З Єрусалиму Павло повідомляє нас лише про те, що вирушав звідти до Сирії та Кілікії (Гал. 1:21). Із його послань неможливо нічого довідатися про його діяльність – аж до першої самостійної подорожі Павла до Європи, яка розпочалася десь усередині сорокових років першого століття. Дуже допоміжні в заповненні цієї прогалини Дії апостолів; деякі з їхніх відомостей підтверджуються і натяками в посланнях.
Антіохійська Церква вже невдовзі після її заснування (Дії 11:19-26), у 39-40 рр. по Р. Хр., постраждала від реакції на політичні протести юдеїв проти задуму імператора Ґая спорудити в єрусалимському Храмі свою статую у вигляді Юпітера. Для того, щоб повернути до життя деморалізовану спільноту, Церква в Єрусалимі послала до Антіохії Варнаву, досвідченого юдеохристиянина з діяспори (Дії 4:36). Він залучив собі на допомогу Павла з Тарса (Дії 11:25-26). Ледве чи можна переоцінити символічне значення наверненого переслідувача для спільноти, яка потерпала від насильства. Присутність серед розгублених вірних Антіохії Павла підтверджувала могутність обіцяної в Євангелії благодаті. Бог всемогутній; надія на майбутнє є. Щойно ситуація стабілізувалася, Антіохійська Церква послала Варнаву та Павла євангелізувати Кипр та низку міст у внутрішній Малій Азії (Дії 13-14). Ці міста – Антіохію, Іконію, Лістру – перелічено в 2Тим. 3:11; Павло, певна річ, працював з Варнавою на одній сцені (1Кор. 9:6; Гал. 2:1,9). Те, що Павло ніколи не писав до тамтешніх Церков, схиляє до думки, що за них відповідав передусім Варнава.
Щойно Павло відбув своє учнівство, Церква Антіохії доручила йому самостійно діяти на заході Малої Азії. Своїм супутником він вибрав Силу (Дії 15:40), а з-поміж вірних Лістри – Тимофія, який згодом став Павловим найближчим соратником (Дії 16:1-3). Поважна недуга привела Павла до галатів (Гал. 4:13; Дії 16:6), серед яких він, імовірно, провів проміжок від осені 46 р. до весни 48 р. Влітку того року Павло пройшов усю північ Малої Азії, щоб проповідувати в Македонії; він провів рік у Филипах (Дії 16:12) і ще рік – у Солуні (Дії 17:15). Змушений покинути Солунь через переслідування, Павло прибув до Атен (Дії 17:15); там він зрозумів, що йому не вдасться просто засновувати дорогою Церкви і рухатися далі. Солуняни потребували тривалої опіки. Павло послав Тимофія, щоб з’ясувати, чи вони ще живі, і у відповідь на втішні новини, що їх приніс Тимофій, написав своє перше послання – Перше послання до солунян (1Сол. 3:1-10).
Навесні 50 р. Павло з двома своїми помічниками (2Кор. 1:19) вирушив до Коринта, який мав стати для нього першим солідним місіонерським осідком (Дії 18:1). Там він жив і працював разом із Прискиллою і Акилою (18:2). Місто на двох морях дало йому неперевершені можливості для комунікації; а якби йому вдалося прищепити Євангеліє у місті, про яке казали: «Не кожному мужеві плавати до Коринта (Страбон, Географія 8.6. 20), це зробило б могутність Євангелія очевидною для всіх. Після Другого послання до солунян Павло всі свої зусилля зосередив на Коринті. Він залишався там вісімнадцять місяців (Дії 18:11); там-таки наприкінці літа 51 р. по Р. Хр., незадовго до повернення місіонерів до Антіохії, мав зустріч із проконсулом Луцієм Юнієм Ґалліоном.
Єрусалим і Антіохія
Павло застав антіохійську спільноту глибоко збентеженою. Її вільна від приписів Закону місійна практика наразилася на критику юдеохристиян з Юдеї, які наполягали на конечності обрізання. Для того, щоб прояснити ситуацію, до Єрусалиму послали Варнаву й Павла (Дії 15:1-2) – через чотирнадцять років після Павлового останнього візиту 37 р. по Р. Хр. (Гал. 2:1). Незважаючи на сильні аргументи юдействуючих (юдеї – народ-месія; Ісус був обрізаним і заохочував дотримуватися Закону), провідники Єрусалимської Церкви погодилися з Павлом та Варнавою, що обрізання не обов’язкове для християн із поган (Гал. 2:9). Низка вибухів насильства показала, що в Римській імперії зростає антисемітизм. Яків вважав, що не на часі розмивати юдейську ідентичність, приймаючи до вибраного народу поган, які будуть юдеями лише номінально; це далекоглядне політичне рішення дало йому змогу доцінити діяння Духа в тих, кого навернули Павло і Варнава. Павло віддячив, узявшись надсилати до Єрусалима матеріальну допомогу (Гал. 2:10).
Націоналістичні мотиви, які привели Якова до згоди з Павлом, вимагали від нього працювати над зміцненням юдейської ідентичности християн юдейського походження. Це мало драматичні наслідки для антіохійської спільноти. Тамтешні вірні з поган та юдеїв дійшли компромісу щодо спільної трапези; натомість делегація від Якова наполягала на суворому дотриманні юдейських настанов щодо їжі (Гал. 2:11-14). Це означало, що для збереження єдности спільноти члени Церкви з поган мали, по суті, стати юдеями. Цей інцидент показав Павлові, що всяке прийняття Закону неминуче веде до законництва, яке усуває Христа із належного Йому центрального місця. Уперше Павло переконався, що Закон – небезпечний суперник Христа (Гал. 2:15-21). Оскільки в Антіохії більше не були раді вірним із поган, то й Павло не міг її представляти. Відтоді він наполягатиме у своїх посланнях, що його апостольство дано йому через Христа від Бога (Гал. 1:1; пор. 1Сол. 1:1; 2Сол. 1:1).
