Розділ 9:1-24

9:6-29 – Божий вибір і справедливість: Композиція й аргументація

У Рим. 9:6-29, дієслово «кликати» завжди подає Бога як експліцитного та імпліцитного суб’єкта: саме Бог, і лише Бог, кличе. У той самий час, конотація завжди позитивна: Бог кличе, бо любить. Якщо дієслово «кликати» не достатнє, щоб гарантувати тематичну єдність уривка, біблійні цитування об’єднуються навколо не однієї єдиної позиції, а навколо двох: Рим. 9:6б («Бо не всі ті ізраїльтяни, хто від Ізраїля») і «9:14» («Може в Бога неправда? Зовсім ні!»), кожна з яких визначає низку біблійних посилань (в. 7-13 і 15-29). Чи мусимо тоді ділити 9:6-29 на дві окремі частини та відкинути гіпотезу справжньої літературної єдности?

Дві тези (9:6б і 9:14), які має встановити аргументація, у формі біблійного конструкта, залежать, своєю чергою, від 9:6а, що визначає головну тему всієї глави:

  • в. 6а – Ізраїль не є у своєму теперішньому становищі тому, що Боже слово є безсилим;
  • в. 6б – не всі ізраїльтяни направду належать до Ізраїлю: є Божий вибір (в.7-13);
  • в. 14 – Божий вибір не є несправедливим (в. 14-29).

Вірш 6а є єдиною propositio, яка ініціює перший розвиток дії (9:6-29), бо він має всі необхідні характеристики. Перш за все, визначає тему, котру буде розвинуто: потрібно лише показати, що Боже слово таки здійснилося. І функцією цілого уривка є наголосити, застосовуючи саме це слово (пор. цитати, що починаються з «Він каже/говорить» у в. 15,17,25; «сказано їй» у в. 12; «Ісая взиває» у в. 27; «Ісая віщував» у в. 29; «слово обітниці таке» у в. 9; і ті, що містять термін, пов’язаний із мовою, як-от «називати» у в. 25 і 26) і ефективність цього слова у двох періодах часу: фактично, апостол Павло починає, показуючи, що теперішнє становище, далеке від того, щоб бути результатом необхідности чи випадковости, є справою самого Божого слова, яке, діючи так, як воно це робило, ніяк не ранить тих, кого не кличе. Так на єдності цього уривка наголошено за допомогою проблеми, котра залишається богословською від початку (в. 6) до кінця (в. 29).

Композиція у вигляді хіазму

А: в. 6-9 Ізраїль/ізраїльтяни, в. 6б

нащадки/потомство, в. 7, в. 8

Божі

рішення

Б: в. 10-13 любити, в. 13
В: в. 14-18 милувати, в. 15 (2х), в. 16, 18

хотіти, в. 16, 18 (2х)

сила або могутність, в. 17

показати, в. 17

Питання Божої справедливості
В’: в. 19-23 хотіти, в. 22

показати, в. 22

сила або могутність, в. 22

милосердя, в. 23

Б’: в. 24-26 любити, в. 25 (2х) Божі рішення
А’: в. 27-29 Ізраїль, в. 27 (2х)

насіння, в. 29

 

Одиниці А, Б, Б’, A’ представляють Божі рішення та вибір в їхній безперервності, водночас як центральні частини (В і В’) розглядають їхній міцний фундамент, використовуючи стиль діятриби. Зауважте елегантність конструкції. Апостол Павло поміщає в центрі роздуми про шляхи Божі: важко було б порушувати питання Божої справедливости на основі перших віршів, не представивши спершу якихось конкретних рішень; кепською педагогікою було б також покінчити із серйозними запитаннями, детально не відповідаючи на них – тут, за допомогою біблійного слова, щоби довести та проілюструвати непомильність Божого слова.

Але такі паралелізми у вигляді хіязму не виключають справжнього риторичного просування в аргументації. На часовому рівні апостол Павло розпочинає з Авраама, Ісака, тоді – Якова та Ісава (час патріярхів); далі згадує Мойсея та фараона (час Виходу) і закінчує своєю епохою, часом покликання поган, а також юдеохристиян, які становлять «останок» Ізраїлю. Так у захопливому ракурсі ця частина рухається від початків історії Ізраїлю до часу апостола (який уже є кінцевим часом), випукло описуючи зв’язність Божого слова.

На рівні учасників, які не є серед вибраних, початок частини (А) просто зауважує, що не всі є дітьми та нащадками обітниці, не надаючи цьому жодної негативної конотації; проте, вкінці (Б) не-вибраність супроводжується негативним почуттями: Ісава ненавидять. (В) заходить іще дальше, говорячи про затвердіння (фараона), у той час як (В’) говорить про неминуче знищення (глиняних посудин), і (А’) закінчується алюзією на знищення, яке вже було виконане (Содому і Гоморри).

Тема покликання також розглядається поступово. Чому дієслово «кликати» зникає в центральних одиницях? Причина очевидна: (В) і (В’) цікавляться очевидною несправедливістю Бога щодо тих, кого не було покликано. Ми могли би виміряти семантичну вагу чергування

  • А + Б (кликати)
  • В + В’ (не-кликати)
  • Б’ + А’ (кликати)

Так кликати і не-кликати не можна зрозуміти окремо одне від одного! В (А) і (Б) апостол Павло наполягає на тому факті, що Боже покликання передує всякій людській реакції – позитивній і негативній – і нею не визначається. Такі заяви не можуть не порушити питання Божої справедливости: якщо Бог чинить затверділим або ненавидить, бачачи при цьому наслідки відмови чи непослуху з боку людини, чи не є Бог несправедливим? Ні, каже апостол Павло, бо Божий вибір не пов’язаний із людською реакцією: було б несправедливо, якби це стосувалося питання відплати, котра завжди йде після вчинків, як наголошено в Рим. 2. Але Бог також кличе людей, які не коряться Йому, так маніфестуючи свободу Божого покликання. Свобода творця придушує заперечення щодо несумісности (чому Бог скаржиться на нашу поведінку, якщо Він визначив її наперед?): що можна сказати перед лицем Божого терпіння?

Вірші 22-23 є еліптичними. Що спричиняє таке Боже терпіння? Чи йдеться тут про затримку благодати, щоби грішники могли навернутися? Проте контекст, який зосереджений на свободі Божої волі, що випереджує будь-яку позитивну чи негативну людську реакцію, відкидає таке вирішення. Чи, може, затримуючи знищення грішників, Бог бажає показати милосердя поганам? Остання гіпотеза підходить до цього уривку краще, оскільки вона не цікавиться людськими реакціями. Щодо виразу «посудини гніву», то паралельний вираз «посудини милосердя» (в. 23) вимагає, щоб ми розуміли перший у значенні «посудини [Божого] гніву».

Апостол підходить до неочікуваного результату: «не-кликати» і чинити затверділим є знаками радше терпіння, ніж знищення чи гніву. Коротко кажучи, не-кликати відбувається, щоби підтримувати Боже спасительне провидіння!

9:14-24

Апостол реагує на власні заперечення у в. 14 і 19, повторюючи, за допомогою юдаїзму свого часу, відповіді Писань. Ці відповіді зовсім не оригінальні, й недарма: саме слово Боже показує власну послідовність! Але центральні одиниці, і (В) і (В’), не подають себе виключно як традиційну реакцію на цілковиту свободу Бога щодо створінь. Апостол Павло не може довести propositio в. 6а, міркуючи винятково про концепцію Ізраїлю, показуючи, що від початку Ізраїль не був ідентичним до всього народу – це розрізнення, котре готує до заяв про «останок» і, таким чином, про євреїв, які повірили у Євангеліє. Те, що останні для апостола Павла є вибраними Ізраїлем, і що так Боже слово здійснилося, врешті-решт залишає неторкнутою проблему милосердного покликання поган, для яких, очевидно, ніщо не готувало шлях, і здається, це позначає чітку зміну в промислі спасення. Так ми бачимо важливість в. 15, який апостол Павло використовує не лише для того, щоби проголосити суверенну свободу і справедливість Бога. Цитата Вих. 33:19, пророцтво, проголошує милосердя у в. 23-24, показуючи, що Божий план не залишив нічого напропале і не допустив жодної можливости невдачі: від Виходу і надалі, і так від початку, Бог проголосив, що лише Боже милосердя пояснює вибір тих, кого воно торкається і на кого впливає. Не-кликати є лише умовним!

Яким є значення Павлового твердження про ненависть Ісава та затвердіння фараона? Питання вибраности залишає неторкнутим інше питання, а саме затвердіння: здається, словник ненависти та затвердіння представляє звичне перебільшення апостола Павла, яке нам потрібно зменшити, щоби добратися до ідеї, котра під ним лежить, тобто, що Бог не бажав багатий і сильний народ як вісника Божої справедливости. Безсумнівно, так і є, та апостол не мав наміру просто сказати те, що дехто не є вибраним (говорячи більше про функціональний вибір, визначений місією), навіть якщо спасення досягне їх одного дня. Затвердіння також означає, що навіть опір створінь розглянуто й інтегровано в Божий план; він не суперечить його повній і остаточній реалізації: не будучи запереченою, людська свобода від початку заснована, щоби бути поміщеною на службі Божої слави та спасення всіх.

Попередній запис

Послання до римлян 9-11: Ізраїль і народи

Місце Рим. 9-11 у цілому листі не одразу очевидне. Можна перестрибнути від 8:39 до 12:1 і логіка аргументації не постраждає: ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 9:25-29

Дві останніх одиниці, (Б’) і (А’), називають об’єктів Божого милосердя. Вірш 24 представляє дві низки отримувачів, як показано далі: «на ... Читати далі