«Не добре, щоб бути чоловіку самотнім». Буття 2:18
Чернівецький цадик полюбляв повторювати, що вчитися треба на всьому, що ми бачимо. Справа була на початку XX століття, і спантеличені учні питали: «Равві, але чого можна навчитися в таких неживих речей, як, скажімо, потяг, телефон чи телеграф?» «Потяг учить, – була відповідь, – що, як спізнишся всього лише на хвильку, можеш втратити все. Телефон – що сказане в одному місці може бути почуте в іншому. А телеграф – що всяке слово має ціну, і за кожне доведеться платити».
Не знаю, як стосовно учнів, але добрий учитель, справді, винесе корисний урок із будь-чого. Президент Озаркського християнського коледжу Метт Проктор – добрий учитель. Якось його сестра, узявши з собою синів шести та восьми років, відвідала подругу. Важко було б уявити порядок ідеальніший, ніж був у тієї жінки в домі. Кожна річ мала своє місце, і кожна річ була на своєму місці. Уявіть, як зраділи хлопчики, які вже встигли занудьгувати, коли хазяйка зі словами «можете поки погратися» дістала звідкілясь і простягла їм відерце, вщент наповнене кубиками конструктора Лего! Із захватом вони схопили цей скарб і миттю висипали все на килим. «Ні-ні, – обурилася дама, – так не можна! Складіть усе назад, візьміть по кубику й грайтеся кожний зі своїм». Сенс цього вислову – за межами розуміння не тільки дітей. Ну як можна гратися одним кубиком Лего? Кубики Лего задумані як сукупність. Окремо вони не мають ніякого сенсу!
Почувши цю історію, Метт одразу ж сформулював концепцію, яку назвав «теологія Лего». Бог сотворив людину, як таку ж сукупність, де кожний із елементів має належати чомусь більшому – сім’ї, спільноті, суспільству. Без цих стосунків приналежності людина просто не відповідає своєму призначенню. Людина не створена для самотності! На жаль, гріх, увійшовши у світ, розірвав початкові зв’язки – розділив людину з Богом і людину з людиною. Кожний із людей став таким відокремленим від інших кубиком Лего.
Але початковий задум Творця відновлюється в Його народі, у Церкві, де «так багато нас є одне тіло в Христі, а зосібна ми один одному члени» (Римлян 12:5). У Писанні нема місця раціональному індивідуалізму. Христос не вчив нас молитися «Отче мій», але – «Отче наш». А видіння Івана не одразу переходять від Христа в славі (Об’явлення 1) до небесного поклоніння (Об’явлення 4-5). Дорога за Христом на небеса лежить через Церкву! Як ми, недосконалі, можемо наблизитися до досконалості небес, якщо не навчилися єдності з такими ж недосконалими, як ми самі? Якщо не можемо проводити разом час, як зможемо бути разом у вічності?
Церква – це не те, куди ми ходимо у вихідні, а те, ким ми є в Христі. Належачи Христові, ми, відповідно, належимо Його народу. Ми – кубики Його божественного Лего. Він з’єднує нас в одне ціле відповідно до Свого задуму. Сім церков Ассії, перераховані в послідовності, яка відповідає русі сонця небосхилом – це сукупний образ усього Тіла Христового тут, на землі. Кожна конкретна спільнота недосконала. Але Книга Об’явлення несе нам радісну звістку: Христос вірний Своїй Церкві!
Усі згадані церкви без винятку – світильники Христові, які розповсюджують Його присутність у переможеному Вавилоні. Вони – Його світло, Його свідчення! Утім, хоча світло вони розповсюджують одне й те саме, серед них немає двох однакових. Усі – різні. Кожний світить по-своєму, відповідно до своїх здібностей і в конкретних умовах свого міста, своєї субкультури, своїх обставин. Церква – не мережа однакових забігайлівок імені Рона Макдональда – однакових у всіх містах і країнах, що торгують ідентичними гамбургерами в будь-якій частині світу. Кожна помісна спільнота, залишаючись частиною цілого, живе й розповсюджує світло Христове унікальним чином, відповідно до тих умов, в яких вона безпосередньо знаходиться.
Писання дає нам зразок Церкви. Досліджуючи Дії апостолів чи, скажімо, Послання до ефесян, ми відкриваємо, якою вона має бути згідно з Божим задумом, в ідеалі. Зібрання віруючих, сповнених любові Христової. Притулок для грішників, які шукають втіхи. Лікарня для поранених душ. Школа поглибленого вивчення Писання. Армія, що безперестанно перемагає ворога молитвою. Місіонерська база, що розсилає благовісників у всі куточки світу. Хто б не захотів бути частиною такої Церкви? Це – те, що нам хотілося б бачити в будь-якій спільноті. А що ми бачимо там насправді? Самих себе й подібних до нас!
Виявивши, що церква не відповідає нашим очікуванням, ми можемо спробувати знайти ідеал в якомусь іншому місці по цей бік Царства. Але, куди б ми не прийшли, ми неминуче побачимо там себе та інших таких же, як ми. Як сказав Дитріх Бонхоффер, «у вас немає справжньої любові до братів, якщо ви не розчаруєтеся в них, а потім усе одно вирішите залишатися з ними». Адже вони – такі ж недосконалі, як і ми. Маючи справу з людьми, корисно дотримуватися правила: не хочете розчаруватися – не зачаровуйтеся!
Ісус не зачарований Своїми Церквами – Він вірний їм! Він знає, чого можна очікувати від них, а чого – ні. Знає їх сильні та слабкі сторони. І для кожної з них у Нього – свої ПДО: підбадьорення, докір, обітниця. Але в першу чергу Він представляє їм Себе. Він – Той самий, яким явився Іванові. Він – Той, Хто тримає сім зір у правиці Своїй, Хто ходить серед семи свічників золотих (2:1). Перший і Останній, Хто був мертвий і ожив (2:8). Той, Хто має меча обосічного (2:12) – Син Божий, Хто має очі Свої, як полум’я огняне, а ноги Його подібні до міді (2:18). Той, Хто має сім Божих духів і сім зір (3:1). Святий, Правдивий, Хто має ключа Давидового (3:7 – «що Він відчиняє, і ніхто не зачинить, що Він зачиняє, і ніхто не відчинить», Ісаї 22:22). Він – Амінь, Свідок вірний і правдивий, початок Божого творива (3:14). Такий – наш небесний Наречений.
1) Підбадьорення. Одна жінка спитала в чоловіка, з яким прожила багато років: «Милий, ти любиш мене?» «Еге ж!» – була відповідь. «А чому ти не кажеш мені про це?» – перепитала вона. «Так я ж сказав тобі, коли освідчився. Відтоді нічого не змінилося». Навряд чи така відповідь задовольнила її. Нашим близьким постійно потрібні наші запевнення в тому, що ми до них не байдужі. Що ми так само досі любимо й цінуємо їх. І хоча обітниці Божі незмінні, Христос не припиняє турбуватися про нас, підтримувати нас, запевняючи: Я – з тобою! Я досі так само люблю тебе! Я знаю всі твої болі й проблеми. Я знаю діла твої, і працю твою, і твою терпеливість (2:2), Я знаю діла твої, і біду, і убозтво (2:9), що тримаєш ти Ймення Моє, і ти не відкинувся від віри Моєї (2:13), і останні вчинки твої, що більші за перші (2:19), що слово Моє ти зберіг (3:8).
Ти бідуєш, у тебе мало сил, на тебе зводять наклепи, переслідують та лихословлять (1 Коринтян 4:12-13). Ти страждаєш і виказуєш терпіння у своєму стражданні. Схоже, похвала Христова до церков важко ув’язується з тими критеріями успішної церкви, що висувають проповідники «євангелії процвітання». І, навпаки, саме ті церкви, що за світськими мірками здаються найбільш успішними, піддаються найбільшим наріканням: «Бо ти кажеш: Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого. А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий» (3:17). Світські критерії розходяться з критеріями Христа. Світ аплодує славі, силі, багатству, успіху. Ісус хвалить Церкву за стійкість та вірність. Він любить її!
