перемога вже відбулася. «Хай радіють у славі святі, хай співають на ложах своїх, прославлення Бога на їхніх устах, а меч обосічний ув їхніх руках» (Псалом 149:5-6), «щоб нас сатана не перехитрував, відомі бо нам його задуми!» (2 Коринтян 2:11).
Умисли Сатани – підкорити «останок насіння її», і він постійно намагається досягти в цьому успіху. Наслідуючи Бога, він являється в трьох лицях: звір, лжепророк та розпусниця, – і вдається до трьох основних стратегій.
- Перша стратегія – залякати, нав’язати нам політичну покору безбожній владі.
- Друга – це заплутати, нав’язати ритуальну покору неправдивій релігії.
- Третя – заманити, нав’язати соціальну покору розпусній культурі, в яку він постійно намагається нас утягти.
Звір дуже схожий із самим змієм: у нього сім голів та дев’ять рогів. Подібність до вигляду різних тварин означає, що він уособлює всі світові імперії, а не якусь одну. Це – сукупний образ світської влади. І в цьому – розв’язання загадки: як може голова його зцілитися, якщо рана – смертельна (13:3)? Даючи натяк на пророцтво (Єремії 15:2), «коли хто мечем убиває, такий мусить сам бути вбитий мечем!» (13:10), текст уточнює, що рана ця була саме від меча (13:14). Так що хай різниця між державами не вводить нас в оману: всі вони є один і той самий звір. З падінням одних імперій завжди будуть виникати інші. Смертельне поранення однієї голови не шкодить звірові – на її місці завжди виростатиме нова, як у міфічної гідри. І якими б міцними й привабливими не видавалися б нам усілякі альянси, союзи чи асоціації, принцип «непотоплюваності» світової імперії завжди залишається тим самим. Як сформулював його півтори сотні років тому міністр закордонних справ Великої Британії Генрі Джон Темпл Пальмерапон, «у нас нема вічних союзників і в нас нема постійних ворогів; вічні та постійні наші інтереси».
На головах звіра – імена богохульні (13:1). Усі уряди бажають одного: безумовного контролю над своїми громадянами та їхньої покори. Вони самі хочуть бути нашими богами. Вони хочуть, аби ми вклонялися й служили їм, аби не тільки без жодного сумніву віддавати їм свої думки та серця, але й, не вагаючись, помирати за їхні інтереси самі та посилати за них на смерть своїх дітей.
Це зовсім не означає, що віруючі повинні бути соціопатами, ухилятися від громадянських обов’язків чи сплати податків, що вони не можуть бути патріотами чи користуватися своїми громадянськими правами. Учення Христа і Його апостолів свідчить про інше, а апостол Павло не раз давав приклад, як знання своїх громадянських прав та вміння ними користуватися може допомагати ефективності в розповсюдженні Благої Вісті. Ми повинні молитися за всіх, хто при владі (1 Тимофія 2:1-2), поважати закони й бути покірними владі (Римлян 13:1-7). Але ніяка влада не вища за Бога. І якщо обрана нами влада, яку ми утримуємо на наші податки, вимагає від нас беззаконня, ми з усією повагою до неї повинні не покоритися й бути готовими нести за це відповідальність (Дії 4:19).
