Девтероканонічні книги від Єроніма до сучасности

Від Єроніма до Тридентського собору

Упродовж наступних століть виступів за різницю між прото- та девтероканонічними книгами, яку так переконливо спростували африканські собори, не меншає. Безсумнівно, відповідальним за те, що рішення цих соборів були сприйняті з такою неохотою, є частково Єронім. Навіть папа Григорій Великий (помер 604 р.) говорив, наприклад, що цитувати девтероканонічні книги добре, хоча вони й не є канонічними, адже це повчальні книги (Moralia in lib. Job 19.21 [PL 76.119]). Однак Ісидор Севільський (помер 636 p.), якого потім назвали Учителем Церкви, говорив: «хоча євреї й не визнають їх, Церква все ж зараховує їх до канонічних писань» (In libros V Et NT Proemia 7 [PL 83.157]). Флорентійський собор (1441 p.) прийняв католицький канон, який було запропоновано в Картагені (Mansi, Concilia 31.13). Лише через кілька років Антонін, єпископ Флоренції (помер 1459 р.) сказав, що девтероканонічні книги є канонічними, але поступаються канонічним книгам у вирішенні спірних питань. Вони мають такий же авторитет, як і Вчителі Церкви: див його працю Summa Theologica 3.18.6 (Verona, 1740). Кардинал Хіменес, славетний богослов, автор Комплютенської поліглотти (виданої 1522 p.), у вступному слові до неї цитує слова Єроніма “non sunt in Canone“.

Еразм (+1536 p.), як і Августин (De Doctrina Christiana), обстоював розподіл авторитетности поміж книгами. Так, найвищий авторитет мають книги, щодо яких у Церкви ніколи не було жодних сумнівів: наприклад, Книга пророка Ісаї має більше значення, ніж Книга Юдити чи Естери. Кардинал Каетан (Томазо де Віо, помер 1534 р.) висловив свою думку в праці In omnes authenticos V.T. libros commentarii (Париж, 1546 p.) ст. 481-482. Він зсилається на Єроніма, який вилучає девтероканонічні книги з канону і вважає їх апокрифами та стверджує, що хоча подекуди певні ради чи учителі Церкви зараховують ці книги до канонічних, усе ж ці книги не є авторитетними (“regulares”) у питаннях віри. Однак ці книги можна називати канонічними, для настанови вірним, з огляду на те, що вони дані нам та призначені для цього біблійним каноном. Тож Каетан вважає обидві категорії (прото- та девтероканонічні книги) канонічними, але з різним значенням: (1) книги, авторитетні в питаннях віри, тобто, богонатхненні (хоча Каетан не згадує тут натхнення), і (2) книги, які прийняті до канону за їхню повчальність для вірних, але які не є авторитетними в питаннях віри. Останні книги також вважаються канонічними. (Див. Seraphim Zarb. De Historia Canonis Utriusque Testamenti, 235.)

Римо-католики вважають авторитетним щодо вирішення питання статусу девтероканонічних книг декрет Тридентського собору (1546 р.). У цьому декреті сказано, що всі книги з усіма їхніми частинами, які традиційно читалися в Католицькій Церкві і які входять до старовинного видання латинської Біблії – Вульгати, вважаються священними та канонічними. Декрет обґрунтовує це тим, що автором усіх книг як Старого, так і Нового Заповітів, є Бог; внаслідок цього, Церква приймає та шанує ці книги з властивою повагою. І щоб не було жодних сумнівів щодо того, які книги входять до канону, собор подає повний перелік книг, як Старого (включно з девтероканонічними книгами), так і Нового Заповіту. Отож, усі ці книги вважаються опосередковано натхненними, адже їхнім автором є Бог; усі вони є канонічними, тобто входять у канон (девтероканонічні книги так само, як і протоканонічні), й останнє, вони є автентичними та авторитетними (на противагу реформатській ідеї про те, що девтероканонічні книги не можуть використовуватися для доведення доктрин). У всіх цих питаннях Тридентський собор повторив та підтвердив те, що було визначено ще раніше на попередніх соборах.

Девтероканонічні книги на Сході від Єроніма до сучасности

Як на Заході, так і на Сході рішення африканських соборів не змогли закрити це питання. Незважаючи на той факт, що переважна більшість людей прийняла ці рішення, і цитувала девтероканонічні книги в той самий спосіб, що й протоканонічні, були все ж і незгідні з ними. Церква, мабуть, ще завзятіше намагалася вберегти девтероканонічні книги у своїй Біблії та розповсюдити їх поміж іншими книгами, як рівноправні.

У VIII ст. низка письменників, серед яких Андрій Критський та Фотій (Константинопольський) обстоювали повний католицький канон. З іншого боку, Іван Дамаскин (помер 754 р.), вчений християнин, який став монахом у монастирі Сави Освяченого, що поблизу Єрусалима, обстоював єврейський канон із 22 книг: див. Виклад православної віри, 4, 17. Однак він регулярно цитував девтероканонічні книги нарівні з протоканонічними. Він був незламним оборонцем віри, якого згодом почали вважати Учителем Церкви. Цей підхід, що його практикували автори як Сходу, так і Заходу і який полягав у підтримці єврейського канону, але водночас використанні та цитуванні девтероканонічних книг нарівні з протоканонічними, протримався аж до часів Реформації. Римська та грецька Церкви, попри численні розбіжності в поглядах, що виникали впродовж цього періоду між ними, ніколи не сперечалися ні про вміст канону, ні про кількість книг, які до нього входили.

На Флорентійському соборі, метою якого було воз’єднати християн Сходу й Заходу з огляду на неминуче завоювання Константинополя турками, було обнародувано декрет Pro Jacobitis, який містив перелік біблійних книг, що точно відповідав такому ж переліку, затвердженому на африканських соборах. Оскільки загальний Флорентійський собор мав більшу владу, ніж провінційні собори, то й міг сподіватися більшого послуху. Після падіння Константинополя в 1453 р. та впродовж багатьох століть турецького гніту метою Східних Церков було всіма можливими способами зберегти свою віру. Теологи були змушені навчатися на Заході, адже на Сході не було для цього вже жодних умов, та й православна колегія перебувала у Венеції. Багато Церков стали унійними, тож близько 1580 р. у Римі було засновано Грецьку колегію для навчання священиків грецького обряду. Однак таке змушування приєднуватися до Риму зустріло серйозний опір та викликало несприйняття в Східних Церквах. Деякі православні були зацікавлені в підтримці протестантів в їхніх настроях проти Риму. Так, Мелетій Пігас, патріярх Олександрійський, послав Кирила Лукаріса (1572-1638) до Польщі, щоби підтримати протестантів проти Риму та, головним чином, пересвідчитися, чи приєднаються вони до православної Церкви. Кирило добре поладив із протестантами й поїхав до Віттенберга та Женеви. У 1603 p., після смерти Пігаса, Кирило став патріярхом Олександрійським. Тепер у нього всюди були зв’язки з протестантами. Його метою не було започаткувати нову церкву, але реформувати Православну Церкву, як і Лютер намагався реформувати Рим! У 1620 р. Кирило Лукаріс став патріярхом Константинопольським, чому частково посприяла Британія. На знак вдячности за таку підтримку, Лукаріс подарував королю Карлу І «Олександрійський Кодекс».

У той час єзуїти всіма силами намагалися навернути православних, а британський та голландський посли в Константинополі підтримували Кирила в його протистоянні цьому тиску з боку Риму. Сучасна грецька Біблія відкрито протестантського типу була надрукована в Женеві (Adrian Fortescue, The Orthodox Eastern Church, c. 265). У 1629 p. Кирило Лукаріс видав свою працю під назвою «Східна ісповідь християнської віри», яка за духом була кальвіністською. У другому виданні 1633 р. він додав до нього біблійний канон, в який входили книги виключно єврейського канону. Це був переломний момент. Численним ворогам Кирила вдалося переконати султана Мурада II, що Кирило підбурював до повстання. Мурад усунув його та наказав яничарам умертвити. Що й було зроблено. Незадовго після смерти Кирила Константинопольський собор (1638 p.), на якому головував Кирило II, наступник Лукаріса, заборонив Кирилову «Ісповідь». Згодом, за наказом Кирила II, Мелетій Сириг написав відповідь на «Ісповідь», в якій ішлося, що єретики відкидають девтероканонічні книги, бо в них містяться розповіді про звертання до святих та молитви за померлих. У 1642 р. відбувся Константинопольський синод, який, хоч і підтримував православну доктрину, усе ж намагався врятувати репутацію Лукаріса, переконуючи, що він не є автором «Ісповіді».

У 1642 р. синод у м. Ясси, Молдавія, що складався з місцевого православного духовенства греків та представників Київської православної митрополії, засудив учення Кирила Лукаріса та підтвердив «Православну ісповідь віри» Петра Могили, Київського архиєпископа. Але протестанти й надалі мали значний вплив. У 1672 р. Досифей, відомий патріярх Єрусалимський, скликав синод в Єрусалимі, метою якого було швидко протидіяти щоразу більшому впливу протестантизму на Грецьку Церкву. Синод відбувався в храмі Різдва Христового в Єрусалимі. Отці синоду проголосили священними та канонічними (девтероканонічні) книги Товита, Юдити, Сираха та Мудрости.

Однак у Росії Петро І мав дещо інші плани. У 1721 р, після перенесення столиці до Санкт-Петербурга, він скасував Московський патріярхат та заснував Священний Синод для управління Російською Церквою. Синод складався з Київського, Московського й Санкт-Петербурзького митрополитів (та екзарха Грузії, що забезпечувало домінування там Росії). Насправді ж синодом керував цар, хоч про це й не говорилося відкрито. Увесь цей час вплив протестантизму і далі зростав. У 1876 р. Синод затвердив Біблію, в яку ввійшли як протоканонічні, так і девтероканонічні книги, що узгоджувалося з фактом, що до цього вони так і використовувалися.

Попередній запис

Девтероканонічні книги в перші віки християнства

Рання Церква Отже, Септуагінта, відкинута євреями за те, що, на їхню думку, її на свій лад трактували християни, стала суто ... Читати далі

Наступний запис

Девтероканонічні книги Сирії та Етіопії

Сирія У колишній столиці Держави Селевкідів – Антіохії, що в Сирії, домінувала грецька мова, хоча на околицях переважала західносирійська (дуже ... Читати далі