та пізніші часи: біблійне богослов’я та історія
Акцентування на Святому Письмі (sola scriptura), обстоюючи яке Реформація вступила в боротьбу з Учительським урядом Римо-Католицької Церкви, привело до висновку, що потрібно відмовитися від пошуку чотирьох пластів значення в текстах Біблії (littera gesta docet, quid credas allegoria, moralis quid agas, quid speres anagogia), замінивши їх одним – дослівним значенням. Гуманісти вважали, що повернення до джерел – мов оригіналу та історії – це sine qua non (те, без чого неможливо обійтися) для правильного тлумачення Біблії. У такій атмосфері почало процвітати та розвиватися вивчення єврейської та грецької мов, граматики та текстуальна критика.
Проте дослівне розуміння значення біблійного тексту, яке стало нормою для протестантського богослов’я, призвело до ще інших наслідків. Встановлення дослівного значення за норму неминуче провадило до вивчення історичних передумов. Зрештою, первісне значення тексту не можливо відділити, наприклад, від питання про те, ким був Ісая, коли він жив, чому й що він говорив. Це дало початок систематичному розвитку низки історично-критичних методів, які виникли впродовж останніх століть. До цих методів належали:
- встановлення первісного тексту з єврейських манускриптів та давніх перекладів (текстуальна критика),
- дослідження постання та розвитку тексту від найбільш ранньої фази аж до усталення канону (літературна критика; редакційна або композиційна критика),
- вивчення різних типів текстів у контексті їх соціяльних, культурних та релігійних передумов (критика форми або жанру),
- виявлення в тексті змісту традицій та трансформаційних процесів, яких вони зазнали (критика традиції).
Розвиток цих взаємодоповнюючих підходів свідчить про те, які питання турбували екзегетів упродовж останніх століть.
Оскільки в основі біблійного тлумачення Реформації лежало припущення, що, з одного боку, Біблія – це цілісна книга, в якій немає суперечностей, а з іншого боку, що завдання екзегези полягає в з’ясуванні дослівного значення біблійного тексту, з’явилась потреба розрізнити такі поняття як sensus (думка біблійного автора) та sententia (значення та застосовність тексту). Однак це стало лише підставою для майбутнього конфлікту. Історичне пояснення Старого та Нового Заповітів неминуче наштовхувалося на різні течії, протилежні погляди, різні розуміння історії, різні версії розповідей та різні уявлення про Бога. Як наслідок, умовна єдність розпалася, а богословська істина та історична реальність перестали бути союзниками. Оскільки достовірність Біблії ставилася під сумнів, екзегети почали вишукувати різні значення всередині тексту, який попередньо вважався цілісним.
Разом із вивченням цього розмаїття значень було звернено увагу на те, як біблійні тексти стали писемними творами. Відтепер це турбувало не лише протестантів. Венедикт Спіноза, єврей, (Tractatus Theologico-Politicus, 1670 р.) та Річард Сімон, французький священик, (Histoire critique du Vieux Testament) задали тон у вивченні цього питання. Відтоді цей процес тривав без упину. Разом зі зверненням до veritas hebraica екзегеза почала цікавитись більше граматикою та текстуальною критикою, тими сферами, які спочатку розвивались окремо від богослов’я.
Зростала також роль віровчення в богословських процесах. Це означало, що попри пошук дослівного значення Біблії, потрібно було вказати, як конкретний текст розуміти по-богословськи. Зазвичай, це робилося за допомогою типології (sensus typicus). Унаслідок цього біблійні тексти, хоч і були вирвані з контексту, але маючи відповідну тематику, вважались за авторитет (dicta probantia) у структурі систематичного богослов’я.
Крім цього, відбувались і інші процеси, які згодом мали вплив на екзегезу. Як йшлося вище, протестантизм теж вважав ненаукове бачення світу за божественну істину, яка відкривається людині в Біблії. Однак згодом коперніканське бачення світу здобуло прихильників і спричинилося до конфлікту з офіційними представниками Церкви, які з Біблією в руках намагалися захищати старий погляд на світ. Це спричинило прірву між вірою та знанням. Віра стала суб’єктивною, а знання стало можливим лише у світі, що визволився з-під її містичного впливу. Це також зміцнило світське тлумачення, оперте на історію.
Наслідки цих процесів для біблійної науки були очевидними, особливо, якщо розглядати довший період часу. Наприклад, виникла кардинальна тріщина між поглядами, які базувалися на об’явленні, та самобутнім мисленням і розвитком історичних знань. Ці історичні знання дали змогу ознайомитися з обставинами (Дж. С. Семлер) тих часів, коли постали біблійні тексти. Систематичне звернення до цих методів спричинило те, що істина розглядалась у перспективі історії (Г. Е. Лессінг). Так екзегеза опинилася перед вибором: або вона дозволить, щоби її як завгодно використовували різні ділянки систематичного богослов’я, або ж вона до самого кінця піде шляхом історичного дослідження. Більшість біблістів обрали останній шлях.
Першим кроком у цьому напрямку стало дослідження походження біблійних книг. Завдяки цьому вималювався корпус текстів, які були написані в різні періоди різними авторами з різними намірами. Але навіть всередині самих біблійних книг можна було простежити вплив різних авторів. Критичне прочитання перших глав Книги Буття відкрило різні розповіді про створення світу, написані авторами, які використовували різні імена Бога й по-різному описували створення світу. Розпочалися наполегливі пошуки найстарішого літературного блоку всередині цілісного тексту. У гру вступила літературна критика.
У XIX ст. виникла потреба встановити більш точне історичне походження текстів. Завдяки розкопкам в Єгипті та Месопотамії було відкрито збірки текстів, що були набагато давнішими, ніж біблійні тексти. До цього часу Старий Заповіт був найдавнішим джерелом інформації про релігії тих народів, які були сусідами ізраїльтян. Відтепер ці релігії отримали змогу розповісти самі про себе, а Ізраїль в один момент став одним із наймолодших серед культур Близького Сходу. Науковці розпочали історичне порівняння цих релігій, зросла також увага до різновидів текстів, які потрібно було пояснювати (У. Гункель). Наприклад, міт мав іншу літературну форму, ніж господарський документ.
Критика форми та жанру додала до екзегетичної палітри нових барв. Оскільки критика форми та жанру зосереджувала свою увагу на формальному описі різновидів тексту й на тих середовищах, в яких вони використовувались (Sitz-im-Leben), у XX ст. зросло зацікавлення способами передачі біблійних розповідей, особливостями їх змісту, як також і тим, як вони пристосовувалися до нових культурних та релігійних обставин (критика традиції).
Згодом зросло зацікавлення укладенням й композицією біблійних книг та окремих уривків. Якщо літературна критика шукала найдавніший літературний блок (аналітичний) в атмосфері, в якій найдавніше вважалося за найбільш автентичне, то критика редакції пішла в іншому напрямку. Її цікавило, як і чому біблійні книги та розповіді стали такими, як вони є зараз (синтетичний). Користь із цього отримали богословські теми. Оскільки критика редакції увиразнила різні пласти біблійних текстів, це дало змогу простежити богословський вибір, який зробили групи та автори, коли мали справу зі своїми традиціями. Критика традиції та критика редакції дали богослов’ю важливий поштовх (Г. фон Рад). Очевидно, що історія відігравала й далі відграє важливу роль у розвитку класичних методів історичної критики. Її вплив не обмежувався екзегетичними методами, а поширювався також на класичне богословське питання відносин між екзегезою та віровченням.
У питанні «біблійного богослов’я», яке дбає про те, щоби біблійні тексти були зрозумілими для сучасного читача, історії належить подвійна визначна роль. Історії відводилася роль помічника, який мав допомогти Біблії промовити самостійно. Однак, врешті-решт, історія стала ціллю в собі, якій було підпорядковано богословські питання або з якої їх було навіть вилучено.
Цей процес зауважуємо в інавгураційній лекції (Oratio de justo discrimine theologiae biblicae et dogmaticae), яку в 1787 році виголосив Й. Ф. Габлер. У ній він проводить розрізнення між біблійним богослов’ям, яке, на його думку, має історичний незмінний характер, та догматичним богослов’ям, яке періодично зазнає змін. Останнє є залежним від питань та обставин конкретної богословської епохи. Досить часто догматичне богослов’я використовувало в церковному вченні (doctrina) біблійні уривки як авторитетні аргументи. Їх часто виривали з контексту, і тому вони, отримавши понадчасовий та понадпросторовий статус, часто втрачали свою силу та значення. Не бажаючи применшити важливість віровчення, Габлер намагався знайти підхід, який би дав змогу знайти належне місце як для тлумачення біблійних текстів, так і для питання їх застосування у віровченні. Він вимагав, щоб у біблійному богослов’ї використовувався лише історичний підхід. Габлер намагався через використання історії відновити справжню біблійну розповідь, яка б була вільна від різних догматичних тягарів. На його думку, для цього потрібно було класифікувати погляди різних біблійних авторів. Автентичне звучання розповідей про патріярхів, Давида, пророків, а також приповідок – усе це потрібно спершу почути і проаналізувати (interpretatio). Відтак усі ці розповіді «святих авторів порівнюють між собою» (comparatio). Врешті-решт, можна поставити запитання про те, чи знайдеться цим розповідям місце у віровченні. Отже, залишається простір для відмінностей між біблійним богослов’ям та догматичним богослов’ям, в якому кожна дисципліна має власну методологію та свій спосіб викладу матеріялу.
Зважаючи на зловживання біблійними текстами в догматичному богослов’ї, таке історичне розрізнення мало під собою підстави. Воно мало й далекосяжні наслідки. Для того, щоби біблійні тексти знайшли своє місце в контексті, потрібно було витончено розмежувати історичні періоди. Унаслідок такого підходу біблійну дисципліну було поділено на менші сегменти. Спершу біблійне богослов’я розділили на богослов’я Старого та Нового Заповітів (Г. Л. Бауер 1796-1800 pp.). Тож Старий Заповіт було поділено на два періоди. За граничну межу було взято Вавилонський полон (597 р. до Р. Хр.). В. М. Л. Ветте написав Biblische Dogmatik Alten und Seuen Testaments з підзаголовком Kritische Darsteilung der Religionslehre des Hebraismus, des Judenthums und Urchristentums. Під «Hebraismus» він мав на увазі релігію в період до Вавилонського полону; під «Judenthum» – період, що настав після цієї події.
З одного боку, історична класифікація провадила до подальшого поділу біблійного тексту, а з іншого – зростала відстань між біблійним богослов’ям та систематичним богослов’ям, а разом із цим залишалось у стороні питання використання Біблії в сучасних обставинах. Біблійне богослов’я дедалі більше ставало історією релігії, в якій більший акцент ставився на історії. Підтвердженням цього є назви книг цього періоду. Дослідження, які ще донедавна носили назву «біблійного богослов’я», тепер друкували як історію старозавітної релігії (Р. Сменд, 1893 p.). Історія релігії та літератури сформувалась у «справжню» історичну дисципліну. Науковці з Нідерландів (А. Кюнен) встановили також походження Старого Заповіту. У біблійній науці домінувало вивчення давніх форм та різних пластів тексту. І лише в першій декаді XX ст. було кинуто клич, що є потреба особливого богословського підходу до Біблії (К. Штоймагель, 1920 p.).
Автор: Ед Норт
