Церква і традиція
Такий самий процес відбувся й у питанні розуміння Церкви і традиції. Реформатські Церкви завжди наголошували, що для тлумачення Святого Письма не потрібно Церкви як зовнішньої авторитетної інституції. Його можна тлумачити самостійно (sui ipsius interpres, окремий його тлумач). Втім, незабаром після свого виникнення реформатські Церкви уклали віровчительні постанови summa scripturae для того, щоб покласти край хаотичним індивідуальним поясненням Біблії, а також сектантству, яке виникало внаслідок цих процесів. Якщо говорити мірками часу, то реформатські Церкви дотримувались принципу sola scriptura лише впродовж кількох десятиліть. Віровчительні постанови завжди вважали за norma normata, в основі яких лежало Святе Письмо як norma normans. Однак невдовзі на практиці виявилось, що не так легко провести різницю між цим віровченням та Святим Письмом (пор. С. Augustijn, Kerk en Belijdenis, 39). Основною причиною такого стану речей було те, що в реформатських Церквах догматичне богослов’я та екзегеза також є взаємопов’язані. З іншого боку, біблійну екзегезу визнають за правосильну лише тоді, коли вона перебуває в згоді з догматичним вченням, яке є regula fidei (nop. J. Koopmans, Het oudkerkelijk dogma in de Reformatie, 108). Отож і тут ми зустрічаємось з подібним замкненим колом, як і в питанні взаємовідносин канон-Церква.
Окрім цих історичних фактів, варто згадати також про вплив на ці процеси сучасного історично-критичного вивчення Біблії. Внаслідок цього підходу реформатські Церкви, і не лише вони, усвідомили штучність твердження про те, що спершу існувало одне Святе Письмо, а відтак виникли різні християнські традиції. Саме Святе Письмо є частиною складного процесу формування традицій, у ході якого відбувалось формування та редагування великої частини біблійних книг. Тому деякі дослідники відкрито говорять про біблійні та післябіблійні традиції. Внаслідок цього стала менш виразною відмінність між усною та писемною традиціями (пop. J. Beumer, Das Dasein im Glauben).
Визнання того, що Церкві належить важлива роль у створенні відповідальної біблійної герменевтики, а також відкриття того факту, що зміст Святого Письма пройшов крізь складний процес формування традиції, допомогли усвідомити, що неможливо провести чітку лінію між Біблією та традицією. Ми завжди отримуємо Біблію як частину текстуальної традиції Церкви. Втім, це не означає, що традиція переважає над Біблією, оскільки, своєю чергою, вона сама перебуває під владою авторитету Біблії. Не зважаючи на це, і протестанти, і католики, продовжували запитувати, чи справді Другий Ватиканський собор, зокрема соборовий документ Dei Verbum, окреслив за допомогою чітких термінів вирішальну функцію Святого Письма для кожної церковної традиції (nop. W. Breuning, в: H.J. Urban/ Н.Wagner (ред.), Handbuch der Ökumenik, 28-49 та G. Vandervelde, в: Evangelical Review of Theology 21 (1997) 128-148).
Висновок
Саме з цієї причини автори аналітичної доповіді, в якій було вивчено відповіді представників Церков, що брали участь у напрацюванні Лімського документу Всесвітньої ради Церков на тему хрещення, Євхаристії та Вечері Господньої, провели розрізнення між Традицією спасення в Христі (пишеться з великої літери – Традиція), Святим Письмом та Церквою, зазначаючи: «Традицію, Святе Письмо та Церкву не слід розглядати як окремі феномени. Немає Традиції без конкретних людських традицій; немає Святого Письма без спільноти вірних; немає Церкви без Богом даної Традиції чи без живого слова Божого в писаннях». (Пор. Baptism, Eucharist & Ministry, 137). Вперше таке розрізнення між Традицією – традицією Євангелія Ісуса Христа – та різними Бібліями, а також церковними традиціями, посередництвом яких передається Євангеліє, услід за І. Конгаром було зроблено в екуменічній доповіді «Святе Письмо, Традиція та Традиції» під час IV-ої міжнародної конференції «Віра та устрій» у Монреалі в 1963 р. Стосовно тексту цієї доповіді див.: Е. Flesseman-van Leer (ред.), The Bible, 18-29. Щодо аналізу її див.: М. Haudel, Die Bibel und die Einheit der Kirchen, 230-234.
У рамках екуменізму це означає, що сьогодні загально визнається церковна/спільнотна природа відповідального використання Біблії. Це не означає, що Церква є понад Святим Письмом. Цим наголошується, що Біблію слід розуміти в контексті історії її прийняття та сучасного використання в богослуженні Церкви, яка є «герментевтичною спільнотою». Що стосується остаточного об’явлення божественних таїн, які містяться в Святому Письмі, то Церква, як це було впродовж багатьох століть, бачить їх «ніби у дзеркалі, у загадці» (1Кор. 13:12). (Стосовно характеристики Церкви як «герменевтичної спільноти» див.: A Treasure in Earthen Vessels, 33-41).
