Ісус. Який візуальний образ постає перед вами, коли ви чуєте це Ім’я? Чи уявляєте ви Немовля в яслах або мандрівного Вчителя? Радісного Веселуна з дітьми на руках? Утішителя невтішних? Викривача самовдоволених? Цілителя стражденних? Мученика, який помирає на Хресті? Друга, який прощає все? Всі ці образи правильні. Але якщо ваше уявлення про Ісуса обмежено лише ними, ви втрачаєте дещо важливе. Адже ми «коли ж і знали за тілом Христа, то тепер ми не знаємо вже!» (2Коринтян 5:16)
Про розповсюдження ВІЛ, вірусу імунодефіциту людини, говорять як про серйозну загрозу людству. Настав час говорити про епідемію ВІЦ – вірусу Ісусодефіциту Церкви. У Церкві вистачає всього – проповідей, гімнів, благодійних програм, служінь, біблійних уроків тощо. Лише Ісус часто залишається «поза дужками» – за зачиненими дверима (3:20). Так – спокійніше. Варто відчинити, і Він готовий увійти, розділити з нами вечерю. Але не нашу вечерю – Його. Свого місця в Церкві Він не стане ділити ні з якими нашими програмами, якими б гарними вони не були. Він – Бог-Ревнитель (Вихід 34:14).
Книга Об’явлення – засіб від ВІЦ, недоліку повноти образу Христового в нашому сприйнятті Його. Не будемо забувати: Вавилон уже впав. Ми вже – громадяни Небесного Єрусалима. І, позаяк ми є агентами Божої присутності на території переможеного супротивника, ми постійно перебуваємо під загрозою двох небезпек: гонінь (Вавилон бажає підкорити нас силою) і спокус (Вавилон намагається привабити й полонити нас нетривкими замінниками вічної радості). Вірус Ісусодефіциту не тільки послаблює імунітет Церкви перед загрозою цих небезпек, а й призводить до появи в ній двох хворобливих синдромів.
Перший – «синдром панібратства».
Коли в геніальному творі Льюїса Керролла «Аліса в країні див» головну героїню лякають несподівані появи та зникнення Чеширського Кота, вона насмілюється звернутися до нього із проханням:
«– І чи могли б ви надалі з’являтися й зникати не так швидко: від цього йде обертом голова.
– Гаразд, – сказав Кіт, і став зникати шматками: спочатку пропав кінчик його хвоста, а насамкінець – усміх, що ще якийсь час висів у повітрі.
– Гай-гай! – подумала Аліса. – Котів без усмішки я, звичайно, зустрічала, але усмішку без кота!.. Це найбільша дивовижа в моєму житті!»
Нас лякає образ Ісуса з Книги Об’явлення. Лев із коліна Іуди – не домашній котик. Його взагалі не можна приручити. І тому ми просимо: а можна нам усього Лева не показувати? Нам достатньо самої усмішки. З нею простіше мати справу.
Мабуть, найхарактернішим проявом «синдрому панібратства» є розповсюдження того, що я б назвав «теологія Татка». З’явилося це явище як наслідок лінгвістичного непорозуміння. Апологети християнства стали наводити на доказ того, що Ісус – Син Божий, «аргумент від граматики». Зводився він до того, що Ісус не просто говорить про Бога як про Батька («батько» єврейською – «ав», як, скажімо, в іменах Ав-Раам, «батько багатьох», Ав-Шалом (слов. Авессалом), «батько світу» тощо). Він звертається до Бога безпосередньо, використовуючи слово «батько» в кличному відмінку («авва»). Англомовним читачам, не знайомим із відмінками, доводилося пояснювати, що таким чином слово «батько» може використовувати лише син. Ті ж зрозуміли це так, що Ісус називав Бога «Татко» (хоча в єврейській мові такої окремої словоформи не існує).
З англійської звернення до Бога «Татко» перейшло й у наші терени, де, здавалося б, нема потреби пояснювати значення кличного відмінку. Так в українській, болгарській, польській чи, скажімо, грузинській вокатив досі зберігає офіційний статус.
Але усмішка без кота – вона ж така приваблива! От і лунають у деяких церквах молитви до «Татуся». І, в цілому, непогано усвідомлювати, наскільки близькі стосунки в нас із Отцем Небесним, отримуючи всиновлення через жертву Єдинородного Сина Божого (Римлян 8:15-17). Гірше, коли «теологія «Татуся» породжує «христологію «Братуся». Оскільки Він – наш Брат, тож, виходить, Він нам чимось зобов’язаний. Унаслідок цього Церква втрачає першу любов (3:1), наповнюється неправдивими вченнями (2:15), потурає аморальності (2:20), поринає в лицемірство (3:1) і байдужість (3:16). Ми йдемо в храм як на профспілкові збори. Перетворюємося на церковних снобів (3:17), показуючи світові спотворений образ Христа. Підмінюємо божественне світло власним. Стаємо лжесвідками.
Якщо ми не відчуваємо трепету й благоговіння, коли долучаємося до божественної святості – що може утримати нас від гріха? Чи палає наше серце, коли ми недільним ранком ідемо на богослужіння? Чи втрачаємо ми мову від благоговіння, коли входимо в зібрання святих? Чи розуміємо ми, з Ким маємо справу? Чи вірус Ісусодефіциту вже роз’їв нашу здатність адекватно сприймати божественну реальність?
Об’явлення Ісуса Христа, яке дав Йому Бог, щоб показати Своїм рабам, що незабаром статися має. «І Він показав, і послав Своїм Анголом рабові Своєму Іванові» (1:1), – вправляє нам мозковий вивих. Воно – ефективний засіб від «синдрому панібратства», цього тяжкого духовного розладу.
Яким же бачить Ісуса Іван? У першу чергу він помічає, що Він ходить серед семи золотих світильників, які представляють Церкву (1:12-13). Христос не поглядає з-поза небесних хмаринок на те, як Його піддані борються з небезпеками, що чигають на них посеред Вавилона. Він – серед Свого народу!
Далі, Іван бачить Ісуса подібним Сину Людському (1:13). У Книзі Об’явлення чотириста чотири вірші, але старозавітних асоціацій – більше п’ятисот! І ця – серед найбільш очевидних: «Я бачив у видіннях ночі, аж ось разом з небесними хмарами йшов ніби Син Людський, і прийшов аж до Старого днями, і Його підвели перед Нього. І Йому було дане панування й слава та царство, і всі народи, племена та язики будуть служити Йому. Панування Його панування вічне, яке не спиниться, а царство Його не буде зруйноване» (Даниїла 7:13-14). Перед нами – не провінційний Тесля, Який відпрацьовує викладацькі навички на місцевих рибалках. Він – Той, Хто має всю повноту Божественної влади! Не дивно, що вдягнений Він у царські шати (1:13)!
Голова Його й волосся білі, як біла вовна, як сніг (1:14). Сивина ця – не ознака старіння, а вінець слави на шляху правди (Приповісті 16:31). Він – Давній Цар, Який сів на Свій трон: «Одежа Його біла, як сніг, а волосся голови Його немов чиста вовна» (Даниїла 7:9).
Очі Його – як чисте полум’я (1:14). Його погляд зазирає в глибини душі, висвітлює всі потаємні задуми нашого розуму й сокровенні бажання нашого серця. Ніщо не може бути прихованим від Нього!
Ноги подібні до розпеченої бронзи (1:15). Тоді як людські цивілізації схожі на колоса на глиняних ногах (Даниїла 2:33), Цар слави – непохитний, і голос Його – як шум багатьох вод (1:15). Це – той самий голос, який чули старозавітні пророки: «І ось слава Ізраїлевого Бога йшла в напрямі від сходу, а голос Його був, як шум великої води, а земля засвітилася від слави Його» (Єзекіїля 43:2).
У правиці Його – сім зірок і сім світильників (1:16), які представляють Церкву (1:20). І як призначення світильників – світити в темряві, так і нам належить бути світлом Христовим у Вавилоні. «Суд же такий, що світло на світ прибуло, люди ж темряву більш полюбили, як світло, лихі бо були їхні вчинки! Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його. А хто робить за правдою, той до світла йде, щоб діла його виявились, бо зроблені в Бозі вони» (Івана 3:19-21).
В устах Його – двосічний меч (1:16), ознака влади. Але водночас, як світська влада тримається на військах, поліції, бомбах, ракетах тощо, Його влада – у слові, що виходить із вуст Його. І всім виглядом Він подібний до сяючого Сонця (1:16). Хто має змогу дивитися на Сонце? Таке ж і сяяння слави Христової!
«І коли я побачив Його, то до ніг Йому впав, немов мертвий» (1:17) – пише Іван, двоюрідний брат Ісуса й один із трьох Його найближчих друзів, улюблений учень, який безтурботно лежав на грудях Учителя під час Таємної Вечері. І ось, цей самий Іван, побачивши Ісуса, «до ніг Йому впав, немов мертвий». Яка ж тоді має бути наша реакція на присутність Господа? Як тоді ми можемо йти на компроміс зі святістю нашого життя в Христі? Як насмілюємося бути недбайливими в служінні, у роботі, у сімейних зобов’язаннях? У всьому, за що Господь покладає на нас відповідальність, нам слід постійно пам’ятати, з Ким ми маємо справу! Навряд чи тоді ми будемо входити в зібрання святих як у будинок культури на концерт місцевої самодіяльності.
Другий синдром, породжений вірусом Ісусодефіциту Церкви – синдром боязкості. Якщо ми не усвідомлюємо, яка сила – за нас, ми боїмося всього, що проти (Римлян 8:31). Втрачаючи страх Божий, ми стаємо вразливими для світу. Якщо ми не боїмося Христа, Якого варто боятися, нас бере страх від Вавилона, якого більше боятися не треба. Нас жахають думки про будь-які загрози з його боку – як наявні, так і потенційні; як реальні, так і вигадані. Ми перетворюємо Церкву на бункер, на сховище, і ховаючись у ньому, перестаємо бути сіллю і світлом для світу.
Але Об’явлення Ісуса Христа, яке дав Йому Бог, щоб показати Своїм рабам, що незабаром статися має. «І Він показав, і послав Своїм Анголом рабові Своєму Іванові» (1:1), зцілює нас і від цієї хвороби: «І поклав Він на мене правицю Свою та й промовив мені: Не лякайся! Я Перший і Останній, і Живий. І був Я мертвий, а ось Я Живий на вічні віки. І маю ключі Я від смерти й від аду» (1:17-18).
Коли інший Ісус, син Навин, знаходячись поблизу Єрихона, спитав полководця воїнства Господнього: «Чи ти наш, чи наших ворогів?» – відповідь була несподівана: «Ні!» (Ісуса Навина 5:13,14). Христос натомість говорить: «Не бійся! Я – на твоєму боці. У тебе проблеми? Чи таке ще буде! Але не забувай: Я сильніший за будь-яку з них! Я – Перший і Останній! Я був, коли ще жодної з проблем не існувало. І коли жодної з них вже не залишиться, Я так само буду. Що лякає тебе більше за все? Смерть? Так дивись же: Я вже був мертвий і, як бачиш – живий! І буду жити вічно. Смерть перестала бути невідворотною. І ось, до речі, – ключі. Двері більше не замкнені. Тепер кожний сам може вирішувати: залишатися там чи йти за Мною. Що обираєш?»
Призначення Книги Об’явлення – не таємниця за сімома замками. Воно визначене вже в першому вірші: «Об’явлення Ісуса Христа».
Яким Він відкривається вам?
