Текст не є самою дійсністю, він навіть не відображає її правильно. Це твердження стосується будь-якого тексту, незалежно від того, чи він оповідає розповідь, чи переповідає минуле. Цей загальний принцип стосується також і біблійних текстів, незалежно від того, містять вони розповіді, проповіді чи якісь адміністративні тексти, що випадково потрапили до них. Чи можна писати історію на підставі історіографії Старого Заповіту? Перші представники історичної критики (К. Г. Граф, Ю. Вельгаузен і А. Куен) притримувалися позитивістичного погляду, згідно з яким реконструкція першоджерел приведе до «фактів» і допоможе з’ясувати те, що насправді відбувалось. Наприкінці XX ст. представники постмодерної історіософії й лінгвістики піддали сумніву такий прямий зв’язок між текстом і дійсністю. Криза, яка спіткала історичну науку, завадила опису історії Ізраїлю. Історики пишуть про те, що було, однак не описують минулого.
Жоден текст не розповідає прямо про те, що відбулось. Навіть найстаріші відомі нині документи подають лише погляд на подію, яка відбулась. Сам факт, що один документ є давнішим чи молодшим за інший, не додає йому історичної вартости. Це стосується не лише біблійної, але також давньої близькосхідної літератури. До асирійських літописів потрібно ставитися так само критично, як і до біблійної історіографії.
Чи це означає, що історичне прочитання Старого Заповіту й реконструкція старозавітного періоду (приблизно 1200-200 рр. до Р. Хр.), є неможливими? Попри те, що зміст традицій і джерел є ідейно зумовленим і що ці тексти використовувались у релігійних цілях, вони містять багато цінної історичної інформації. Тексти про минулі події можна читати під історичним кутом зору не тому, що вони містять історичні розповіді, а тому, що вони самі є історією й містять історичні елементи. Навіть ті тексти, які значною мірою є художніми, містять історичну інформацію. Тексти про минуле містять інформацію, яку можна використати під час реконструкції історії Ізраїлю. Звісно, це доцільно робити лише тоді, коли цю інформацію підтверджують незалежні прямі чи непрямі факти, що походять із давнього Близького Сходу. Ніхто із сучасних науковців уже не підтримує методологічного принципу XIX ст. – «текст очищений від ідеології рівнозначний історії» – або передумови про існування критичного історичного мінімуму, якою пронизані праці фон Рада та інших біблістів того часу (Becking 2000, 127-129). Втім, ретельний аналіз джерел згідно з принципами історичної критики і виокремлення з них історичної інформації залишаються засадничими для реконструкції історії давнього Ізраїлю, для богослов’я й екзегези Святого Письма.
Написання кожної книги з історії Ізраїлю починається з питання: чим насправді є «Ізраїль»? Що з етнічного, географічного та історичного погляду означають назви «Ханаан», «Ізраїль» і «Юдея»? В основі сучасної історіографічної концепції «давнього Ізраїлю» часто лежить пізня богословська реконструкція історії Ізраїлю. Навіть у науковому вжитку вона балансує між історичним і біблійним відображенням дійсности. У Біблії такі терміни, як, наприклад, «хананейський» та «ізраїльський», не мають якогось одного значення, а зазвичай мають ідеологічний підтекст. Про цю особливість дізнаємось із дискусій археологів щодо того, чи можна певну матеріяльну культуру назвати словом «ізраїльська». На початках слово «Ізраїль» означало невелику групу людей, тоді як слово «Юда» було топографічною назвою «союзу» племен. Треба завжди пам’ятати про різницю між богословським сприйняттям Ізраїлю себе самого як Божого народу і як політично-географічної одиниці. Світло в цьому питанні проливають нечасті згадки про «Ізраїль» у позабіблійних джерелах. На стелі Мернептаха (кінець XIII ст. до Р. Хр.) слово «Ізраїль» вживається в значенні етно-географічної одиниці поряд зі словом Хуру, яким зазвичай називали частину Сиро-Палестини. Починаючи з IX ст. до Р. Хр. під словом Ізраїль починають розуміти Ціс-Йорданське царство, яке також називали «Домом Омрі», «Домом Давида» (стела з Тель-ель-Каді / Тель-Дану; можливо, також стела з Меша) і «Моавом». Цілком можливо, що ці свідчення з XIII й IX ст. до Р. Хр. відображають певну історичну лінію. Однак про еволюцію етнічної групи кінця бронзової доби в Північне царство 1-го і 2-го періоду залізної доби ми нічого з певністю не можемо сказати. Усе залежить від того, як науковець поєднує біблійні докази з позабіблійними, роблячи на підставі цього висновок про походження Ізраїлю і Юдеї на землях Ханаану. Однак первісно слово «Ізраїль» могло означало лише північний союз племен і царство, яке виникло з цього союзу, як про це йдеться в Пісні Девори (Суд. 5). Лише пізніше під впливом концепції Книги Второзаконня про «увесь Ізраїль» юдеї також почали вживати цей термін щодо себе самих.
