У міжчасі І. Пулюй зумів все ж таки переконати Британське і Закордонне Біблійне Товариство викупити права і на переклад СЗ. Згідно з контрактом, який включав також вдову Куліша та І. Нечуя-Левицького, видання Біблії було передбачене на кінець 1903 року. Однак на момент підписання контракту (31 липня 1901 р.) переклад ще не був ані зредагований, ані готовий до друку: було багато неточностей, бракувало уніфікації правопису та, зрештою, виявилося, що бракує навіть перекладу Псалмів. Незважаючи на численні обов’язки, Пулюй сам перекладає Псалми, редагує П’ятикнижжя і встановлює правила для подальшої коректи, яку, на рекомендацію Пулюя, Біблійне Товариство довіряє о. Олексію Слюсарчуку.
Пулюй стверджує, що Нечуй-Левицький переклав майже чверть Старого Завіту і щодо його перекладу був лише узгоджений правопис. Важливо також усвідомлювати проблеми, що стосувалися правопису. І. Огієнко пише, що Пулюй опинився в дуже складній ситуації: на той час ще не існувало ні уніфікованої ортографії, ані узгодженої літературної мови, та і сам Куліш не писав завжди в той самий спосіб. До цього треба ще додати що і Нечуй-Левицький притримувався свого правопису і своєї мови. Огієнко, своєю чергою, закидає Пулюю і Слюсарчуку те, що вони змінили правопис Куліша і Нечуя-Левицького на «галицький» і внесли чимало «поправок» до мови перекладу Куліша і Нечуя-Левицького без їхньої згоди. Не зважаючи, однак, на надскладне завдання упорядкувати правопис і мову, коли ще не існувало кодифікації української літературної мови, а також на те, що ані Куліш, ані Нечуй-Левицький не завжди дотримувалися «свого ж правопису», друк Біблії був завершений при кінці 1903 року. У січні 1904 року «Святе Письмо Старого і Нового Завіту русько-українською мовою» в перекладі Куліша, Пулюя і Нечуя-Левицького, було опубліковане у Відні в друкарні Адольфа Ґолцгаузена як видання Британського і Закордонного Біблійного товариства.
Видання першого повного перекладу Біблії українською мовою викликало неоднозначні реакції, хоч Огієнко зауважує цілковиту байдужість «стосовно праці, важливої для цілої України». Сильна критика приходить і від Івана Франка, який пише, що переклад Куліша не виправдав надії, які покладали на нього не лише сам Куліш, а й велика частина українців: «Переклад такої книги, як Біблія, повинен бути або популярний, то значить, бодай мовою своєю зрозумілий для широкої маси народа, або науковий, то значить такий, щоб докладно передавав зміст і значіннє речення первовзору. В однім і другім разі треба, аби перекладач сам добре розумів той первовзір […]. На жаль небіщик Кулїш не лише що не знав зовсім гебрейської мови, якою писані сьвяті книги жидівські, – він не знав також порядно анї грецької, анї латинської мови, на яких єсть давні і важні переклади тих книг, та не знав порядно анї німецької, анї француської мови, на яких є нові наукові переклади і праці про сї книги»[1].
На цю критику, яка в багато дечому була несправедливою, зреагував Пулюй. Відповідаючи на критику Франка щодо мовних компетенцій Куліша і незрозумілости перекладу (й, отже, також праці редакторів над перекладом). Пулюй посилається на авторитет І. Нечуя-Левицького, який в одному листі писав, що «Я вже й сам не знаю, як і дякувати Вам. Я прочитав вже сливе усей переклад і не знайшов ніде недокладности й недоладности»[2]. Щодо мовних компетенцій Куліша, Пулюй пише, що той вивчав єврейську мову, а щодо грецької нагадує І. Франку, що цей мав би знати, що переклад НЗ вони робили разом (Пулюй закінчив богослов’я і знав добре грецьку мову). Так само щодо сучасних мов Куліш знав добре англійську, польську і церковнослов’янську, розумів також німецьку, і з його перекладу можна побачити, що він ішов за російським синодальним перекладом.
Що стосується «галицизмів» у перекладі Куліша, то до цього, напевно, причетні слова того ж самого І. Нечуя-Левицького, який майже в той самий час, коли писав до Пулюя, щоб подякувати за переклад, одночасно звинувачував видавців у змінах його правопису. Але, можливо, не треба серйозно сприймати звинувачення Нечуя-Левицького в зіпсуванні правопису перекладу Куліша, оскільки в цей час у тих же самих гріхах він звинувачує і видавців своїх книг, вбачаючи в їхніх діях якусь змову з «галичанами».
У кожному разі, переклад Біблії Куліша, Пулюя і Нечуя-Левицького відіграв велику роль у формуванні конфесійного стилю української мови і в збагаченні самої мови. Згодом майбутні перекладачі Святого Письма часто зверталися до цього перекладу. Варто згадати, що переклад П’ятикнижжя Куліша 1869 p., як також і його переклад НЗ у співпраці з І. Пулюєм 1871 р. і 1880 р. увійшли до джерел словника Б. Грінченка, виданий у Києві між 1907 і 1909 роками.
Переклад Біблії Куліша викликав, однак, не тільки критику чи несприйняття. Над ним, як перекладом Святого Письма, нависала ще більша загроза, а саме недоступність, тобто неможливість дійти до свого адресата, свого читача. Мова тут не про філологічні питання, але про заборону розповсюджування української книги в Російській Імперії. Хоча ще з 1881-го року йшла контрабанда Нового Завіту в Київ і Харків, І. Пулюй хотів вибороти право перекладові Святого Письма на існування в Україні. На його звернення російський уряд відповідав або відмовою, або мовчанням. У 1904 році Пулюй звернувся з листом до Академії Наук у Петербурзі, в якому висловив жаль, що в Росії дозволено поширювати Боже слово на 40 мовах і діялектах, вільно мати Святе Письмо на рідній мові навіть монголам і татарам, тільки український народ позбавлений царським указом 1876 р. свого природного права мати в себе вдома Боже слово на рідній мові[3]. Жодного результату не дали ані звернення вдови Куліша до імператриці Олександри, ані звернення до Синоду РПЦ. Залишилися без відповіді також спроби Пулюя надіслати примірники перекладу Біблії до університетських бібліотек Петербурга, Києва і Харкова.
У наступних роках Британське Біблійне Товариство ще неодноразово передруковує переклад Куліша; у 1928 році одне видання здійснено навіть у столиці радянської України – Харкові. Та лише в 2000 році, майже через 100 років після першого видання, Біблію в перекладі Куліша вперше видали в Києві, а відтак її ще неодноразово видавало Українське біблійне товариство. Сьогодні переклад Куліша великою мірою замінили переклади І. Огієнка та І. Хоменка, а в останні роки – і Р. Турконяка. Однак, незважаючи на його давність і численні закиди критиків на його адресу, кожен хто буде сьогодні читати цей переклад, вміючи розрізнити спроби нормування правопису від відчуття мови його автора, віднайде в ньому, дуже часто цілком несподівано, свіжість слова молодої літературної української мови.
[1] І. Франко, Біблійне оповіданнє про Сотвореннє Сьвіта в сьвітлі науки, Вінніпег, Май.: Коштом Івана Ковалюка, 1918, с. 49.
[2] І. Пулюй, Нові і перемінні зьвізди, Відень, 1905 [Вид. 3-тє розширене], с. 103.
[3] К. Студинський, «Листування і зв’язки П. Куліша з Іваном Пулюєм» // П. Куліш. Матеріями і розвідки, т. 2, (Збірник Філологічної секції НТШ, 22), Львів, 1930, с. LXIX.
