Серед науковців існувала тенденція приймати за час написання остаточних форм таких історичних праць Старого Заповіту, як ягвістична історія й розповідь про насліддя Давида, пізнішу дату. Тепер, і для цього є вагомі підстави, ті праці, які зараховували до періоду ренесансу Соломона (розповідь про царську спадкоємність, ягвістична історія й період Иосифа), відносять до періоду «після Книги Второзаконня» (Levin 1993, с. 430-435). Ідея про існування феномену ренесансу або просвітництва Соломона, що виник унаслідок культурного й адміністративного впливу Єгипту, не має історичного підґрунтя (Schipper 1999, с. 293; Asch 2000).
Загальна тенденція «пізнього» датування частин біблійної традиції за останні роки спричинила появу в історіографії явища «бібліофобії» як реакції на некритичне використання старозавітного джерельного матеріялу в сучасній історіографії. Проблемним стало навіть вживання слова «джерело» щодо розповідей та історичних книг Старого Заповіту. Крайню позицію цієї тенденції зайняли представники Копенгагенської школи: Нільсен, Лемке й Томсон. На їх думку, Старий Заповіт – це витвір еліністичного періоду, тому назагал він не годиться для історичних реконструкцій. Інші ж, наприклад ван Сетерс і Веселіус, вважають, що старозавітна історіографія може мати стосунок до класичної грецької історіографії. Вони навіть вказують на біблійні місця, що, на їх думку, могли бути написані під впливом Геродота.
Все ж ситуація не є такою безнадійною, як змальовують її останні дослідження. Деякі науковці досі вважають літературно незалежними Книги Хронік і Книги Царів. Не варто забувати про загальноприйняте правило, що історична праця може бути написана раніше за дату останнього факту чи історичної події, які в ній згадуються. З огляду на це Книги Царів і, можливо, уся історія від Ісуса Навина до часу царів може бути датована VI ст. до Р. Хр. Ще в давнину на Близькому Сході цікавились історіографією, що дало змогу цьому жанру вирости з простих записів «res gestae» царя і його двору в літературну історичну традицію. Гутерброк (1934, 1-2, 13) майстерно вказав на відмінність між написами і хроніками, в яких фіксували те, що правитель хотів зберегти в пам’яті потомків, і «літописами», для яких історіографічна традиція обирала певні оповідання і творила історію, щоби зберегти те з минулого, що вона вважала гідним пам’яті. Саме таким «літописом» є історія Книги Второзаконня. Окрім деталей, ця праця, маючи чітку структуру літопису, пропонує надійну історичну інформацію про період аж до часу Виходу. Також ця книга своєю теперішньою письмовою формою дає богословське пояснення падінню Ізраїльського царства і Юдейського царства (Rechenschaftbericht). Автор Книги Второзаконня твердить, що він використовував ізраїльські та юдейські офіційні хроніки для укладення своєї розповіді. Оскільки Книги Царів містять фрагменти хронік, не маємо підстав сумніватися в автентичности цих джерел. Можливо, автор Книги Второзаконня користав навіть з наявних синхронних Книг Хронік (2 Хр. 32:32), які ймовірно були об’єднані в одну після падіння Самарії за часів правління Єзекії (Jepsen). На мою думку, Силоамський напис також можна розглядати як витяг із царських хронік (2 Хр. 32:30). Невипадково, що в цей період виник жанр синхронної історіографії, зокрема компілювання і впорядкування історій різних династій та держав у формі хроніки. Наприклад, синхронно впорядкована Вавилонська хроніка розповідає про відносини між Вавилоном, Асирією та Еламом.
До нас дійшло щонайменше дві редакції, Нововавилонська з часу Дарія II (521-486 до Р. Хр.) і Пізньовавилонська (Grayson в: Otto та ін. 2000, с. 74-77). Ймовірно, цей жанр був розроблений в асирійській і вавилонській канцеляріях в VII-VI стт. до Р. Хр. Проте літописні зводи спиралися на хроніки, що існували й раніше як десятирічні хроніки хетського царя Мурсілі II (бл. 1300 до Р. Хр.), на «синхронну хроніку» з часів асирійського царя Адада-Нерарі II (810-783 до Р. Хр.) і фрагментарну хроніку кінця середньоасирійського періоду (Тіглатпаласар І, 1115-1077 до P. Хр.; Grayson 1975, с. 66-67). У контексті асирійської і вавилонської епохи існування цих хронік вказує на «історичний» зв’язок між біблійною й месопотамською літературами, наприклад, між прокляттями у 28-ій главі Книги Второзаконням і подібними речами в юридичних договорах, які стосуються правонаступництва асирійського царя Асархаддона, а також між збірками новоасирійських «пророків спасення» й біблійними збірками з тієї самої історичної епохи. Ці подібності не додають історичности розповідям із Книг Царів, але вказують на існування спільної системи релігійних і культурних вірувань, як також підтверджують достовірність багатьох історичних елементів, що містяться в розповіді Книги Второзаконня і в пророцтвах періоду Вигнання й після Вигнання.
