Роки в Ефесі
Павло назавжди покинув Антіохію навесні 52 р. по Р. Хр. По дорозі через Малу Азію він відвідав галатів і заручився їхньою підтримкою в збірці для Єрусалиму (1Кор. 16:1). Прибувши наприкінці літа до Ефеса, Павло знайшов там спільноту, яку згуртували Прискилла і Акила (Дії 18:19). Він обрав столицю Азії своїм черговим осідком, оскільки вона лежала приблизно на однаковій відстані від раніше заснованих осередків. Павло усвідомлював, що на якийсь час має присвятитися плеканню вже існуючих спільнот. Розширення ж буде дієвішим, якщо довірити його вірним, котрі нестимуть зі собою Євангеліє назад до рідних міст, де в них уже готова мережа родичів та друзів. Таким був, наприклад, Епафр, який заснував Церкви в долині ріки Лікос (Кол. 1:7; 4:12).
Подальші два роки й три місяці (Дії 19:8-10) стали одними з найнапруженіших у Павловому служінні. Антіохія вирішила накинути свої нові норми релігійної поведінки дочірнім Церквам, які Павло заснував, ще коли працював від імені Антіохійської Церкви. Отож юдействуючі емісари йшли слідом за ним – на захід. Звістка про їхню появу серед Павлових наверненців у Галатії, ймовірно, дійшла до нього навесні 53 р. по Р. Хр. У відповідь Павло написав Послання до галатів, де аргументація насправді спрямована проти втручання прибульців, чия підготовка давала можливість оцінити вишуканість та витонченість його доводів, закорінених у тому самому Законі, який вони хотіли накинути. Галатів же Павло переконував прийняти відповідальність, що нею є свобода.
Ймовірно, влітку 53 р. по Р. Хр. Павла ув’язнено на час розслідування, яке проводив щодо нього новий проконсул Азії. Скільки тривало те ув’язнення, невідомо; можливо, кілька місяців. Воно виявилося вельми продуктивним для Павла як автора. Він написав низку листів у Филипи, які тепер поєднано в нашому канонічному Посланні до филип’ян. Один із тих листів застерігав їх перед небезпекою, що чигала з боку юдействуючих (Фил. 3:2-4:1), котрі, припускав Павло, йтимуть за ним услід від Галатії до Македонії. Арешт Епафра (Кол. 4:10), коли той, відчувши свою неспроможність дати раду з езотеричним лжевченням, прийшов до Павла порадитися, спонукав останнього написати Послання до колосян. Тоді ж таки він написав вісточку й Филимонові, щоб той заопікувався Онисимом, який, прибувши до Ефеса, просив Павла про заступництво.
Відносини з Коринтом
На той час у Коринті служив Аполлос (1Кор. 3:6; Дії 19:1). Його повернення до Ефеса (1Кор. 16:12), ймовірно, стало приводом для першого (тепер втраченого) листа, що його Павло написав до Коринта (1Кор. 5:9). Навесні 54 р. по Р. Хр. з Коринта надійшла нова звістка: скарга від людей Хлої про згіршення (1Кор. 1:11). Щоб перевірити достовірність тих чуток, Павло послав до Коринта Тимофія (1Кор. 4:17; 16:10). Щойно той вирушив, як прибула офіційна делегація з Коринта з листом, де було зазначено пункти, котрі Церква хотіла б обговорити (1Кор. 7:1; 16:17). Це дало Павлові змогу написати вичерпну відповідь, оперту на всі доступні йому джерела інформації. Вона дійшла до нас як Перше послання до коринтян. Павлів підхід до розв’язання проблем відштовхнув від нього «духовних» – впливову в Коринті групу людей, приваблених вченням Аполлоса.
Невдовзі після відправлення Першого послання до коринтян до Ефеса повернувся Тимофій і розповів, що його прийняли дуже вороже. Це спонукало Павла відмовитися від задуму вирушити до Македонії (1Кор. 16:5): його присутність була конче потрібна в Коринті. Як на те, його успіхи були не набагато більші за Тимофієві. Павло зазнав нападок юдействуючих, які добралися до Коринта набагато швидше, ніж він передбачав, і їм дали притулок відчужені «духовні». Проте ще тяжчим з Павлового погляду було те, що спільнота не стала на його бік (2Кор. 2:1-11; 7:5-16). Розгніваний, він вирушив до Македонії, але обіцяв повернутися (2Кор. 1:16), та поміркувавши, вирішив, що від цього буде більше шкоди, ніж користи. Після повернення до Ефеса Павло написав суворе послання (2Кор. 2:4), яке надіслав Титові.
Тривогу, що гризла Павла, поки він чекав відповіді, загострило погіршення ситуації в Ефесі. Врешті-решт він був змушений покинути місто (Дії 20:1). Павло заснував нову Церкву в Троаді (2Кор. 2:12; Дії 20:6), яка стала важливою сполучною ланкою між спільнотами в Малій Азії і в Європі. Своє тамтешнє служіння він перервав із наближенням кінця сезону навігації: якби Павло пропустив останнє судно до Європи, він мусив би чекати новин від Тита аж до наступної весни. Отож Павло поплив до Македонії (2Кор. 2:13), де нарешті зустрівся з Титом. Розповідь останнього звучала оптимістично: вірні Коринта покаялися і заявили про своє примирення з Павлом (2Кор. 7:8-9).
І все ж не всі проблеми в Коринті було розв’язано. Юдействуючі все ще могли схилити на свій бік «духовних», адже ті поділяли з ними захоплення Мойсеєм: для перших він був передусім законодавцем, для других – ідеалом мудреця. Ще серйознішим було те, що атмосферу в спільноті систематично отруювало цілеспрямоване цькування Павла. Його критикували як підлабузника та за непослідовність (бо він двічі змінював план своєї подорожі); та понад усе нападали на стиль Павлового релігійного лідерства.
Павло мав зиму 54-55 рр. по Р. Хр. на стратегічне обдумування своєї відповіді, і навесні він створив шедевр. У Другому посланні до коринтян (роз. 1-9) він викладає глибоко христологічний погляд на служіння, згідно з яким страждання роблять більш явною благодать (2Кор. 4:10-11). Зроблені наголоси мали на меті внести розкол між юдействуючими і «духовними». Користаючись із примирення з коринтянами, Павло також порушує питання про збірку для убогих Єрусалиму, яке через колотнечу відійшло на другий план.
Після того, як 2Кор. 1-9 відправлено до Коринта, Павлові ніщо не заважало вирушити на нові місійні території: цієї приємности він не зазнавав уже кілька років. Він відбув Еґнатієвою дорогою на захід, до Ілірику (Рим. 15:19). Саме там під кінець літа Павла наздогнала погана звістка з Коринта, яка приголомшила й перелякала його. Павлове послання зруйнувало будь-які шанси, що юдействуючі навернуть «духовних»; як наслідок, вони подвоїли свої випади проти особи Павла. Зокрема вони робили натиск на те, що Павлова відмова прийняти благодійність коринтян означала брак любови. До того ж, вони ставили під сумнів, чи гроші від збірки справді досягнуть Єрусалиму.
Одним із пунктів місійної стратегії Павла було приймати допомогу коштами тільки якщо вона надходила від усієї спільноти. Так, він дозволив филип’янам спомагати його під час перебування в Солуні (Фил. 4:10-20). Але якби Павло приняв дарунки від заможних людей Коринта, це поставило б його в залежність від покровителів, обмежило б його свободу іти до найубогіших. Початкова Павлова заява на цю тему була неоднозначною (1Кор. 9:18); до того ж, його недруги в Коринті довідалися, що Павло брав гроші від Церков Македонії (2Кор. 11:7-11). Усвідомлюючи, що в цих звинуваченнях у нечесності є частка правди, Павло вибухнув гнівом винуватої людини й написав 2Кор. 10-13. Саме цей лист дає нам побачити рівень його риторичної підготовки.
