Окрім цих, численних, але все ж завжди часткових перекладів, у XX столітті з’являються ще три повні переклади Святого Письма українською мовою: переклад П. Куліша, І. Пулюя та І. Нечуя-Левицького, виданий Британським і Закордонним Біблійним Товариством у Відні 1903 року; переклад І. Огієнка, виданий тим же Біблійним Товариством у Лондоні 1962 року і переклад І. Хоменка, опрацьований біблійною комісією ЧСВВ і виданий оо. василіянами в Римі 1963 року.
*
Перші кроки на полі біблійного перекладу Пантелеймон Куліш (1819-1897) здійснив ще в 1867 році, коли переклав і роком пізніше видав у Львові в журналі «Правда» дві пісні Мойсея (Вих. 25 і Втор. 32). Дещо пізніше, у тій же «Правді» Куліш опублікував 1869 року під псевдонімом Павло Ратай ще переспів Книги Йова і «Пентатев Мусієвий». У 1871 році Куліш видає в Коломиї деякі девтероканонічні книги СЗ, а у Відні власним коштом «Псалтирь або книга хвали Божоі. Переспів український Павла Ратая». Куліш прагнув відкрити у Львові власну друкарню і сподівався, що, продавши свій переклад Біблії Біблійному Товариству, зможе здійснити цей свій задум.
У цей період Куліш живе у Венеції, але провадить переговори у Відні з представником Біблійного Товариства, баптистським пастором Едвардом Міллардом. Цей, отримавши від Куліша деякі уривки його перекладу НЗ, передав їх Францу Міклошичу, який звернув увагу на те, що отриманий текст насправді є не перекладом, а радше переспівом і що Біблійне Товариство купить переклад лише за умови, що він буде «вірною знимкою грецького оригіналу».
У 1871 році Куліш переїжджає до Відня, де починає працювати над перекладом НЗ разом з Іваном Пулюєм (1845-1918), з яким познайомився ще далекого 1863 року. Деякі дослідники вважають, що Куліш ще перед виїздом до Відня вивчив грецьку і єврейську мови, однак О. Барвінський – брат дружини Куліша – засвідчує, що Пулюй перекладав з грецької мови, а Куліш виправляв текст відповідно до тогочасної літературної мови, а відтак вони разом звіряли свій переклад з церковнослов’янським, російським, польським, сербським, німецьким і латинським перекладами. Праця видалася досить плідною і вже того самого року у Відні вийшли друком чотири анонімні книжечки-переклади українською мовою Євангелій від Матвія, Марка, Луки і Івана. Нелегко зрозуміти, коли Куліш публікує ці переклади: до чи після рецензії Міклошича, оскільки того самого 1871 року Куліш повертається «засмучений і зранений» до Мотронівки, де продовжує працю над перекладом, який видає лише в 1880 році за власні кошти.
Анонімне видання викликало досить жваву дискусію. Мелітон Бучинський у своєму листі до І. Рудченка припустив, що йдеться про опрацювання перекладу П. Морачевського, а Рудченко вважає переклади П’ятикнижжя та Йова навіть кращими, тому що «той, хто переклав Євангелія, застосував “високий стиль”, який не відповідає народній мові».
Одночасно з перекладом НЗ, Куліш перекладає також і СЗ, вибираючи, однак, з-поміж книг ті, які йому найбільше подобаються. У 1872 році, ймовірно, вже була перекладена добра частина і СЗ, але, незважаючи на те, що Куліш перебуває в Мотронівці, критика його перекладу доходить і туди. В одному зі своїх листів до Пулюя з 1878 року Куліш пише: «Я спалив Старий Завіт й через те ще, що не так треба було його перетовкмачувати, а таки простісенько з Лютера, по троху зазираючи в православне»[1]. Самі ж біографи Куліша припускають, що переклад СЗ, який вже мав бути досить об’ємний, згорів в пожежі разом з майном Куліша в Мотронівці 6 листопада 1885 р.
У кожному разі, у 1879 році переклад НЗ було закінчено, але оскільки Біблійне товариство ще не купило цей переклад, Куліш вирішує опублікувати його за власний кошт. Отже, 1880 року у Львові, у друкарні НТШ виходить Новий Завіт. Цього разу вже з іменами його перекладачів П. Куліша та І. Пулюя. Як місце видання зазначено Відень. Рік же видання вказано 1871. Імовірно, цим Куліш хотів показати, що Новий Завіт вийшов вперше вже в 1871 році. Нарешті в 1885 році Біблійне товариство купує права на переклад і перевидає Новий Завіт у Львові в 1887 і 1893 роках.
Галичина переклад НЗ прийняла холодно, навіть дещо вороже, якщо говорити про галицьке духовенство. Іван Франко, який спочатку писав, що «цю книжку повинна мати кожна бібліотека і кожна особа», відтак насміхався з перекладу, пишучи, що «виданий Кулішем переклад для галичан не принесе зовсім ніякого пожитку вже хоч би для того, що галицькі дяки та псалтирники далеко легше розуміють церковний текст Святого Письма, ніж той його переклад»[2]. Сам Куліш після видання НЗ у 1880 році бажав емігрувати з Росії і осістися в Галичині, але, не знайшовши спільної мови ані з українцями, ані з поляками, мусив вернутися в 1883 р. знову до Мотронівки.
У міжчасі Куліш продовжує працювати над перекладом Старого Завіту з допомогою І. Пулюя, внесок якого нелегко оцінити. І. Огієнко пише, що Куліш трохи підівчив єврейську мову, хоч продовжував і далі перекладати з російської мови. О. Барвінський, натомість, уважає внесок Пулюя в переклад на тому самому рівні, що і Куліша. Після пожежі Куліш все ж повернувся до перекладу Старого Завіту, можливо, заохочений продажем Нового Завіту, а також тим, що Біблійне Товариство вказало, незважаючи на протилежну практику, імена перекладачів на виданні. Більшість перекладу СЗ насправді датована 90-ми роками, наче б то сам Куліш хотів ще встигнути перекласти СЗ перед своєю смертю, яка настала 2/15 лютого 1897 р..
Після смерти Куліша його жінка Олександра передала рукописи перекладів В. Тарнавському до його музею в Києві, який зауважив, що для повного перекладу СЗ бракує чи не цілої третини. Біблійне Товариство тоді, на рекомендацію Пулюя, звернулося до Івана Нечуя-Левицького (1838-1918) для перекладу книг, яких бракувало. Нечуй-Левицький вказує, що йому доводиться перекладати чверть СЗ, а саме сім книг: Рут., 1 і 2 Хр., Езр., Неем., Ест. і Дан. Його переклад був, однак, зроблений не з єврейської мови, а, як він сам пише, «з німецького тексту, але дотримувався російського синодального видання»[3].
[1] П. Куліш, Лист до I. Пулюя, Париж, 4 грудня 1878 // П. О. Куліш (матеріяли і розвідки), Частина II /під ред. К. Студинського, Львів: 1930, с. 40.
[2] І. Франко, «Із переписки П. Куліша з Галичанами 1870-[18]71 рр.» // Іван Франко. Додаткові томи до зібрання творів у п’ятдесяти томах, т. 54, Київ: Наукова думка, 2010, с. 103.
[3] Б. Грінченко, Лист до І. Пулюя від 14.05.1901 // Єфремов Сергій, «Іван Левицький-Нечуй» // Соловей Елеонора (Вид.), Сергій Єфремов. Вибране: статті, наукові розвідки, монографії, Київ: Наукова думка, 2002, с. 418.
