Вступне слово
Для багатьох християн – православних, католиків, протестантів – Біблія є життєдайною складовою щоденної молитви та служіння Богові. Вони регулярно читають її, послуговуючись при цьому інколи літургійним порядком читань або побожною літературою. Під час недільної Літургії вони чують Святе Письмо не лише у формі богослужбових читань або проповіді, але й також у вигляді цитат та образів, які присутні в гимнах, молитвах та літургійних жестах. Втім досвід Святого Письма більшости християн обмежується недільною Літургією, коли біблійні уривки читають вголос або повторюють під час проповіді. Ці обидві групи християн, як також і всі ті, хто не відчуває приналежности до жодної з цих груп, вважають прилюдне читання Святого Письма та проповідь важливими формами, за допомогою яких Біблія здійснює своє служіння в Церкві та проявляє себе як «силу Божу», яка дбає про спасення світу (пор. Рим. 1:16; 1 Кор. 1:18,24). Багато протестантів, як духовенство, так і миряни, вважають, що проповідь є кульмінаційною точкою недільного богослуження. Все інше, включно з Господньою Вечерею, є приготуванням до проповідуваного слова або відповіддю на нього. Натомість, на думку православних, католиків та англіканців, серцем недільного богослуження є Євхаристія. А все богослуження разом із проповіддю приготовляє віруючих до участи в пасхальному таїнстві.
У другій половині XX ст. багато протестантів знову почали цікавитись регулярним та належним звершенням Євхаристії. У той же час практично усі римо-католики, а також багато православних та англіканців, почали усвідомлювати, що проповідь займає важливе місце в християнському богослуженні. Без сумніву, християни щоразу більше вчаться одні від одних. Втім є ще багато речей, якими вони можуть взаємо ділитись та вчитись одні від одних.
Мета цієї статті полягає не в тому, щоб розповісти історію розвитку християнського проповідництва, і не в тому, щоб розвинути якусь екуменічну гомілетичну теорію, а в тому, щоб поділитись роздумами про проповідницьке служіння Церкви. Автор статті прагне також запропонувати практичні шляхи, за допомогою яких Біблія може збагатити та пожвавити проповідь, а також отримати більші можливості, щоб свідчити Боже діло відкуплення творіння.
Проповідь та Біблія
Проповідь як форма церковного життя та служіння своїм корінням сягає самого Ісуса. Християнська традиція розповідає про те, як Він голосив вістку про благодатну присутність Бога (Мт. 4:17; пор. Мр. 1:14-15; Лк. 4:18-19; Мт. 9:35; 11:1; Мр. 1:38-39 і паралельне місце Лк. 4:43-44; Лк. 8:1; Еф. 2:17) і доручив Своїм апостолам робити теж саме (Мт. 10:7,27; пор. Мр. 3:14; 6:12; Лк. 9:2,60; Мт. 24:14; Мр. 13:10; Лк. 24:47). Новий Заповіт часто говорить, що проповідь є важливим аспектом церковного служіння (Дії 4:2; 5:42; 1Кор. 1:23; 15:11; 1Пет. 2,9; 1Ів. 1:5).
Мета проповіді – пробудити віру в людях, які ніколи не чули Євангелія («євангелізаційна» проповідь: Рим. 10:14-17; пор. Мт. 28:16-20; Лк. 24:27) або наново розбудити віру серед віруючих та живити її. У такий спосіб проповідь виголошується в християнських спільнотах, які збираються на богослуження. Крім того, уся спільнота бере участь у проповіді. Проповідь – це не дія, яку виконує хтось один для Церкви, це радше повідомлення, проголошене проповідником, через яке також промовляють усі ті, хто проповідував і вірував у минулому, а також ті, хто сьогодні слухає та реалізовує цю проповідь у власному житті. Слово проповіді має спільнотний характер. Воно рухається від вуха одного християнина до вух інших, промовляється одним із проповідальниці до багатьох, які голосять його у світі.
Бог кличе окремих осіб до служіння проповіді. В основі проповіді, подібно як і в підґрунті усіх інших форм служіння, до яких Бог кличе християн, лежить свідомість того, що вона є відповіддю на Божу волю і випливає з покликання. Вирішальними в цьому є не сильні чи слабкі сторони майбутнього проповідника, родинний чи соціальний контекст, в якому він виховувався, але Боже рішення, яким Господь преобразить все це і зробить інструментом у Своїх руках (Вих. 3:1-4,17; Іс. 6:1-13; 40:1-11; Єр. 1:4-19; Лк. 5:1-11; Дії 9:1-19; Гал. 1:13-17). Попри те, що покликані можуть по-різному пояснювати цей божественний поклик, йому завжди супутнє нездоланне почуття невідкладности (Єр. 20:9; 1Кор. 9:16).
Однак християнська проповідь звучить не лише в контексті церковного служіння та богослужбового життя. Вона виголошується також в особливих історичних або суспільних обставинах. Погляньмо уважно на ці обставини, оскільки вони мають вирішальний вплив на питання, які порушує проповідник у своїй проповіді. Крім того, ці контексти впливають на те, що вірні привносять у проповідь, як вони слухають та застосовують її у своєму житті. Несправедливість та насильство загрожують усім сучасним культурам. Проте спосіб в який вони проявляються (або нехтуються) різнитиметься в різних суспільних контекстах. Тож різною буде й реакція вірних на проповідь Церкви. Певного роду життєвий досвід є спільним для всіх людей – народження і смерть, а також інші важливі життєві події, – однак його по-різному можуть називати та сприймати. Відповідно й проповідь, яка пояснює цей досвід і допомагає людям пережити його, може мати різні форми. Надія матиме різний характер у залежности від самої людини та ситуації, в якій вона перебуває. Виразом особливости кожного історичного та суспільного контексту, з яким зустрічається проповідник, є слухачі, перед якими він стоїть. Зібравшись в ім’я Христа, вони перейняті єдиним питанням: «Чи промовить до нас Господь Своє слово?»
Більшість проповідників та їхніх слухачів вважають, що християнська проповідь має живитися й керуватися Святим Письмом. Така однозгідність справді існує, попри те що різні спільноти вірних по-різному розуміють це твердження. Але це узагальнення зовсім не означає, що автентичної християнської проповіді, яка б базувалась, не на уривку зі Святого Письма (наприклад, на темі, що має стосунок до спільнотного життя, на якійсь актуальній події, літературному творі, витворі мистецтва або якійсь душпастирській проблемі), як такої не існує. Натомість проповідь, що найповніше відображає християнську традицію та найкраще допомагає плекати людську віру, черпає свій авторитет та сутність із Біблії. Зазвичай, така проповідь має вигляд: окрема літургійна перикопа (або ряд перикоп) читається та тлумачиться для певної групи християн.
Підсумовуючи сказане, можемо зробити висновок: християнська проповідь – це спроба за допомогою людської промови задіяти певний біблійний текст та певного слухача в такий спосіб, щоб слухач пізнав дар та потребу Божої любови, яка являється світові в Ісусі Христі. Кожен проповідник сподівається та молиться, щоб істина біблійного тексту й істина життя слухача зустрілись та вступили в діялог. Тоді людина пізнає (знову або вперше), що вона завдячує своїм життям творчій Божій любови, що ця безкорисна любов щодня живить її життя і що в цій невичерпній, таїнственній любови вона покликана зустріти свою смерть. Ця зустріч може спричинити хвилю конфліктів з життєвим особистим досвідом та переконаннями слухача. Це, у свою чергу, може похитнути довіру до почутого. Проте і проповідники, і слухачі вірять, що істина біблійного слова спроможна прорватись (Еф. 6:17; пор. Мт. 10:34; Об. 1:16; 2:12) крізь почуття відчужености, провини, недовіри, цілковитого розчарування та занурити слухача в цілющу атмосферу Божої любови.
Такий підхід до проповідництва, в якому важливе місце відводиться посередницькій ролі проповідника та проповіді, вимагає, щоб проповідник був свідомий того, що має справу з двома реаліями – текстом та слухачем, – кожна з яких є живим, дихаючим організмом, має свою плоть, кров та дух; а не з мертвим, архівним документом, який потрібно воскресити та зробити цікавим для такого ж інертного та пасивного вірного. Тож проповідник, збираючись використовувати певні методи та техніки, повинен пам’ятати, що має справу з живими людьми. Ці методи не можуть мати механічний, маніпулятивний або насильницький характер. Вони мають допомагати проповіднику «бути з» біблійним текстом та «бути з» потенційними слухачами. Тоді його проповідь стане місцем спасительної зустрічі цих двох реалій. Ми не «працюємо над» уривком Святого Письма, але «служимо» (вивчення) йому та «вслухаємось» (екзегеза) у його істину, так само як «служимо» якійсь людині та «вслухаємось» у правду її життя. Проповідник знає, що все те, що Нікос Казанзакіс говорить про всі людські слова, стосується в певному сенсі й біблійних слів: «Кожне слово – це веселка Заповіту, довкола якої ми танцюємо, а також благоговіємо перед святим Богом, могутнім її мешканцем» (The Saviors of God, 94). У такому ретельному, турботливому, терпеливому служінні та вслуханні полягає гомілетичне визначення любови.
Отож проповідь зароджується в тиші: у тиші перед Богом та текстом, який живитиме та кермуватиме проповіддю; у тиші, в якій проповідник віддає в руки Божі і текст, і слухачів, і цілого себе.
