Розділ 15:12-34

«Що» нашого майбутнього тілесного воскресення

У другій одиниці вв. 20-28 зазвичай уважають центральним підпунктом. Вірші 12-19 і 29-32 відповідають одне одному в структурі та змісті, отож ця одиниця є концентричною структурою з умовляльним висновком (вв. 33-34).

У вв. 12-19 апостол Павло змальовує наслідки мнимого заперечення воскресення. Для цього аргументу він використовує низку взаємозв’язаних умовних речень, які можна підсумувати так: (1) обурене питання (в. 12); (2) заперечна гіпотеза і наслідки (вв. 13-15 і 16-18); (3) завершальне умовне закінчене речення (в. 19). Обурене питання становить перше умовне закінчене речення (в. 12). Павлове обурення вказує, що, на його думку, protasis припускає воскресення мертвих. Ми можемо реконструювати його ґрунтовне переконання у стверджувальній формі: якщо Христос воскрес (protasis), звісно ж, є воскресення мертвих (apodosis). Вже у вв. 12-19 (як і у вв. 20-22) апостол Павло розглядає Христове воскресення як основу майбутнього воскресення християн. Далі, у двох паралельних кроках (вв. 13-15 і 16-18) Павло аргументує, що заперечення воскресення мертвих включає заперечення воскресення Христа (вв. 13 і 16), і що таке заперечення має негативні наслідки для нього й апостолів (керигма, яку вони проповідують, є марною, в. 14б; вони є неправдивими свідками Бога, в. 15), для все ще живих коринтян (їхня віра марна, вв. 14в і 17б; вони все ще в їхніх гріхах, в. 17в) і для мертвих (вони загинули, в. 18). Тоді, у в. 19 апостол Павло завершує низку своїх закінчених речень. Якщо надія обмежується цим життям, тоді ми (апостол Павло і всі коринтяни?) є найнещаснішими з усіх людей.

Вірші 20-28 містять два кроки, кожен із тезою та поясненням (вв. 20-22 і 23-28). Про Христа говориться як про первістка померлих. Далі це твердження чи тезу (в. 20) пояснено. Христа порівняно з Адамом. Обидва позначають часовий і причинний початок: Адам – початок смерти всіх людей, Христос – початок життя і воскресення всіх християн (вв. 21-22). У в. 20 термін «первісток» вказує на часову послідовність (перший із низки), а також на причинний зв’язок між першим та іншими. Далі на ідеї причинности наголошено у вв. 21-22: через чоловіка смерть, через чоловіка й воскресення; у Христі оживуть усі.

До ідеї послідовности звертаються у вв. 23-28, які також починаються з тези. Буде порядок і різні групи: (1) Христос є перший, Він уже воскреслий; (2) під час Його парусії воскреснуть ті, що є Христовими; (3) потім іде кінець (telos), коли Христос передасть царство Богу, перед тим знищивши всі ворожі сили (вв. 23-24). Тоді, другу і третю стадії пояснено далі. Христос мусить царювати, поки не покладе Йому під ноги всіх ворогів, включаючи смерть. Нарешті, сам Син підкориться Богові, щоби Той був усім в усьому (або: в усіх, вв. 25-28). У баченні апостола Павла, не буде месіянського царювання на землі між парусією Христа й останнім судом. Парусія і суд збігаються. Ті два вірші з псалмів, які тут застосовано, мали бути добре відомими раннім християнам. У в. 25 апостол Павло ретельно переписує Пс. 110:1. Основною зміною є христологічна транспозиція. Суб’єктом «доки Він не покладе…» вже є не Бог, а Христос. Поза тим, сидіння праворуч Бога на небесах (ідея, наявна в тому ж вірші псалма) апостол Павло тлумачить як активне царювання Христа на землі. Від воскресення і надалі Христос царює, і метою Його царювання є підкорення всіх ворогів. Включаючи смерть; персоніфікована смерть є останнім ворогом (в. 26). Знищення смерти є воскресенням. У в. 27а апостол Павло цитує Пс. 8:7. Деякі коментатори вважають, що потрібно ще раз припускати транспозицію. У псалмі саме Бог поклав усе під ноги «людства» в загальному. Для Павла саме Христос кладе все Йому під ноги. У в. 28 апостол повертається до свого теоцентричного бачення кінця історії. Сам Син підкориться Отцеві. Остаточною метою є, «щоб Бог був у всьому все».

Хоча й у менш звичний спосіб, у вв. 29-32 апостол Павло застосовує такий же стиль обґрунтування, як і у вв. 12-19: protasisКоли мертві не воскресають», вв. 30а і 32в) і apodosis (решта речень). Читача вражає те, що вже не згадується воскресення Христа. Тепер апостол Павло одразу ж пов’язує наслідки із запереченням воскресення мертвих. Імовірно, це є причиною, чому тип наслідків також відрізняється. У вв. 14-15 і 17-18 ішлося про керигму, віру, свідчення та прощення гріхів; тут на передній план висунуто безглуздість християнської практики й апостольської відданости, якщо воскресення немає. У в. 29 апостол Павло, ймовірно, посилається на невідомий нам звичай серед коринтян. Дехто просить про друге хрещення за померлого язичницького родича чи друга. Апостол не засуджує цей звичай, він лише застосовує його у власній аргументації. У вв. 30-32 Павло пише автобіографічно. Звісно ж, «боротьба зо звірами» в Ефесі (в. 32) задумана метафорично. Потрібно звернути увагу на цитування з Іс. 22:13 вкінці в. 32.

У вв. 33-34 до коринтян звертаються в другій особі множини. Вмовляльний тон гострий і полемічний. У в. 33б процитовано речення аттичного поета Менандра. Останнє речення в. 34 («Говорю вам на сором») повторює те, що апостол Павло писав у 1Кор. 6:5 (пор. 1Кор. 4:14). «Деякі» у в. 34 нагадує початок одиниці (в. 12: «деякі» між вами кажуть, що нема воскресення мертвих). Більшість екзегетів припускають, що коринтяни не відкидали безсмертність душі, а лише майбутнє воскресення тіла. Проте, варто звернути належну увагу на вв. 29-32 і 33-34. Як мінімум можливим здається те, що, згідно з апостолом Павлом, деякі християни в Коринті заперечували будь-яке життя після смерти.

Попередній запис

Розділ 15:1-11

15:1-58 – Воскресення Хоча 1Кор. 15 не починається з peri de («щодо»), очевидно, що глава становить добре окреслену цілість. У ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 15:35-58

«Як» нашого майбутнього тілесного воскресення Між вступними питаннями в. 35 і вмовляльним висновком (в. 58) третю одиницю можна поділити на ... Читати далі