Ще до початку зими 55-56 рр. по Р. Хр. Павло перервав свою місію в Ілірику і здійснив обіцяний візит до Коринта (2Кор. 12:14; 13:1). Скидається на те, що йому знову вдалося досягнути примирення, бо Ахея таки спромоглася виконати свої зобов’язання щодо збірки коштів для вбогих в Єрусалимі (Рим. 15:26). Попри це, Павло вирішив, що вже зробив для Коринта все можливе. Відтоді він шукатиме нових місійних поприщ деінде. Його вибір впав на Іспанію – край відомого тоді світу (Гал. 1:15; Іс. 49:6). Термін, вжитий у Рим. 15:24, вказує, що Павло хотів одержати від Риму повноважне доручення – так само, як він раніше одержав його від Антіохії. Звинувачення недругів із Галатії та Коринта, що Павло – ніким не уповноважений пройдисвіт, таки зачепили його за живе. Отож він послав до Риму Прискиллу і Акилу (Рим. 16:3), щоб ті підготували його прийняття, а ще достачили відомостей про склад спільноти, до якої Павло мав намір написати.
Щоб відрекомендувати себе, за зиму 55-56 рр по Р. Хр. Павло написав Послання до Римлян, де виклав своє розуміння стосунку християнства до юдейства і того, як відбувається спасення. У цьому розлогому документі він подав у формі діатриби ті прозріння, які одержав у численних дискусіях із новонаверненими з юдеїв та поган. Особливо важливими тут є два моменти: розробка поняття гріха як фальшивої системи цінностей суспільства, що псує людину, і прозріння, як можна врешті-решт спастися законослухняному юдеєві.
Павло завжди мав непохитне переконання, що Бог не може зрадити самого Себе і покинути божественно обраний і обдарований народ (Рим. 11:1-2). Істинність цього Павло підтверджував і своїм служінням. В усвідомленні свого посланництва до поган ключову роль для Павла завжди виконувала Книга пророка Ісаї. Він вбачав себе одним із того залишку вірних, який проголошує народам спасення, виконуючи покладене на Ізраїля есхатологічне зобов’язання (Іс. 60). Не диво, що саме читаючи Ісаю, Павло усвідомив, в який спосіб спасуться юдеї. У Рим. 11:26 своє твердження, що «увесь Ізраїль спасеться», він обґрунтовує цитатами: «І прийде Викупитель Сіонові й тим, хто вернувся із прогріху в Якові, каже Господь. А Я ось із ними умова Моя» (Іс. 59:20-21), «усунення з нього гріха» (Іс. 27:9). У цих словах Павло вбачав пророцтво Христового пришестя. Іншими словами, юдеї спасуться точнісінько в той самий спосіб, що й Павло. Свого часу його відданість Закону не лише не давала йому побачити справжню роль Христа, а й породила запеклу ворожість. Таке ставлення змінила цілковито несподівана зустріч по дорозі в Дамаск, де ініціативу виявив Христос. Отак буде й з усім Ізраїлем у час пришестя, коли Христос явиться во славі. Тоді юдеї так само не зможуть відкинути Його, як не зміг цього зробити Павло.
Відіславши навесні 56 р. по Р. Хр. Послання до римлян, Павло мусив узятися до іншого завдання: перевезення коштів від збірки до Єрусалиму. Він глибоко переймався тим, як його приймуть (Рим. 15:31), адже Павлове радикальне антизаконництво, мабуть, було широко відоме. Його Послання до галатів напевне дійшло й до Антіохії, а та постійно комунікувала з Єрусалимом. Врешті Павло дійшов переконання, що може й життям поплатитися, отож замість плисти прямо до Палестини, зробив гак Егейським морем, прощаючись зі спільнотами, які заснував (Дії 20:3-21:15).
В Єрусалимі спільнота розділилася щодо того, як прийняти Павла. Яків пропонував, щоб Павло показав свою вірність Закону, відбувши обряд очищення, який вимагався від юдеїв із поганських країв, котрі хотіли увійти до Храму (Дії 21:17-24). Павло так і зробив, проте ще до того, як він представив результати збірки, його арештовано. Втручання римлян врятувало його від юдейської юрби в Храмі. Довідавшись, що Павло – римський громадянин, трибун Єрусалиму Клавдій Лісій переклав відповідальність на свого начальника в Кесарії, Фелікса, а той затягував справу, аж поки йому на заміну поставили Феста. Врешті-решт Павло наполіг на своєму праві римського громадянина, щоб його судив імператор, отож його відіслали до Риму (Дії 21:27-28:31).
Датування цих подій досить непевне. За Лукою, на той час, коли прокуратора Фелікса замінили на Феста, Павло перебував в ув’язненні в Кесарії вже два роки (Дії 24:27-25:1). Цю зміну начальства здогадно датують 59 чи 60 р. н. е; отож арешт Павла трибуном Лісієм (Дії 21:33) слід віднести до 57 чи 58 р. по Р. Хр. Переведення Павла до Рима за його власним наполяганням (Дії 25:11) мусило відбутися до смерті Феста в 62 р. по Р. Хр. Ставити під сумнів твердження Луки, що Павло провів в ув’язненні в Римі два роки (Дії 8:30), немає підстав. На цьому текст Дій апостолів закінчується.
