Різниця, яка існує між богословським і ідеологічним баченням «Ізраїлю» як Божого народу і як суспільно-політичної одиниці Юдеї та Ізраїлю, пронизує біблійне сприйняття передісторії, періоду монархії і виходу з Єгипту. Є чітка відмінність між «Великою розповіддю про Обіцяну Землю і втрачену землю» та історією про розвиток та занепад двох близькосхідних держав: Ізраїльського царства і Юдейського царства. Наприклад, розповідь про безлюдний край після поневолення ізраїльтян і юдеїв – це легенда, яка виникла в час після закінчення полону. Теж саме стосується масового повернення людей за Зоровавеля та Езри. Обіцяна Земля не була tabula rasa (чистою дошкою) до часу повернення юдеїв із полону. На підставі археологічних даних і нечисленних писемних пам’яток Е. Янсен і Г. Барстад довели, що життя в Юдеї і, можливо, також в основних регіонах Північного царства продовжувалось. Лакуна в історії провінцій Єгуд (Юдея) і Самаріна (Самарія) у період VI-V ст. до Р. Хр., навіть упродовж усього перського періоду, пояснюється браком джерел, а також тим, що джерела, які дійшли до нас, відображають точку зору діяспори. Ймовірно, опис монархії в книгах Самуїла й Царів найкраще відображає дійсність.
Мало що можна з впевненістю сказати про період виникнення Юдейського царства (Дому Давида) та Ізраїльського царства (Дім Саула). Загальні риси цього періоду відображають розповіді з Книги Суддів про конфлікти між племенами, спільні кампанії й поступову експансію (див. Суд. 1). Ймовірно, Книга Суддів є збіркою давніх народних оповідань, можливо, «Книжкою воєн Господніх» (Чис. 21:14), які згодом стали досвідом «усього Ізраїлю». На підставі літературних текстів, певних археологічних знахідок і територіальної історії було висунуто різні гіпотези щодо того, як Ізраїль прибув у Ханаан, або принаймні як Ізраїль виник на землях Ханаану. У XII ст. до Р. Хр. розпочався процес заселення й експансії високогірних регіонів Юдеї, Ефраїму й Гілеаду в Зайорданні, унаслідок якого союзи племен сформували два царства: Ізраїльське та Юдейське. Проте походження і приналежність цих груп залишається таємницею. Перші ізраїльські пастухи й рільники мали стосунок до таких інакодумних груп як Хабіру / ‘Апіру(ма) і Шосу, про які згадують єгипетські та інші близькосхідні джерела. Однак твердого доказу на користь існування такого зв’язку не існує. На цьому етапі не можемо назвати матеріяльну культуру цих груп, що населяли високогірні райони кінця бронзової доби і 1-го періоду залізної доби (бл. 1200-1000 рр. до Р. Хр.), «ізраїльською». Неможливо говорити про існування окремої ізраїльської матеріяльної культури перед кінцем X ст. до Р. Хр. (Finkelstein 1996, р. 209). Теорія про те, що Ізраїль та Юдея постали внаслідок позаісторичного процесу, досі має своїх прихильників. Проте науковці схиляються здебільшого до симбіотичної моделі. Нижче подаємо основні теорії:
1) Картина входу ізраїльтян у Ханаанську землю, яка ґрунтується на традиційному тлумаченні Книги Ісуса Навина, розповідає нам про те, як дванадцять племен масово переходять річку Йордан і в кількох битвах завойовують центр, південь і північ Ханаанського краю. Відтак вони ділять між собою ці землі. Сьогодні біблісти переважно вважають, що ця розповідь є вираженням богословського ідеалізму, хоча деякі науковці вважають її історичною.
В. Ф. Олбрайт, Дж. Е. Райт, Дж. Брайт, П. Леп, а нещодавно і Дж. де Мур, з певними застереженнями приймають загальний біблійний опис входу ізраїльтян у Ханаанську землю. Цей опис вони підтверджують за допомогою тлумачень розкопок і писемних джерел. Факт знищення відомих ханаанських міст науковці сприймають як наслідок завоювання їх ізраїльтянами. Донер називає цю завойовницьку модель «міграційною моделлю», а Фріц – «гіпотезою завоювання».
2) У 1930-х рр. виникла «модель land-nahme», яку підтримували А. Альт, М. Нос, С. Герман, М. Вайперт і багато інших. В її основу були покладені дані археологічної стратиграфії, відомості зі Старого Заповіту, а також із позабіблійних джерел. На підставі територіяльної історії вони реконструювали процес поступового проникнення племен рільників та пастухів на придатні для землеробства ханаанські землі. Спершу вони зайняли нагір’я Ханаану. Цей загалом мирний процес поселення племен призвів до конфлікту з мешканцями ханаанських міст. Однак це не було схоже на завоювання. Донер називає це «моделлю проникнення», а Фріц – «гіпотезою проникнення».
3) Авторами моделі «революція зсередини» є Дж. Менденхол, Н. Готвальд, К. Дж. де Геус, В. Дж. Девер, Н. П. Лемке, Р. Б. Кут і К. В. Вайтлем. Згадані науковці твердять, що Ізраїль постав унаслідок суспільної перебудови, зокрема селянського повстання проти феодальної культури ханаанських міст-держав. Згідно з цією моделлю, повстання підтримували чисельні групи ззовні, які ймовірно прийшли із Зайордання, Синаю і Єгипту. Менденхол, Готвальд і Лемке дуже критично ставляться до класичного (романтичного) розрізнення між кочівником і землеробом. Давнього рільника-пастуха не можна прирівнювати до пізнішого кочівника. Землероби й рільники-пастухи давнього Близького Сходу зазвичай жили поруч і часто були членами одного племені. Патріярхальна модель життя сільських землеробів не надто відрізнялася від моделі життя сільських пастухів. Проте ці обидві моделі суттєво відрізнялися від урбаністичної культури. У пізній період бронзової доби урбанізація у великих ханаанських містах-державах призвела до втрати зв’язку із племінним укладом життя. Цей процес відрізнявся від урбанізації пізнього ізраїльського періоду, яка зберегла зв’язок між міськими мешканцями (ремісниками) і землеробами, які також жили в містах. З цим явищем стикаємось і в багатьох інших місцевостях, наприклад, у Пальмирі й Ісфагані. Донер називає це «соціологічною моделлю», а Фріц – «гіпотезою революції».
4) Окрім цих трьох відомих моделей, між якими великої популярности набула модель «революція зсередини», є ще й інша – «гіпотеза симбіозу», – до якої схиляються В. Фріц, А. Кемпінські, І. Фінкельштайн та інші науковці. На підставі досліджень місцевости та розкопок можна зробити висновок, що носіями матеріяльної культури нових поселень 1-го періоду залізної доби були групи переселенців, які все ще перебували під сильним впливом культури пізнього періоду бронзової доби. Втім, їхня культура мала певні відмінності: інакшу архітектуру житла, інакшу модель поселень і раціон, з якого зникла свинина. Упродовж ХІІ-ХІ ст. до Р. Хр. групи таких переселенців осіли в нагір’ї Ефраїму і Юдеї. Вони мали власну суспільно-економічну й матеріяльну культуру, яку Фінкельштайн спершу називав «ізраїльською», а згодом – «протоізраїльською». Ця модель ґрунтується на новому підході до скотарства як симбіозу пастухів із землеробами, які разом були представниками одного культурного й демографічного середовища. Пастухи інколи займались рільництвом, а спільноти землеробів тримали овець і кіз або ж наймали для цього пастухів. Тож між ними існував зв’язок на рівні матеріяльної культури. Натомість різними в них були: будова осель, модель поселень, рід занять і раціон. Такий спосіб поселення виник унаслідок довготривалого симбіозу, який у пізній період бронзової доби сповільнився через поступовий занепад ханаанських міст-держав. Друге дихання цей процес отримав завдяки посусі й голоду бл. 1200 р. до Р. Хр., прибуттю в цей край народів моря, а також завдяки поступовій втраті єгиптянами адміністративного контролю над Палестиною.
З певністю можемо говорити про існування безперервного культурного зв’язку між Амарнським періодом (ХІV-ХІІІ ст. до Р. Хр.) і епохою Суддів (бл. 1100 р. до Р. Хр.), коли, як дізнаємось з Пісні Девори, «Ізраїль» уже сформувався як народ. Приблизно в той самий час були впроваджені нові сільськогосподарські технології. Залізні знаряддя вживали для викопування резервуарів для води (згідно з даними останніх досліджень, вони були винайдені в середній період бронзової доби, однак широке застосування отримали на початку залізної доби), а також для прокладання зрошувальних каналів, які дали змогу краще використовувати водні ресурси та зробили придатними для обробітку землі в гірській місцевости.
