Що сталося далі? Послання, що їх визнано автентичними, про це мовчать. Климент Римський бл. 95 р. по Р. Хр. повідомляє, що Павло вирушив до Іспанії (1Кор. 5:7), а Євсевій Кесарійський пише про друге ув’язнення в Римі й мучеництво за імператора Нерона (Церковна історія 2.25.8). Ці легкі контури можна заповнити, якщо прийняти за автентичне Друге послання до Тимофія. На це воно має повне право, адже його відкидають не на основі внутрішніх даних, а виходячи з аргументів, побудованих на Першому посланні до Тимофія та Посланні до Тита в контексті безпідставного припущення, що автентичність трьох пастирських послань (1 Тим., 2 Тим., Тит.) слід оцінювати так, неначе вони становлять один лист!
Єдиний період Павлового життя, до якого можна віднести 2Тим. – це друге ув’язнення в Римі (2Тим. 1:16-17). Коли його писано, Прискилла і Акила перебували деінде (2Тим. 4:19), тоді як під час першого ув’язнення Павла вони були в Римі (Рим. 16:3). У проміжку між ув’язненнями Павло мав кілька років свободи. Те, в який спосіб Климент згадує про Павлову подорож до Іспанії, не схиляє до думки, що він просто робить історичний факт із планів, викладених у Рим. 15:24,28. Непрямим підтвердженням цьому може служити погіршення стосунків Павла з Римською Церквою: він перебував в ізоляції і прагнув товариства (2Тим. 1:16-17; 4:11,16).
Найочевидніша причина, з якої це могло статися, – сварка щодо місії в Іспанію. Іберійський півострів був найбільш романізованою частиною імперії, а Павло не знав латинської мови. Щоб мати хоч якісь шанси на успіх, він потребував логістичної, а насамперед лінгвістичної підтримки. У такій допомозі Римська Церква йому відмовила, ймовірно, під приводом того, що євангелізація Іспанії належала до її сфери відповідальности або з огляду на невідповідний момент. Коли дедалі відчайдушніші Павлові заклики зголошуватися добровольцями так і залишилися непочутими, його відносини зі спільнотою зіпсулися.
Беручи до уваги гарячий темперамент Павла, цілком імовірно, що він все одно наполіг на своєму – і зазнав безславної невдачі. Стає зрозумілою його мовчанка. Зайве наголошувати на схожості з невдалою виправою до Аравії (Гал. 1:17), надто щодо браку планування. Куди йому тепер було податися? Єдиним місцем, де в Павла залишалися незавершені справи, був Іллірик (Рим. 15:19): він був змушений перервати свою тамтешню місію, щоб дати раду проблемам у Коринті. До того ж, Павло заборгував іллірійцям повторний візит, який він вже здійснив до решти заснованих ним Церков. Якби він дотримувався своєї звичної практики, то провів би в Іллірику зиму перед тим, як продовжити подорож на схід Еґнатієвою дорогою. У Другому посланні до Тимофія нічого не згадується про Солунь чи Филипи; далі Павло з’являється в Троаді, де залишає в Карпа важкий зимовий плащ, книжки та нотатки (2 Тим. 4:13), адже з настанням літньої спеки вони стали в подорожі нестерпним тягарем. Пізніше Павло приєднався до Тимофія в Ефесі (2Тим. 1:18).
Уважно читаючи послання, можна відчути, що Павло невдоволений Тимофієвою діяльністю в Ефесі (2Тим. 1:6-7; 2:3; 4:5). Як то часто буває, прекрасний помічник виявився кепським лідером. Реакція Павла – послати Тимофія з місією кудись у тил (2Тим. 4:12; 1:4), можливо, у Колоси чи в Галатію, а в Ефесі взяти командування на себе. Проте внаслідок Павлового перебування в Ефесі становище там не покращилося. Якщо від нього «відвернулись… всі, хто в Азії» (2Тим. 1:15), то, мабуть, він лише загострив ті конфлікти, які розривали спільноту. В Ефесі завжди існувала опозиція до Павла (Фил. 1:14-18); до того ж, що тамтешня Церква, дуже ймовірно, розвивалася не за Павловою схемою упродовж тих семи чи й більше років (від 54 р. по Р. Хр.), коли з ним не було контакту. Коли Павло закликає Тимофія уникати лжевчення, він, мабуть, виходить із того, що сам досвідчив під час своїх останніх відвідин Ефеса (2Тим. 2:14,16,23): йдеться про буквоїдство, якого він ніколи ні не розумів, ні не терпів.
Врешті-решт Павло вирішив, що його присутність завдає більше шкоди, ніж користи, й переселився до Мілета (2Тим. 4:20). У Ефес він призначив Тихика (Кол. 4:7; Дії 20:4), де той міг опертися на підтримку Прискилли й Акили (2Тим. 4:19; 1:18). Ймовірно, Павло мав намір зміцнити в Церкві прихильне до нього крило.
Ті, хто погоджується з версією про друге римське ув’язнення, припускають його схожість із першим у тому, що обидва рази Павла арештували на Сході й етапували в Рим під вартою. Я вважаю, що з тими невиразними натяками, які ми маємо, краще узгоджується інший сценарій. У 2Тим. немає жодної вказівки на те, що Павла доправили в Рим силоміць. Те, що він покинув у Мілеті Трохима, який прибув разом із ним з Ефеса (Дії 21:29) під приводом хвороби (2Тим. 4:20), підказує, що Павло залишав місто поспіхом. До Коринта відпливало судно, а наступного, можливо, довелося б довго чекати. Іншого супутника Павло втратив уже по той бік Егейського моря, коли Ераст вирішив залишитися в Коринті (2Тим. 4:20).
Хоча точний підрахунок неможливий, все ж здається певним, що невдалі відвідини Іспанії та пастирський об’їзд Егейського узбережжя зайняли Павлові досить часу, щоб його повернення до Риму припало після великої пожежі 64 р. по Р. Хр., яка лютувала в місті дев’ять днів (19-28 липня) і знищила десять із чотирнадцяти його кварталів. Пішли чутки, що її влаштував Нерон; для того, щоб відвернути увагу юрби, він із жахливою жорстокістю вбивав християн. «Одягнуті в звірячі шкури, вони вмирали, роздерті псами; або ж їх прибивали до хрестів, і коли западали сутінки, їх підпалювали, щоб служили нічними світильниками» (Тацит, Аннали 15.44). Звістка про тваринну знавіснілість Нерона поширилася імперією, наче лісова пожежа, і щонайпізніше восени 65 р. по Р. Хр. досягла Павлових Церков у Греції та Малій Азії.
Римська Церква могла пережити той лютий удар тільки за умови, що інші спільноти прийдуть їй на допомогу. Це той мотив, який адекватно пояснює поспіх, з яким Павло покинув Мілет. Пояснює він і рішення Ераста залишитися в Коринті: ризик був надто великий. Павло усвідомлював, що вирушаючи до Риму, ризикує своїм життям, однак потреба була нагальною. Адже він сам колись написав: «А вмер Він за всіх, щоб ті, хто живе, не жили вже для себе самих, а для Того, Хто за них був умер і воскрес» (2Кор. 5:15). Для того, щоб повернути відвагу переляканим римським християнам, Павло мусив поводитися досить рішуче: від обережности до відступницва був лише крок. Врешті це призвело до того, що його заарештовано, наче затятого злочинця (2Тим. 2:9).
Найпізніший термін, до якого відбулася страта Павла, – це дата Неронового самогубства 9 червня 68 р. Вірменська версія хроніки Євсевія відносить Павлове мучеництво до тринадцятого року правління Нерона (13 жовтня 66 р. – 12 жовтня 67 p.), тим часом як в Єронімовому перекладі того ж таки твору воно датується чотирнадцятим роком (13 жовтня 67 р. – 9 червня 68 р.) Ця розбіжність, найімовірніше, малозначуща. Ті, хто був призвичаєний рахувати роки, беручи за початок року січень – як-от римляни від 153 р. до Р.Х. – могли легко заплутатися із належністю останнього кварталу. Теоретично це був початок чотирнадцятого року правління імператора, але водночас і кінець календарного року, більша частина якого припала на тринадцятий рік правління. Отож видається правдоподібним, що Павло помер в останньому кварталі 67 p. по Р. Хр. Спосіб його страти – стинання голови (Євсевій, Церковна історія 2.25), – здогадно свідчить про те, що Павла засудив звичайний суд. Де відбулася страта і де його поховано, невідомо.
