Переклад о. Івана Хоменка (1892-1981) бере свій початок після Другої світової війни в контексті переслідування УГКЦ в Україні і великої повоєнної еміграції, а також у часі зростання національного і церковного усвідомлення української діяспори. Увесь переклад, за винятком самого друку, був здійснений в Італії, зокрема в Римі і на Капрі, а його редакцію і видання довірили найбільшому українському монашому згромадженню – Чинові св. Василія Великого. Історія цього перекладу – це теж історія конфліктів, малих і великих, у всіх можливих сферах: від національної – до церковної, від конфесійної – до політичної, від богословської – до мовної. Після Другої світової війни цей переклад позначений саме цими непорозуміннями і внутрішніми конфліктами. Часто він ставав наче зброєю супроти опонентів.
З іншого боку, цей переклад характеризується високим рівним співпраці і великою роллю біблійної комісії. Крім того, упродовж багатьох років це був єдиний переклад українською мовою, який містив також і девтероканонічні книги Старого Завіту.
На відміну від перекладу Куліша чи Огієнка, про цей переклад дотепер найменше написано. Про нього завжди згадують у різних численних оглядах про українські переклади Святого Письма, але приділяють йому зазвичай дуже мало уваги, часто наголошуючи, що о. Іван Хоменко хотів якнайшвидше видати відразу друге видання, оскільки «оо. василіяни зіпсували його переклад».
Сьогодні вже нема серед живих нікого, хто брав безпосередню участь у перекладі чи редакції, хоча ще є багато осіб, які пам’ятають о. Івана Хоменка та й інших членів василіянської біблійної комісії. Однак у Римській обителі оо. василіян зберігся архів, який містить чи не весь рукопис перекладу о. Хоменка, як також численну іншу документацію, пов’язану з перекладом, серед якої, зокрема, треба згадати лист владики Івана Бучка, адресований секретареві Конгрегації в справах Східних Церков кард. Ежену Тіссерану і датований 16 червня 1956 р.
У 1945 році група священиків, які тоді мешкали в Римі, бажала зробити переклад СЗ з оригінальних текстів. Існував вже переклад Куліша, але він був «православний», і його видало протестантське Біблійне Товариство, отже, йшлося про доцільність суто католицького видання. Цими священиками були о. Іван Хоменко, о. Петро Качур (1918-2012), о. Володимир Дзьоба (1913-1979), о. Мирослав Любачівський (1914-2000) і о. Василь Ваврик, ЧСВВ (1912-1996). Усі вони студіювали в Папському Біблійному Інституті. Кожен з них вибирав якусь книгу СЗ на свій розсуд, перекладав її, а відтак усі спільно обговорювали переклад. Так вони переклали Псалми, Іова, Проповідника, Сираха, Пісню Пісень, Рути, Мудрість, Приповідки, Юдити, Естери, Товита, малих пророків, частину Ісаї і Книги Самуїла. Однак більшість із цих перекладів залишилася в рукописах – через те, що невдовзі всі вони виїхали з Риму, а також тому, що бракувало церковної інституції, яка б офіційно підтримала цей проект.
Залишився в Римі лише о. Іван Хоменко, який, попри все, не припиняв працювати над перекладом. Його повсякчас заохочував кардинал Тіссеран, дбаючи про те, щоб Хоменко мав відповідні коментарі.
У 1947 р. Хоменко переїжджає з Риму до Капрі. Тут у справі перекладу допомагає йому єп. Іван Бучко, зокрема канцелярським приладдям і книжками, потрібними для перекладу. Оскільки Хоменко не вмів користуватися друкарською машинкою, то єп. Бучко подбав і про те, щоб його рукописи переписували. Тим часом Бучко намагався зацікавити українських єпископів, з яких відгукнувся, однак, лише один – єпарх Едмонтонський єп. Ніл Саварин. Він призначив деяких своїх священиків, серед яких зокрема о. Петра Качура, до праці в редакції перекладу і підготовці до друку, а оскільки єп. Бучко в Римі не міг знайти добрих переписувачів, то взяв на себе обов’язок в Едмонтоні переписати на друкарській машині і рукописи. Владика Саварин звільнив о. Петра Качура від усіх пасторальних обов’язків в єпархії, щоб цей міг вповні віддатися праці над перекладом і був навіть готовий створити біблійну комісію, яку очолив би о. Петро Качур і до якої увійшли б ще о. Василь Ваврик, ЧСВВ (Нью-Йорк), о. Йосиф Марганець, ЧСВВ (Рим), о. Хом’як, ЧСВВ (Торонто) і о. Василь Лаба (Едмонтон). Отець П. Качур, як голова комісії, мав би бути також відповідальним за надання imprimatur з боку відповідної церковної влади.
Майже в цей самий час, коли єп. Саварин повідомляє єп. Бучка про працю над перекладом Святого Письма і організацією біблійної комісії, Префект Конгрегації в справах Східних Церков, кард. Тіссеран, листом з 26 квітня 1956 р., дає вказівку єп. Бучкові віддати усі матеріяли перекладу Хоменка. Це означало не лише повернути усі матеріяли, надіслані до Едмонтону, але також призупинити вже всю працю, розпочату за океаном. Бучко віддає конгрегації увесь матеріял і звертається до єп. Саварина, щоб цей так само переслав усі рукописи Хоменка й все те, що вже вдалося надрукувати, просто до конгрегації.
Цей, дещо несподіваний поворот у підготовці до друку перекладу Святого Письма, багато в чому спричинив сам Хоменко, який звернувся в одному листі просто до кардинала, пишучи, що справа друку Біблії дуже затягується, і тому він просить її довірити оо. василіянам. Кардинал відтак пише листа до протоархимандрита оо. василіян о. Павла Миськіва, зобов’язуючи Чин видати переклад о. Хоменка за власний рахунок. Розуміючи, що власним авторитетом не вдасться зібрати увесь матеріял о. Хоменка, оо. василіяни висувають як вимогу отримати від конгрегації усі рукописи й все те, що до того часу вже вдалося надрукувати на друкарській машинці. Кардинал Тіссеран, власне, тому і пише до єп. Бучка, не так просячи його написати історію перекладу, як зібрати і передати від імені конгрегації увесь матеріял перекладу Хоменка.
З цього моменту організація і видання Святого Письма українською мовою переходить у виняткову компетенцію отців василіян. Треба було ще, однак, зібрати усі рукописи і надрукувати на машинці ті, які ще не були надруковані. Окрім того, 16 грудня 1956 р. оо. василіяни підписують контракт з о. Хоменком стосовно авторських прав на переклад і оплати перекладачеві. Змінюється також методологія праці. Зокрема, після видруку на машинці одну копію давали ще раз Хоменкові, щоб він її перевірив. Здається, що о. Хоменко до цієї праці взявся дуже відповідально і з великою енергією, оскільки звертав увагу на найменші друкарські помилки та вимагав, щоб навіть цю «механічну працю» виконували священики, тому що, як він сам писав, «йдеться про святу роботу, яку треба виконувати з молитвою».
Крім того, треба було поспішати, оскільки вже не за горами був і новий переклад Огієнка, як зазначав Й. Марганець, підготовлений у протестантських колах.
Оскільки Хоменко на 1956 рік із Нового Завіту переклав тільки Послання до римлян і до галатів, єп. Бучко пропонував перевидати переклад Нового Завіту Я. Левицького з 1921 р. Хоменко вважає за потрібне все ж наново зробити переклад, щоб і мова і стиль перекладу були усучаснені, а також, щоб несли той самий стиль перекладача. Оскільки Бучко сумнівався, що на переклад НЗ вистачить двох років, він пропонував тоді взяти переклад о. Михайла Кравчука з 1937 р., на основі якого і о. Теодосій Галущинський видав Чотириєвангеліє в 1946 р. На прохання єп. Бучка о. Кравчук був готовий передати свій переклад Хоменкові, дозволяючи йому вносити усі потрібні поправки, лише за умови, щоб його ім’я також було згадане як співпрацівника перекладу. Однак з передачею усіх матеріялів оо. василіянам Бучко також «передав» усі права приймати рішення, та навіть консультації. З архівних матеріялів оо. василіян не видно, щоб якась рекомендація єп. Бучка була взята до уваги, чи хоча б до якогось обговорення. Праця над перекладом Святого Письма і його виданням, здається, розпочинається зі самого початку!
Найбільшою новизною є власне становлення Біблійної комісії ЧСВВ, праця якої розпочалася 12 березня 1958 р. На першому її засіданні, яке тривало 3 години, були присутні о. Й. Марганець, о. С. Феденяк, о. А. Великий і о. О. Купранець. Спочатку комісія збиралася один раз на тиждень, встигаючи розглянути одну-дві глави перекладу. Однак із часом засідання були щоразу частіші, довші і продуктивніші. Склад комісії також змінювався. Із призначенням Й. Мартинця єпископом у Бразилії, до комісії на його місце увійшов тридцятирічний о. Тарас Олійник, який у 1958 розпочав свої студії в Папському Біблійному Інституті, оскільки його основним завданням у комісії було порівняння українського перекладу з оригінальним текстом. Він також приготував у співпраці з відомим італійським біблістом о. Салваторе Ґарофало примітки до тексту.
На початку 1959 р. Комісія зауважила певну залежність у перекладі Хоменка від перекладу Куліша. Сам Хоменко не заперечував впливу Куліша на його переклад і навіть рекомендував написати у вступі, що цей переклад був здійснений «під великим впливом Куліша». Комісія ухвалила рішення детально вивчити питання залежности перекладу Хоменка від перекладу Куліша і, у разі занадто сильного впливу, навіть розпочати новий переклад! У кінці 1959 р. можна зауважити досить велике розчарування перекладом. Численні священики, які були задіяні до порівняння двох перекладів визнавали вплив Куліша на переклад Хоменка. Викликало занепокоєння не стільки питання мовної чи літературної залежности, скільки сам факт, чи може католицький переклад Святого Письма бути здійснений православними? І лише о. Іннокентій Лотоцький, ЧСВВ (1915-2013) писав, що переклад Хоменка «без сумніву кращий за переклад Куліша».
Поборовши ці труднощі на організаційному, методологічному і навіть ідеологічному рівнях, Біблійна комісія з 1960 року починає працювати на «повні легені», збираючись навіть до чотирьох разів щотижня. До 30 квітня 1962 Комісія зібралася 278 разів! До Комісії в той час долучилися ще о. Ісидор Патрило, о. Родіон Головацький і о. Михайло Ваврик. Під час праці комісії зв’язок з перекладачем ніколи непереривався, хоч о. Хоменко не взяв участи в жодному із засідань комісії.
До обов’язків біблійної Комісії, окрім порівняння з оригінальним текстом та іншими перекладами, входило також уніфікація тексту, підготовка допоміжних матеріялів, технічне видання і друк. За кінцеву редакцією і видання відповідав зокрема о. Ісидор Патрило, якому допомагали в технічній редакції о. Гліб Кінах, о. Йосафат Рога і о. Іриней Назарко. Треба було подати заголовки і підзаголовки, короткі вступи і різні додатки, які мали допомогти кращому розумінню тексту. Велику увагу приділяли також і зовнішньому вигляду видання, з підбором відповідного шрифту, формату друку, ба навіть і друкарні.
