Послання до римлян 11: Спасення Ізраїлю

Риторична композиція цієї частини наголошує на дедалі глибшому зв’язку, який апостол Павло встановлює між Ізраїлем і поганами. У першій частині (9:6-29) не було «горизонтального» зв’язку, хіба можна сказати, що декого було покликано з однієї чи іншої групи (Рим. 9:24), і якщо вкінці другої частини (9:30-10:21) майбутня заздрість Ізраїлю поганам є заледве пробудженою (10:19), то в третій частині (11:1-32) апостол Павло не раз повертається до ролі кожної групи в стосунку до милосердя, даного іншій групі. Як так сталося, що апостол змішує докупи все більше і більше, остаточну долю Ізраїлю й остаточну долю поган?

Композиція

Після propositio у в. 1, де апостол Павло завуальовано показує, що Бог не залишить Божий народ далеко від спасення, в. 2-10 беруться за проблему, до якої звертались у Рим. 9:27-29: направду, вибраний «останок» показує, що Бог не відкинув Свій народ.

в. 2б-4 (минулий час)

  • а = в. 2б-3: грішні дії Ізраїлю
  • б = в. 4: Бог проголошує, що святий «останок» буде збережено

в. 5-10 (теперішній час)

  • б’ = в. 5-6: існування «останку», вибраного за благодаттю
  • а’ = в. 7-10: затвердіння Ізраїлю (з Божої волі)

Вірш 11 позначає поворотну точку в дискурсі, бо у в. 11-15 «останок» цілковито відсутній в аргументації. Відтепер апостол Павло уявляє позитивний результат: прийняття чи реінтеграцію затверділого Ізраїлю. Щодо в. 25-32, то вони заходять іще дальше, відкрито передбачення спасення всього Ізраїлю. Розвиток аргументації можна підсумувати так:

а) відкидання народу (у цілому)? Ні, адже Бог зоставив «останок» євреїв, які вірять в Ісуса Христа (в. 1-10);

б) падіння (остаточне) інших? Зовсім ні, знову через Божу доброту і силу (в. 11-24);

в) їхнє затвердіння закінчиться з їхнім входом у повноту поган, і так увесь Ізраїль спасеться (в. 25-32).

11:17-24 – Алегорія двох олив

Досить легко побачити головну думку в. 17-24. До того ж нам допомагає обґрунтування a fortiori (в. 24); його функцією є наголосити на позитивному аспекті майбутнього становища затверділого Ізраїлю. Здається, це є суттю, на якій хоче наполягти апостол Павло; він робить це, показуючи, що теперішнє відчуження євреїв, які відкинули Євангеліє, не остаточне, що Бог здатен «реінтегрувати» їх. Але приклад, який використано, щоби застосувати пропозицію апостола Павла, здається банальним. Чи він ніколи не бачив прищепи такого типу? Загалом, дерево є диким, а прищепа – «благородною». І все ж, алегорія двох олив дуже добре демонструє ґрунтовну логіку уривка. Якщо, власне, Бог достатньо сильний, аби досягнути неможливого, тобто, прищепити поган (дикі галузки) до благородного та родючого кореня (патріярхи), наскільки більше Бог може зробити те, що є легшим – перещепити природні галузки! Так нам не слід питати, чи апостол Павло йде абсолютно в ногу з часом щодо законів культивування дерев, оскільки аберантна природа образу чудово виражає неосяжний характер ситуації. Той, хто прищеплює дику галузку до благородного кореня, аж ніяк не очікуватиме побачити добрі плоди на прищепленій галузці; але те, чого уникає робити розважливий садівник дерев, може дозволити собі зробити Бог: Він провів операцію, котра суперечить природі, прищеплюючи дику галузку до вільної та благородної оливи, роблячи поган зрілими дітьми Авраама, здатними приносити щедрі плоди! І якщо Бог має силу робити неможливе, навіщо ж заперечувати Божу силу перещепити природну галузку до святого дерева? Той, хто може зробити більше, може зробити й менше: це саме та суть, на якій наголошує аргумент a fortiori в Рим. 11:24.

Чи є ці вірші полемічними, чи слід нам бачити тут одну з причин, які змусили б апостола Павла написати це послання? Всім тим у церкві в Римі, що прийшли з     язичництва і мали би тенденцію відкидати єврейське коріння своєї віри чи зневажати євреїв, які повстали проти Євангелія, апостол енергійно нагадував би про милосердне покликання, котре вони отримали, та про остаточний і невикорінний зв’язок, який приєднує їх до благословення, даного праотцям (пор. 11:17-21). Та динаміка аргументації, кульмінація якої відбувається у в. 22-24, показує, що наголос падає не на докір апостола Павла, коли той зіштовхується із християнами, котрі не походять із юдаїзму, а радше на можливість «реінтеграції» Ізраїлю. Адже мета в. 17-24 евристична: апостол Павло хоче зробити так, аби його читачі зрозуміли, чому можна передбачати реінтеграцію Ізраїлю. Він ставить уявного співрозмовника, який висуває заперечення: чи не зайняла дика галузка (погани) місце відрізаної галузки (євреї, які відламалися: в. 17-19)? На це апостол відповідає, використовуючи аргумент a fortiori, що заміна, котра зрештою є відносною і тимчасовою, ніяк не позбавляє всемогутнього Бога можливости перещепити галузки, що були відрізані та відокремлені.

Нагадавши про існування святого «останку», який засвідчує, що народ не було відкинуто (11:2-10), апостол Павло хотів підготувати до пророчого проголошення остаточного спасення того Ізраїлю, який було тимчасово відокремлено (11:25-27), у той самий час підтверджуючи навіть можливість спасення того Ізраїлю та вказуючи на функцію його відокремлення (в. 11-24). У цих проміжних віршах уже є дуже чітке підтвердження, що покликання поган можна розуміти лише в стосунку до Ізраїлю – Ізраїлю, який є затверділим (галузки, що відрізані) чи Ізраїлю обраного (святий корінь).

Ці пропозиції вимагають певного пояснення, бо, якщо Ісус Христос є єдиною необхідністю, якщо достатньо, як сказано в Рим. 10, визнати Його, щоби спастися, то чому група вірних, яка походить із язичництва, не може існувати без Ізраїлю? Це правда, що, якщо апостол наполягає в Рим. 11:17-24 на невловному зв’язку, що поєднує вірних, які прийшли з язичництва (яких він продовжує називати «поганами»), зі святим коренем, то він не пояснює, чому вони не можуть бути окремими, не будучи одразу ж відокремленими від благословень, пов’язаних з обітницями. Так можна повернутися до сказаного про акт увірування в Рим. 4. Тут апостол Павло наголошує на зв’язку між вірою й ідентичністю, вірою та спасенням. Оскільки Авраам вірив, то він отримав власну ідентичність як батька і, водночас, ідентичність своїх нащадків, прийдешніх дітей. Повернення до святого кореня як до родючости, яка нам передує, вказує на те, що це віра породила нас, дала нам рід і, крім того, історію вірних. Так християни, котрі прийшли з язичництва, не здатні зрозуміти та прожити даний їм дар благодати, крім як повернувшись до фігури Авраама та довгої історії вибраного народу – визнаючи там парадоксальні способи Божої вірности – народу, від якого воплотився та народився Спаситель. Якщо вони відріжуть себе від цього кореня, якщо заперечать його, то відріжуть себе від свого минулого, втратять свою пам’ять, історію свого покликання і, у зв’язку з цим, свою ідентичність. Чи хоче апостол Павло показати Церкві, що вона не може існувати без Ізраїлю, який оголошено невірним? Про це дізнатися неможливо, бо розрізнення в Рим. 9-11 між Ізраїлем і поганами не збігається ні з розрізненням між Церквою та Ізраїлем, ні з розрізненням між Церквою та поганами.

Якщо погани мають потребу в Ізраїлі, здається, протилежне також є правдою. Власне, апостол Павло тричі стверджує, що вірність поган Євангелію розбудить заздрість (грецьке parazeloun: 10:19; 11:11,14) Ізраїлю. Можна знову це заперечити, оскільки заздрість від часів Каїна й Авеля мала небагато позитивних наслідків; якщо навернення поган може спровокувати лише презирство й обурення юдеїв, чи не надто сильно апостол Павло обдурюється щодо майбутнього? Насправді він очікує на позитивний результат, адже для таких ревних людей, як юдеї, котрі дотримуються свого обряду (Рим. 10:2), ревність, далека від того, щоби паралізувати чи спровокувати вбивство, підштовхує до більших досягнень: чому ж навернення поган до правдивого Бога, їхнє завзяття до служіння, показане в зміні їхньої етичної поведінки, не може стимулювати і їх, юдеїв? Якщо ті, що вірять в Ісуса Христа, виконують заповіді любити Бога і ближнього, якщо вони досвідчують Боже милосердя та вимоги біблійного монотеїзму, хіба це не тому, що один правдивий Бог явив Себе їм і так дозволив Собі бути явленим серед них? Окрім ефекту стимулювання, який може мати навернення поган до обітниць Бога, апостол припускає, що євреї мають потребу в Церкві, щоб усвідомити, як Боже милосердя маніфестовано всім і остаточно, без жодної дискримінації. Це те, що має досвідчити Церква, і це те, чому Ізраїль повинен учитись у неї, усвідомлюючи в ній, як далеко сягає Божа ніжність. Боже милосердя сягає тих, які були далекими від істини, і які не знали правдивого Бога (11:31); це милосердя без умов.

Так покликання народів не робить вибраність Ізраїлю (святого кореня) застарілою чи недійсною, бо саме через вибраний Ізраїль вірні отримують свою пам’ять, свою історію як синів і доньок, а тому, як спадкоємців; водночас, така вибраність знаходить свою мету в милосерді, даному всьому людству: вибравши одну людину, одну сім’ю, один народ, Бог не засудив і не покинув решту людства, а чекав на іншу нагоду, щоби покликати їх, коли буде підходящий час. Божественне терпіння та вірність (Рим. 9), результати яких маніфестовано в самому кінці (Рим. 11): час Павлового дискурсу певним чином передражнив і навіть охопив його, використовуючи напружений інтерес, уповільнення й історичний час.

Попередній запис

Послання до римлян 10: Два шляхи до спасення, чи лише один?

У Рим. 4 автор намагався показати, що ікономія віри є не випадковістю історії, а константою. І все ж, ще не ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 11:25-16:27

11:25-32 – Спасення Ізраїлю Ці вірші не призначені, щоб повторювати в скороченій формі парадоксальну логіку Рим. 9-11; вони йдуть далі, ... Читати далі