Кожен, хто проповідує, готується до проповіді по-своєму, відповідно до своїх здібностей та особливостей. Зазвичай, таке приготування включає в себе екзегезу біблійного тексту: увага до літературних питань, як-от контекст (-и), літературний жанр та форма, лексика та особливість стилю, значення та використання окремих слів, використання автором попередньої традиції; увагу до історичних питань таких, як авторство, адресати, історичний контекст різних фаз традиції, які присутні в тексті, мета тексту та очікувана реакція на нього перших читачів і слухачів; увагу до богословських питань, як-от зображання Бога, уявлення та твердження про Нього, відповідь віри як реакція читачів на прочитане, а також, які практичні й моральні наслідки випливають зі сказаного. Під час приготування до проповіді проповідник повинен також провести екзегезу соціяльно-економічних обставин, в яких проживають ті, кому він адресуватиме своє слово. Слід запитати себе: ким є ці слухачі та в яких реаліях сьогодення вони перебувають? З якими труднощами зустрічаються та які питання їм слід пояснити? Врешті-решт, під час приготування до проповіді потрібно визначитися зі змістом, який потрібно скерувати саме до цієї групи християн, формою, за допомогою якої цей зміст буде донесено, та подачею, щоб цей зміст можна було найефективніше передати. Нижче подамо думки, мета яких не замінити індивідуальний спосіб приготування до проповіді, але запропонувати ряд питань, які варто ставити собі на будь-якому етапі приготування. Ці запитання допоможуть нам оцінити, наскільки Святе Письмо «живить та керує» нашою проповіддю.
Яким чином проповідь може нести пророче слово?
Слово, яке ми отримуємо через Святе Письмо, завжди є «пророчим» у тому сенсі, що воно є викликом будь-якому іншому «слову», яке сказав до нас світ або яке сказали ми самі собі. Кожен біблійний автор у різний спосіб наголошує на трансцендентности та свободі Бога, на неможливости вмістити божественний розум та волю в рамки людських думок, слів та категорій (Іс. 55:8-9; Рим. 11:33-34; Мт. 25:34; Ів. 1:1). Божественне слово, яке Церква отримує через Святе Письмо, є учасником цієї трансцендентности та свободи Бога. Воно завжди приходить до нас як щось «інакше», ніж те, що ми знаємо, як щось «більше» за те, що ми здатні помислити або уявити, як те, що не так легко зрозуміти та класифікувати. Воно показує справжнє обличчя зла та несправедливости, які ховаються під личиною «нормального стану речей», і проголошує царство Боже, яке виявляється через праведність та мир.
Втім якщо пророки можуть бути ув’язнені, то трансцендентність, свобода в інакшість біблійного слова – скомпрометована. Трапляється таке тоді, коли дозволяємо нашому неперевіреному сприйняттю та невипробуваним цінностям взяте це слово в полон. Якщо проповідник усвідомлює ризики різних форм можливого полону, він здатен протиставити їм пророчий голос біблійного тексту. У такий спосіб він кидає їм виклик. Під час їх зустрічі може народитись не лише зміст проповіді, але новий запал до проповідництва.
Наприклад, якщо ми хочемо почуте свідчення певних біблійних уривків і передати його іншим християнам, нам спершу слід ретельно та аналітично дослідити їх. Історичне, літературне та богословське дослідження Біблії, що міститься в цьому коментарі, у свій час стало інструментом, який допоміг звільнити Святе Письмо з тенет різних забобонів та зловживань. Отож воно є безцінним здобутком. Однак те, що є неоціненним як засіб, може стати деструктивним, якщо з нього зробити самоціль. Схоластика є саме такою формою поневолення, що зводить біблійний текст до рівня об’єкту наукового дослідження. Внаслідок цього екзегеза стає самоціллю. Аналіз може заступити довірливе слухання, а дискусія взяти гору над послухом. Коли таке відбувається, проповідь стає носієм, що передає інформацію про біблійний текст, замість того, щоб бути його втіленням.
Іншою потенційною формою поневолення є культуралізм – свідоме та несвідоме використання Святого Письма для узаконення та схвалення цінностей певної культури або суспільства. Зустріч Біблії з окремою культурою, в якій її читають та звіщають, є важливою як для самої культури, так і для християнського проповідництва. Культура часто ставить питання, на які проповідь зобов’язана відповісти. Існує постійна небезпека, що культурні цінності та уявлення можуть настільки поглинути Святе Письмо, що його унікальний голос стане тихим або й узагалі нечутним, а слова будуть змушені обслуговувати домінуючу культуру. Наприклад, у США досить часто можна почути, як закликають насолоджуватись добрим Божим творінням (Бут. 1:26-31; Пс. 104; Проп. 5:18-19), говорячи про це в контексті споживацтва та прагнення комфорту; або як Боже провидіння змальовують як економічний прогрес Західного світу. Свобода віри (Гал. 5:1) з легкістю ототожнюється із західною демократією, а спасення – з психічним здоров’ям та суспільною популярністю. Ті, хто проповідує в інших культурних контекстах, повинні бути свідомі того, що самі потенційно можуть чогось не розуміти, а також про певні обмеження біблійного свідчення. Якщо не звільнити Святе Письмо від печаті чужости та інакшости та не піднести його понад культурними цінностями та звичаями, то проповідь замість того, щоб кинути виклик, може стати закликом до збереження того стану, в якому слухачі перебувають. Тоді метою проповіді стає збереження, а не преображення. Нести свідчення Святого Письма в певний культурний контекст і не дозволити, щоб культура поглинула його, є дуже складним завданням особливо в тих суспільствах, які протистоять тоталітарним режимам та інституціям. Яким культурним цінностям потрібно кинути виклик в ім’я справедливости, а які – ствердити, щоб сприяти визволенню?
Моралізаторство – це ще одна спокуса, яка звужує значення Святого Письма. Внаслідок такого підходу Біблію трактують як збірку заповідей та правил або історій, які мають «мораль» і вказують людям, як їм поводитись. Звичайно, це правда, що Біблія на кожній сторінці говорить про потребу чинити справедливо, доброзичливо, живучи в покорі перед Богом (Міх. 6:8). Проте дуже рідко значення цих біблійних висловів обмежується абсолютно моральними аксіомами добра та зла, правильного й неправильного, чесноти й гріха. Навпаки, досить часто стикаємось з тим, що Біблія ставить під сумнів поширені шаблони визначення належної поведінки і показує їх невідповідність. Саме «добру людину» у біблійних розповідях Бог кличе до покаяння. Такий підхід стає нормою для Євангелія від Луки (пор. Лк. 6:20-26; 7:36-50; 9:46-48; 10:25-37; 12:13-21; 15:1-32; 16:19-31; 18:18-30). Моралізаторські проповіді переповнені осуду, наказів та добрих порад, тоді як біблійне свідчення говорить про те, як Бог через створення світу та діло відкуплення виявляє Своє милосердя, запрошуючи до радикальної переміни й участи в доброму творінні.
Існує спосіб тлумачення біблійних текстів (і відповідно на підставі такого тлумачення може будуватись проповідь), який звужує їх значення до якогось одного аспекту людського буття. При цьому така роздільність замовчує, що той чи той біблійний уривок може говорити про інші сторони життя. Тоді певний текст Святого Письма обслуговує лише «духовну» дійсність, а те, що він може говорити про земні реалії, життя тіла, суспільні та економічні відносини, не досліджується. З іншого боку, біблійне інколи розглядають виключно як таке, що розповідає про суспільні умови та економічну справедливість, але аж ніяк не про трансцендентну дійсність; або Біблію можуть трактувати як дороговказ до досягнення емоційного здоров’я та цілісности, підмінюючи при цьому богословські категорії психологічними. На противагу таким спробам поділити людське буття на дрібні аспекти та припасувати до цього Біблію, Святе Письмо закликає визнати Божу любов, яка охоплює цілу людину: серце (сферу волі та стосунків), розум (емоційно-психічну сферу), душу (трансцендентну сферу), силу (фізичну сферу) (пор. Мр. 12:29). Біблійне бачення – це бачення нового неба та нової землі (1Кор. 5:17; Об. 21:1-5), де виконується Божа воля (Мт. 6:10). Символом нероздільности фізичного і духовного є явлення Христа вірним у вигляді голодного та спраглого, чужинця, хворого, нагого та ув’язненого (Мт. 25:31-46: пор. Лк. 6:20-21).
Досить підступною формою поневолення, яке становить загрозу біблійному свідченню, є бібліцизм – використання Біблії в такий спосіб, що вона стає понад євангельську новину, яку покликана свідчити. Доходить до цього тоді, коли слова, вислови або цілі уривки цитуються, немов нанизане на нитку намисто. Тоді Біблія повільно, зате впевнено, перетворюється на замкнену в собі книгу, яка говорить власною мовою та висвітлює лише ті проблеми, які містяться в ній. Це відбувається тоді, коли буквалізм починає вишукувати в біблійних текстах літературні тонкощі та символізм, іронію, жартівливість та двозначність, багатозначність та таємницю. Відбувається це тоді, коли складні місця узгоджують, щоб усунути напругу та суперечності, згладити конфлікт різних традицій, іншими словами, щоб стерти людське обличчя Біблії. Проповіді, в основі яких лежить цей вид бібліцизму, звучать як заклик до віри в біблійні слова, а не як заклик до віри в Бога, Якого вони свідчать. Така проповідь більше проголошує Біблію, ніж євангельську новину.
Такими є потенційні форми поневолення біблійного слова. Однак проповідь може лише виграти і отримати додатковий імпульс, якщо боротиметься з цими небезпеками безпосередньо за допомогою уривка або уривків Святого Письма, використаних у проповіді. Чи розмивається та спотворюється істина Святого Письма, коли її насильно намагаються виразити за допомогою мови, категорій та ідеологій, які самі потребують випробування, а можливо, й радикальної переміни під впливом цього слова Святого Письма, яке виступає в ролі трансцендентного допитувача й пророка? Як проповідь уприсутнює Боже слово, яке кидає виклик слухачеві та перемінює його?
