Розділ 14

14:1-25 – Пророцтво в порівнянні з промовлянням мовами

Заклик у 1Кор. 14:1 повертає читача до центрального питання цієї частини: «Дбайте про любов, і про духовне пильнуйте, а найбільше щоб пророкувати». Третя й остання одиниця, глава 14 (= А’), містить обґрунтовані вказівки. Впродовж усієї цієї одиниці фокус зосереджено на «мовах» і «пророцтві». Маніфестація харизм мусить відбуватись у доброму та пристойному порядку і, понад усе, для повчання Церкви (щодо терміна «збудування» див. дієслово у вв. 4 і 17 та іменник у вв. 3, 5, 12, 26). Ця одиниця містить два підпункти: вв. 1-25 (пророцтво в порівнянні з мовами) і 26-40 (практичні вказівки). Перерва у в. 26 («То що ж, браття?») позначає цезуру. У межах першого підпункту ми послідовно маємо справу з вв. 1-5 (зіставлення мов і пророцтва), вв. 6-19 (промовляння мовами передбачає пояснення) і вв. 20-25 (мови та пророцтва відрізняються для віруючих і невіруючих).

Апостол Павло цінує всі духовні дари, проте вже у в. 1 є відчуття, що він надає перевагу пророцтву. У вв. 2-4 зіставлено мови та пророцтво. Адресати різні: Бог і сама людина для мов; інші, Церква, для пророцтва. Основним інтересом Павла є збудування Церкви (див. кін. і в. 4, і в. 5). Спільнота не може розуміти мови, але за допомогою зрозумілого пророцтва віруючі попереджені й утішені. У в. 5 апостол повторює, що пророцтво є ліпшим, «хібащо», додає він, «пояснює». Це підрядне речення буде опрацьоване в наступних віршах.

Без пояснення, говоріння мовами є незрозумілим, безрезультатним, непродуктивним. Результатом буде фрустрація, «говоріння на вітер» (в. 9); не буде користі для інших (в. 6), не буде повчання Церкви (в. 12; пор. вв. 4 і 5), не буде навчання інших (в. 19). Людина буде чужоземцем (barbaros, в. 11). Апостол Павло хоче, щоби його читачі бачили це. У вв. 6-19 він наголошує, що говоріння мовами слід доповнювати поясненням. Його варто робити зрозумілим за допомогою об’явлення чи простого знання, пророцтва, науки (в. 6). Щоби пояснити те, що він має на увазі, апостол застосовує низку порівнянь (сопілка, цитра, гусла, сурма, людська мова, звук, вв. 7-11) і проводить грань між молитися, співати, благословляти лише з (екстатичним, незрозумілим) духом, і між усіма цими діями, де присутній також (зрозумілий) «розум» (вв. 14-19).

Тут експозе апостола Павла дуже жваве і різнобічне. Він апелює до своїх слухачів; їм необхідно застосовувати те, що він їм каже (друга особа множини у вв. 9 і 12). Він також використовує об’єктивну третю особу однини і повертається до взірцевої першої особи однини у вв. 6, 11 і 14-15. Друга особа однини раптово з’являється у вв. 16-17 (тут введено «просту людину», яка бере участь, але все ще не є християнином). У вв. 18-19 «я» повертається, але тепер воно є рішуче самореферентним: сам апостол Павло говорить мовами більше, ніж усі коринтяни, «але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою» (в. 19). Без сумніву, пояснення мов потрібне.

Звертання «браття» і заклик у в. 20 становлять перерву і новий початок. Коринтяни осягнуть Павлову ледь приховану критику їхнього дитячого надання переваги мовам. Проте, за ходом думки вв. 21-25 важко слідкувати. Цитата з Іс. 28:11-12 у в. 21 в оригіналі вказувала на невірний Ізраїль і каральне втручання ассирійців, які говорили незрозумілою мовою: «та Мене вони (= ізраїльтяни) й так не послухають». Проте, апостол має на увазі невіруючих поган. У в. 22 він застосовує текст Писань до мов і пророцтв. Стає цікаво, чи в його загальному твердженні semeion все ще має відтінок покарання та знак затвердіння, якого, здається, вимагає в. 21. Мабуть, нам варто розуміти цей вірш досить просто: мови призначені не для віруючих, а для невіруючих, пророцтва – не для невіруючих, а для віруючих. У в. 23 разом із невіруючим знову з’являється «неосвічена людина» вв. 16-17. Коли всі християни в Церкві заговорять мовами, для цих відвідувачів немає користи; для них це здається божевіллям (в. 23). Проте, за допомогою пророцтва, невіруючі й неосвічені будуть доведені до глибинного розуміння своїх окремих станів; ці особи визнають, що Бог насправді є серед християн (вв. 24-25). Тепер цей уривок набуває нового місіонерського аспекту. Всупереч сказаному у в. 22, пророцтво корисне і для невіруючих!

14:26-40 – Практичні вказівки

У другому підпункті варто послідовно розглядати три групи віршів: 26-33а, 33б-36 і 37-40. У в. 26 апостол Павло виражає свою згоду щодо різноманітности харизм у поточному поклонінні, але повторює вкрай важливе правило: «Нехай буде все це на збудування». Тоді окремо йдеться про мови та пророцтво. Певною мірою настанови однакові: мала кількість (двоє, щонайбільше троє) і порядок. До них потрібно додавати пояснення; інакше «нехай він у Церкві мовчить, а говорить нехай собі й Богові» (в. 28; пор. вв. 2 і 4). Для пророцтва потрібне оцінювання, а також повага до іншого, якому може бути дано об’явлення під час сходин. Пророки мусять залишатися під контролем своєї пророчої діяльности (в. 32). Вірш 33а («бо Бог не є Богом безладу, але миру») мотивує те, що йому передує, але в той самий час розширює горизонт і, разом із головною частиною складнопідрядного речення вкінці в. 26, обрамлює уривок.

Найімовірніше, що в. 33б належить до речення у в. 34. «Як по всіх Церквах у святих» є Павловою відповіддю на протистояння в Коринті, на яке, здається, посилається і в. 36. У вв. 34-35 жінкам дано три розпорядження: мовчання, покора й отримання пояснення вдома. Кожне з них мотивоване підрядним реченням, яке йде після нього. Вірші 33б-36 видаються інтерполяцією. Розпорядження мовчати під час поклоніння не вписується в те, що апостол Павло, очевидно, сприймає як належне, в 1Кор. 11:5 (жінки, які пророкують). Постає питання: для чого тема присутня в цьому контексті. Деякі рукописи (Західна сім’я) транспонують вв. 34-35 після в. 40. Чи є весь уривок (чи його частина, вв. 34-35) додатком, зробленим вже після апостола? Проте, це підлягає сумніву, оскільки багато особливостей пов’язують його із попереднім контекстом (вв. 26-33а). Спершу подано словник: мовчати, говорити, бути в покорі, навчитися, «в церкві», Бог. Зміст в. 36 пов’язаний зі змістом в. 37, і про покору також йдеться в 1Кор. 11:3. Тому, може краще припустити автентичність уривка і визнати наявну складність? Мусимо сказати, що в цьому разі вибір між тим, що є непідробно Павловим, і тим що є інерполяцією, залишається важким. Третя пропозиція здається натягнутою: сприймати вв. 34-35 як опцію певних людей у Коринті, а в. 36 – як спростування апостола. Звісно, як і з деякими іншими біблійними текстами, сучасний підхід до такої теми навряд чи уникне Sachkritik (критики самого змісту).

У вв. 37-40 Павло доводить одиницю, а разом із нею – і цілу частину, до кінця. Він іще раз зосереджується на духовних дарах. З вв. 37-38 – як і з в. 36 – створюється враження, що апостол мусить боротися з людьми, що не погоджуються. Він обґрунтовує свій авторитет в авторитеті Христа («заповідь Господня», в. 37 – найкраще прочитання з точки зору критики тексту). Той, хто не визнає те, що апостол Павло написав у цій частині, буде відкинутий (Богом: в. 38 застосовує passivum divinum). У в. 39 знову з’являються пророцтво та мови; також ми ще раз зауважуємо добре відоме Павлове надання переваги пророцтву; і все ж, оскільки мови теж є духовним даром, говоріння ними не варто забороняти. Фінальне розпорядження (в. 40) звертається до ідеї, більше чи менше наявної у в. 33а; воно становить основний критерій для зборів спільноти: «Але все нехай буде добропристойно і статечно».

Укінці цієї довгої частини читача запрошено поміркувати над майже повною відсутністю духовних дарів у великих Церквах наших днів, над Павловим закликом до незрозумілости, а також над турботою про збудування спільноти та над центральним і незамінним місцем любови.

Попередній запис

Розділ 13

13:1-13 – Найбільш піднесений шлях На початку глави 13 (= Б) відбувається зміна стилю. Риторичний аналіз зауважує, що дорадчий жанр ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 15:1-11

15:1-58 – Воскресення Хоча 1Кор. 15 не починається з peri de («щодо»), очевидно, що глава становить добре окреслену цілість. У ... Читати далі