Петро і Павло, яких Церква називає князями апостолів, разом представляють єдність Вселенської Церкви, до якої увійшли і юдеї, і погани. Во ім’я єдиного Бога, під владою єдиного Господа Церкви, в єдиному Дусі, через якого їх покликано, вони зазвичай ототожнюються з одностайністю, дарованою Церкві в П’ятдесятниці. Цю одностайність зміцнила їхня апостольська співпраця й канонізувало їхнє мучеництво.
Симон і Савло були юдеями. З людського погляду вони як такі мали між собою небагато спільного, крім віри Ізраїля. Те, що вони гармонійно об’єдналися заради спільного діла – діла Ісуса з Назарета, – щоби разом розбудовувати Церкву як спільноту спільнот, як оновлений народ Божий, що складається з юдеїв і поган, було чудом. Здоровий глузд ніколи не передбачив би його, а проте воно й донині підтримує Церкву й залишається дієвим імпульсом в її реформуванні.
Симон походив із Галілеї: він був палестинським юдеєм. Був одружений: у Євангеліях згадується про зцілення його тещі в Капернаумі, а легенди оповідають про його доньку. Савло походив із Тарса в Кілікії (нині південь Туреччини). Він був юдеєм із діяспори і з народження римським громадянином; залишався неодруженим.
Симон був рибалкою; Савло – ремісником, працював зі шкірою, але насамперед – книжником, якому дав освіту вчитель Тори Гіллел із Єрусалима. Симон вивчив єврейську та арамейську в синагозі рідного міста Віфсаїда на північному узбережжі Галілейського озера; на вулицях цього дещо елінізованого поселення він міг підхопити трохи грецької. Давнє передання, однак, каже нам, що поза межами Палестини Симон вдавався до перекладача. Вважається, що в Римі його перекладачем був Іван Марко, з яким Симон товаришував від найперших днів існування єрусалимської спільноти. Савло в Тарсі змалку розмовляв грецькою; йому було замало навчання в синагозі, і згодом він пішов далі – до школи в Єрусалимі. Його родина забезпечила йому якнайкращу освіту.
Провінціял із Галілеї і громадянин світу з діяспори: перший – глава сім’ї в Капернаумі, який разом із братом Андрієм покладав надії на рухи оновлення в Ізраїлі; другий – строгий фарисей, ревнитель передання предків у тому вигляді, в якому воно сформувалося від часів Вигнання в заснованих Езрою школах книжників. Ніщо не вказувало на те, що ці два дуже різні юдеї колись взагалі зустрінуться, не кажучи вже про порозуміння і спільну працю заради одного діла. І навіть коли Симон і Савло таки опинилися разом у спільноті Ісуса Месії як Петро і Павло, шлях до згоди був усе ще кам’янистий, нерівний і втомливий – але тим потужніші крив у собі можливості.
Гроби цих двох у Римі – один біля Неронового цирку на Ватиканському пагорбі, інший над Тібром при Остійських воротах – стали осердям вселенської Церкви. Тамтешня спільнота вбачала у своєму єпископі спадкоємця їх обох, бо вони обоє були засновниками першости Риму в любові, а ще союзу спільнот як сопричастя друзів, котрі, услід за Ісусом, кладуть життя один за одного.
Покликання Петра та його слідування
З оповідей про покликання у Євангелії від Івана, яке, мабуть, подає точніші відомості, ніж синоптичні Євангелія, дізнаємося, що Симонів брат Андрій увійшов до реформістського руху Івана Христителя й познайомився з Ісусом із Назарета в колі Іванових учнів. Іван хрестив Ісуса в Йордані; у найдавнішому переданні Ісуса названо його учнем, тим, хто «наступає після Івана» (пор. Ів. 1:27), тобто йде вслід за ним, як за вчителем.
Після того, як Ісус відокремився від Свого вчителя Івана, про якого казав: «Між народженими від жінок не було більшого над Івана Христителя!» (Мт. 11:11), – і почав самостійно працювати в Галілеї, проголошуючи царство Боже та есхатологічне зібрання Ізраїля, за ним пішов Андрій; згодом він привів і свого брата Симона. «Знайшли ми Месію» (Ів. 1:41; пор. Мт. 16), – казав брат братові. Симон одержав від Ісуса – можливо, відразу – прізвисько Кифа (Петро), що означає «скеля». Це та скеля, яка після Великодня стане опорою для новозаснованої єрусалимської спільноти, підвалина, на якій будуватиме Ісус і яку пекельні ворота не подолають.
Симон, ймовірно, був першим із тих, кого Ісус покликав іти за Ним і гуртуватися в нову родину – особливо в колі Дванадцятьох. Саме тому він чітко усвідомлював, що Ісус із Назарета володіє ключем до докорінної реформи Ізраїля – у Своїй особі, у Своїй вірі, а ще у Своєму богослов’ї, яке вносило критично важливі корективи в богослов’я Івана Христителя. У Пилиповій Кесарії, у вирішальну мить перед мандрівкою до Єрусалима, Симон визнав Ісуса Месією. Випробуваний страстями, дозрілий у покаянні після відречення, благословенний первоявленням Воскреслого, він одержав «ключі Царства Небесного» (Мт. 16:19): доручення й повноваження здійснити вселенське есхатологічне зібрання Народу Божого, в якому він повністю осягне свою ідентичність вільної спільноти рівних у своїй гідності братів і сестер, обраних для вселенського служіння.
Ісус звіщав Добру Новину убогим: Боже царство близько і вже набуває сили серед тих, хто вірить у Нього, – сили проти самолюбства, яке роз’єднує й нищить, руйнуючи спільноту; сили проти бісів, які несуть людям недуги; сили проти суспільних ідолів і суспільного укладу, орієнтованого на егоїстичні пожадання. Симон довідався, що Бог цілковито на стороні Божого народу, а отже, й усіх на світі народів: Бог, правитель Ізраїля, хоче тепер стати Спасителем світу. Бог творить щось нове саме в цю мить, і саме заради цього нового – оновлення Ізраїля як благословення для всіх народів – Симон прагне, за Ісусовою обіцянкою, стати «ловцем людей» (див. Мр. 1:17).
Ісус пояснював: того, що Ізраїль переживав і над чим роздумував упродовж півтори тисячі років – слів спасення, даних йому на підставі авторитету Мойсея і від його імени – насправді досить. Треба лише виконувати їх із впевненістю, що Бог уже урухомив ту течію, яка урухомить і передання, і що її вже можна досвідчити, йдучи шляхом Ісуса. Сам Ісус якнайчіткіше висловив це в притчі про багача і Лазаря; з неї також очевидно, що проголошення Євангелія не скасовує Закону та Пророків: «Як Мойсея й Пророків не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне, не йнятимуть віри!» (Лк. 16:31).
Петра покликано йти цим новим шляхом – шляхом Ісуса, Який прийшов закласти нове осердя, що довкола нього має зібратися Ізраїль. Дім Петра в Капернаумі, де він, рибалка, мешкав зі своєю родиною, став домом Ісуса, Його місіонерською базою впродовж року – чи й кількох років – діяльности в Галілеї. Там Петро був свідком Ісусових владних діл, а слухаючи Його, став одним із тих ключових осіб, які забезпечували передання науки Вчителя.
Синоптичні Євангелія представляють Петра первозваним Ісусовим учнем. У всіх переліках апостолів він стоїть на чолі Дванадцятьох – тих, кого Ісус виділив з-поміж ширшого кола учнів і з кого створив осердя, довкола якого має наново зібратися Ізраїль; кого зробив представниками й «патріярхами» есхатологічного Народу Божого, його «підвалинами», про які йдеться у видінні Нового Єрусалима з Іванового Одкровення (пор. Об. 21:14). Ісус обрав Дванадцятьох, щоби вони ділили з Ним життя і йшли за Ним у Його посланництві. Оповідь про поставлення Дванадцятьох читається як взірцевий проект нерозривної єдности апостольського життя й апостольського служіння в апостольському спадкоємстві, за яку Церква мусить знову й знову мусить боротися.
У Євангеліях та в Діях апостолів Петро неодноразово виступає речником Ісусових учнів, Дванадцятьох, початкової спільноти; він – той, хто усвідомив і визнав Ісуса Месією; він же в час випробування відрікся від Нього. Перший серед Ісусових учнів, Петро мав навчитися думати Божі думки, а не супротивні їм людські. Те, що передання аж так сміливо донесло до нас образ Ісусового першого учня в настільки неприкрашеному вигляді, зумовлене, мабуть, передусім ним самим як людиною.
