Вступ
Після екуменічних процесів другої половини XX ст., поштовх яким дала Всесвітня рада Церков та, зокрема, Другий Ватиканський собор (1962-1965 pp.), про використання Біблії в католицькій та протестантській традиціях вже неможливо говорити розрізнено. Досить багато стереотипів було подолано і це сприяло утворенню здорової атмосфери. Це сталось, зокрема, у 1963 р. під час Другого Ватиканського собору, коли Комітет у справах віри та обряду Всесвітньої Ради Церков темою своєї четвертої міжнародної конференції в Монреалі (Канада) обрав «Святе Письмо та Традицію». Так розпочався безпосередній обмін думками. Завдяки католицьким спостерігачам учасники Монреальської конференції дізнались, що триває процес написання соборового документу Dei Verbum (nop. М.Е. Brinkman, Progress in Unity, 25-58). Цей обмін думками стосувався в основному двох взаємопов’язаних тем: канон і Церква, Святе Письмо і Традиція. Обидві теми стосуються відносин, які існують між Біблією та Церквою. Стрімке екуменічне зближення в цих питаннях дуже виділялось на тлі тих відмінностей, які існували і продовжують існувати до сьогодні в каноні та в щоденному використанні Біблії.
З часів Реформації предметом дискусій залишалось питання, скільки книг має належати до канону Біблії. Римо-Католицька Церква на Тридентському соборі прийняла Септуагінту, оскільки вона лежить в основі Вульгати. Отож вона визнає не лише канонічні, але й також девтероканонічні книги. Натомість реформатські Церкви, йдучи вслід за Лютером, приймають за основу єврейський канон і визнають, таким чином, меншу кількість біблійних книг. Вони не визнають так званих «апокрифічних книг». (Див. A. Ziegenaus, Kanon, 205-233). На сьогоднішній день ця відмінність у визнанні різних канонів, фактично, втратила силу. Наприклад, цікаво зауважити, що New Revised Standard Bible (NRSV) існує у двох версіях: протестантській і католицькій. Перша – без, а друга – із девтероканонічними книгами. Отож питання включення чи вилучення цих книг з канону стало не більш ніж предметом дискусій у середовищі професійних екзегетів.
Протестанти були натхненниками перших перекладів Біблії народними мовами. Ці переклади відігравали визначну роль у справі доступности Біблії для широких мас. У результаті цього збільшилась кількість мирян, які почали читати Біблію. Наприклад, у середовищі датських протестантів люди досить часто мали власний примірник Біблії, а також були обізнані з її змістом. Цей звичай зберігся й до нашого часу, хоча й перебуває в занепаді. Більшість протестантів вважали, що Біблія – це насамперед релігійна книга, призначена для особистого вжитку, а вже потім – книга Церкви. Втім, невдовзі стало очевидно, що такий підхід та духовність, яку він породив, мають негативний вплив. Зростала тенденція звертатись до Біблії для того, щоб заперечити будь-яке єретичне висловлювання. Тому офіційні церковні кола видали декілька пересторог перед явищем «бібліцизму». Це також дало поштовх сучасній екуменічній тенденції, яка розглядає Біблію насамперед як книгу церковної спільноти. Завдяки такому підходу до Біблії як до книги Церкви, якою користується спільнота вірних, – цю позицію поділяють сьогодні багато протестантів – з’явилась здорова противага усякому надмірно індивідуалістичному, а інколи й фундаменталістському її використанню.
Канон та Церква
Незалежно від того, чи ми дотримуємось думки, що біблійний канон є наслідком «самозатвердження» книг Святого Письма, яке відбулось під дією Святого Духа (такої позиції дотримуються протестанти), чи ми вважаємо, що він виник внаслідок рішення Церкви (такої думки притримуються католики), нам слід визнати, що в кожній з цих точок зору міститься доля істини. Окрім цього, додамо, що для того, щоб укласти канон, Церкві довелось розплутати кілька гордієвих вузлів стосовно тих книг, довкола яких довгий час тривали дискусії. Зауважимо, що стосовно більшої частини канону біблійних книг практично не виникало жодних запитань. Однією з причин цього був звичай, який існував у християнських спільнотах з II ст., читати не лише юдейські, але й також власні ранньохристиянські твори. Завдяки цьому ці твори тією чи іншою мірою самі себе узаконювали, самостійно досягаючи «канонічного» статусу. (Пор. A. Sand, Kanon, 24-39 та 63-75).
Ставлячи акцент на claritas (зрозумілості) та sufficientia (достатності) Святого Письма, реформатські Церкви переконували, що канон не потребує зовнішнього авторитету, який би був запорукою його достовірности. Цю думку підтверджує вищенаведений короткий опис процесу встановлення канону. Врешті-решт, сама Церква, обравши за основу канону такі критерії, як христоцентричність, автентичність (апостольськість) та розповсюдженість твору між багатьма спільнотами (визнання) (пop. A. Ziegenaus, Kanon, 179-189), великою мірою обмежила себе змістом тих творів, що були прийняті до канону. Через це її не можна розглядати як зовнішній авторитет. Незважаючи на те, що в цьому випадку маємо справу з ситуацією: «Що було перше: курка чи яйце?», обидві церковні традиції погоджуються, що Святе Письмо по сьогоднішній день виконує для Церкви нормативну функцію (пор. М. Haudel, Die Bibel und die Einheit der Kirchen, 59-65).
