13:1-13 – Найбільш піднесений шлях
На початку глави 13 (= Б) відбувається зміна стилю. Риторичний аналіз зауважує, що дорадчий жанр глави 12 тут поступається місцем указівному жанрові. Основна суть також чітко вказує на те, що ця одиниця є відступом. І все ж, цей «екскурс» не задумано як самостійний гимн любови. Він функціонує в межах потоку думки цілої частини. «Мови» в 1Кор. 13:1 взято з 12:28,30, а «дар пророкувати» 1Кор. 13:2 з 12:28-29. Глава 13 містить три підпункти. Вірші 1-3 наголошують на тому, що любов є умовою, без якої жоден дар не має для нас цінности; любов є незамінною. Вірші 4-7 зображують якості любови позитивно і негативно. Вірші 8-13 становлять найдовший підпункт і пояснюють, як любов, на відміну від дарів, ніколи не закінчується; любов є постійною. Можна легко виявити концентричний характер глави 13. Другий підпункт формує центр (б) і є повністю присвячений любові; перший і третій підпункти (а і а’) зіставляють духовні дари з любов’ю.
а. Незамінність любови, 13:1-3
Кожне з цих трьох довгих речень складається із трьох частин: це подвійний протазис і аподозис: (1) «Коли я + дієслово (дієслова)», (2) «та [якби я] любови не маю», (3) заключне речення: «то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий», «то я ніщо», «то пожитку не матиму жадного». Це потрійне повторення вражаюче. У цьому підпункті апостол Павло використовує першу особу однини. Зазвичай її сприймають радше в загальному, а не в строго автобіографічному сенсі, й усе ж, ці вірші можуть бути самореферентнішими, направленішими на власні апостольські переживання Павла та заякоренішими в його власній поведінці, ніж багато хто хоче визнавати.
У вв. 1-3 згадано п’ять «харизм», здається, у висхідному порядку важливости. «Мови», найменш важливі, йдуть першими (в. 1). Порівняння з гучним акомпанементом в язичницькому поклонінні виявляє досить зневажливе ставлення апостола Павла до цієї харизми. У в. 2 тайни та знання можуть належати до «пророкування»; «віра» тут є чудотворною харизмою. Ця віра є чимось більшим, аніж пророцтвом, а пророцтво – більшим, аніж мови (пор. 1Кор. 14:1,5). Тоді, у в. 3 апостол Павло звертається до ще величніших харизм: найщедріше «роздам усі маєтки свої», щоби допомогти іншим, і апостольсько вмотивоване «віддати тіло». Тут текст неясний. І досі важко вибирати між двома прочитаннями: я віддаю моє тіло на спалення (kauthesomai) чи, імовірніше, я віддаю моє тіло (наприклад, труднощам або стражданням), аби я міг похвалятися (kauchesomai).
б. Опис любови (13:4-7)
Любов охарактеризовано за допомогою п’ятнадцяти дієслів. Оригінал грецькою мовою в цьому підпункті маніфестує делікатний стиль, а також витончену структуру. На початку, у в. 4а, є хіязм (буквально «любов є довготерпелива, лагідна є любов»), а вкінці в. 7 маємо чотирикратне повторення «все» («усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить»). Посередині любов охарактеризовано далі за допомогою семи дієслів у заперечній формі (вв. 4б-5), пом’якшених антитетичною конструкцією (в. 6: любов «не радіє з неправди, але тішиться правдою»).
Сама структура підпорядкована думці. Після повторюваних тверджень у вв. 1-3, що, попри надзвичайні дари й особисті старання, особа без любови є нічим, апостол Павло зображує природу такої любови. Можемо припустити, що у вв. 4-7 Павло говорить і про себе, і про коринтян. Особисте взірцеве життя апостола, а також згубне ставлення коринтян, здається, увійшли до цієї позитивної та негативної характеристики любови.
в. Постійність любови (13:8-13)
У третьому підпункті апостол Павло наголошує на тому, що любов є постійною. Вірші 8б-12 обрамлено за допомогою вв. 8а і 13, обидва містять іменник «любов»: «віра, надія і любов зостаються, найбільша з них – любов, любов не переминає».
Вірш 8 припускає, що, як і пророцтва, мови та знання, любов присутня в християнському житті. Проте, різниця в тому, що любов ніколи не переминає. Зважаючи на три майбутніх часи в межах в. 8, правильним буде припустити відтінок майбутнього часу в теперішньому часі слова «переминає». Антитетична ситуація між любов’ю та дарами вимагає такого розуміння. У вв. 9-10 слово «частинно» тепер чітко протиставлене слову «досконале». Апостол Павло хоче розробити і пояснити те, на що натякає в. 8, і все ж, ми не можемо уникнути враження, що відбувається зміна. У той час, як, згідно з в. 8, пророцтва, мови та знання просто зникнуть, у вв. 9-10 пророкування та знання будуть радше досконалими; зникне лише їхній частинний характер. Ми зауважуємо, що про дар різних мов більше не йдеться. Також варто звернути увагу на раптову появу першої особи множини у в. 9. Вірш 10 привносить досить абстрактне міркування про зникнення того, що є частинним, коли настане досконале. Буквальний переклад в. 10а має використовувати futurum exactum: коли досконале «настане»; далі йде в. 10б: (тоді) частинне зникне.
Вірш 11 містить аналогію, в якій зіставлено дитинство та дорослість. Апостол Павло міркує над власним минулим; тут він застосовує автобіографічну (водночас типову) першу особу однини. Перша половина в. 11 означає: протягом періоду, «Коли я дитиною був», я говорив, думав і міркував як дитина. Відтінок «коли» в другій половині не точно такий, як у першій: «Коли ж мужем я став», тоді, у той момент, я покинув те, що дитяче.
У в. 12 апостол Павло повертається до становища християн (перша особа множини) перед смертю, котра перебуває в різкому контрасті з майбутньою досконалістю, воскресенням життя. Він пояснює та застосовує аналогію. Дві половини вірша є паралельними. Бачення обличчям в обличчя та повне знання відповідають одне одному. Використано дві метафори: дзеркало та загадка. Чи апостол Павло має на увазі (лише) непряме, чи, ймовірніше, (також) неясне та нечітке видіння на противагу баченню «обличчям в обличчя»? Тоді, у другій половині, застосовуючи першу особу однини, Павло знову звертається до недосконалого знання, котре протиставлене майбутньому, досконалому знанню. Досконалість позначено за допомогою складного дієслова epiginosko і порівняно з тим, як апостол сам є спізнаний (Богом; пор. схожа пасивна форма в 1Кор. 8:3). Зміна, яку ми зауважили у в. 9, продовжується. Знання не просто зникає, воно доводиться до досконалости. Також продовжується поступове звуження фокусу: від трьох дарів у в. 8 до двох у в. 9 і до одного (знання) у в. 12. Правдиво виникає питання, чи недосконале знання у в. 12 все ще є просто харизмою вв. 2 і 8-9. У вв. 8-12 зазначено дві негативні характеристики дарів: вони зникнуть; вони є частинними, недосконалими.
У в. 13 апостол Павло підводить аргумент до висновку. Цей вірш наповнений труднощами. Два основних тлумачення такі: (1) Отже (логічне nuni), віра, надія і любов не переминають; усі три триватимуть і залишатимуться вічно. Та любов є найбільшою. Проте, ця додаткова примітка аж ніяк не заперечує есхатологічну постійність віри і надії. (2) У в. 13а апостол Павло говорить не про есхатон, а про реалії теперішнього життя: віра, надія і любов, які є важливими в існуванні кожного християнина (тимчасове nuni, «зараз, тепер»). У в. 13б Павло зазначає, що любов є найбільшою з цих трьох. Чому? Звісно ж, через піднесене, незамінне місце любови в християнському житті на землі; а також через її унікальну есхатологічну природу, її вічну постійність. Для апостола (див. 2Кор. 5:7 і Рим. 8:24) віра і надія вже не матимуть ролі в есхатоні. У 1Кор. 13:13а Павло, найімовірніше, має справу зі сучасним християнським життям (друга опція). Не всі християни споряджені надзвичайними дарами, але в їхніх життях мусить бути і є постійна присутність віри, надії і любови. Проте, віра і надія пройдуть, і їх замінять видіння та здійснення. Лише есхатологічна любов залишиться назавжди; вона ніколи не переминає.
Чи апостол Павло має на увазі любов Бога, чи любов ближнього? Хоча у в. 12 термін «любов» не згадано, ми не можемо не припустити, що бачення обличчям в обличчя та досконале знання включають любов. У цьому вірші йдеться про майбутнє видіння та пізнання Бога, але любов Бога також мається на увазі. І все ж, потрібно пам’ятати, що у вв. 4-7 Павло зображує головно любов ближнього: вона практикується упродовж теперішнього життя на землі. Про любов ближнього також ідеться у в. 13а. Проте, оскільки в цьому останньому реченні апостол, за допомогою віри і надії, говорить про вірування в Бога та надію на Нього (і Христа), третій термін тріяди, любов, не може не брати участи в такому напрямку до Бога. Очевидно, для апостола Павла щоденна любов ближнього становить єдиний шлях до здобуття автентичної, есхатологічно тривалої любови Бога.
У вв. 4-7 любов персоніфікована. У вв. 9 і 12а Павло використовує першу особу множини, але за допомогою першої особи однини у вв. 1-3,11,12б він, найімовірніше, звертається головно до себе. Те, що апостол говорить про любов у 1Кор. 13, було для нього і програмою, котру треба виконати, і остаточною ціллю, котру потрібно досягти.
У главі 13 відкрито не названо ні Бога, ні Христа. У певному сенсі, ця глава є «антропологічним», відмінним від еклезіологічнішої глави 12. Любов полягає в тому, що вимагається від кожного християнина індивідуально, щоденно і конкретно. Проте, пройти цією «куди значнішою путтю», via maxime vialis (Бенгель), звісно ж, неможливо без Божої благодати та Духа Христового.
