На перший погляд загальні тенденції, які були поширені в Середньовіччі, можна також простежити і в XVI ст. Треба визнати, що між цими періодами історії існує зв’язок. Важливою рисою, притаманною як XVI ст., так і Середньовіччю, є те, що Біблію вважали насамперед правдивим словом самого Бога. Цей факт потрібно розглядати не просто як вираз благочестя чи як догматичне твердження, але як дійсність. У Біблії говорить сам Бог; Він творить людей, Він прогулюється з ними, Він спасає їх через Ісуса Христа й саме Він завершить історію через прихід Свого царства. Отож, Біблія є і книгою Бога, і книгою людства. У Біблії кожен бачить віддзеркалення власної історії, а також бере активну участь в історії спасення, про яку розповідає ця книга.
Як також Біблію вважали також джерелом істини. Бог, який об’явив Себе у Святому Письмі, є також тим Богом, який сотворив світ і який і далі об’являє Себе в природі та історії. Усвідомлення цього давало людям відчуття безпеки. Однак у поняття «світ» люди XVI ст. вкладали лише відомі їм на той час землі: більшу частину Європи та деякі частини Азії, Африки та Америки. Що ж до концепції часу та історії, то вважалось, що світ був сотворений майже 5500 років тому. Меланхтон у своєму Підручнику з фізики зображає Адама як того, хто «у лузі посеред пахучих трав, у тіні великого дерева» навчав Авеля універсальних засад фізики. Ці засади не надто відрізняються від тих, які знаходимо в його підручнику. Він пише, що не так багато часу залишилося до того моменту, коли земля прийде до завершення свого існування. Нині ми вже готуємося до цієї «вічної академії, в якій цілковито пізнаємо Фізику, коли сам архітектор відкриє нам влаштування світу».
Зрозуміло, що Біблія була також серцем богослов’я XVI ст. Як і в попередні століття, у цей період тривало вивчення Святого Письма та використання його в систематичному богослов’ї і проповіді. Однак було б не правильно зупинити нашу розповідь на цьому етапі, бо разом із цією тяглістю, зауважуємо й такі великі зміни, що наприкінці цього періоду історії все, що він успадкував із минулого, зазнало змін. Далі ми підсумуємо окремі чинники, які вплинули на цей процес.
Перша велика зміна стосується Біблії як книги, що є збіркою розповідей про різних осіб та надрукована на папері. До XV ст. Біблія була рукописом, для виготовлення копії якого потрібно було докласти чималих зусиль. Часто ці рукописи були гарно декоровані, здебільшого написані латинською мовою Вульгати та інколи частково перекладені народними мовами. Ці характеристики зазнали змін у другій половині XV ст. У 1456 році вперше було надруковано Вульгату. Невдовзі з’явилися видання, що містили Вульгату разом із найбільш поширеними екзегетичними середньовічними працями – це, зазвичай, твори Миколи Лірського Glossa Ordinaria та Postilla. Це були величезні книги в кількох томах, і, звичайно, коштували вони чимало. Крім цього, незабаром вийшли друком книги народними мовами. Наприклад, у 1477 році в Нідерландах побачила світ «Дельфтська Біблія», яка складалася зі Старого Заповіту за винятком Книги Псалмів. Починаючи з 1520 року, мистецтво книгодрукування, писемність людей та нові переклади Біблії розвиваються пліч-о-пліч. У 1522 році Лютер видав Новий Заповіт німецькою мовою, а вже в 1534 році стала доступна вся Біблія німецькою мовою. Спочатку це була праця лише самого Лютера, однак пізніші видання були здійснені Вітенберзькою комісією, провідна роль в якій належала Лютеру. Ця Біблія стала стандартом у німецькомовних областях до тієї міри, що навіть конкуруючі переклади католицького походження (переклад Емзера 1527 р. та Дітенбергера 1534 р.) були незначними видозмінами перекладів Лютера. У Нідерландах друковані переклади Біблії з’явилися ще в 1523 році. За основу цих перекладів було взято або німецький переклад Лютера, або переклад Нового Заповіту на латинську мову, автором якого був Еразм. У 1526 році вийшов друком повний переклад Біблії. Подібні процеси мали місце і в інших країнах. У Швейцарії «Цюріхська Біблія» побачила світ в 1531 році. В Англії Новий Заповіт «Біблії Тиндейла» був надрукований в 1526 році. Число надрукованих примірників свідчить, що ці видання були вельми популярні.
Усі ці нові переклади мають одну спільну рису: вони були перекладені або прямо з єврейської та грецької мов, або ж опосередковано спиралися на мови оригіналу завдяки перекладам Лютера та Еразма. Це підводить нас до ще одного феномену, якому XVI ст. дало нове життя. Від XIV ст. гуманісти почали пропагувати та відроджувати вивчення класичних мов і, як наслідок, класичної цивілізації. Навіть у попередні століття знання класичних мов ніколи не втрачалось, а латина залишалася мовою Західної Церкви, богослов’я та науки. З огляду на це, в окремих дисциплінах латина стала професійною lingua franca. У XVI ст. відбулися певні зміни. Гуманісти почали вивчати класичну латину, а до «сучасної», яка, на їхню думку, була мовою варварів, ставились із презирством. Окрім вивчення класичної латини та літератури, вони відродили також вивчення грецької мови та класичної грецької літератури. Унаслідок цього, як також і інших чинників, класичну цивілізацію почали вважати за ідеал. Тому лише там можна було знайти справжній гуманізм, і на кшталт цього ідеалу люди мали змінювати себе.
А від другої половини XV ст. у вивченні Біблії та Отців Церкви почали використовувати нові філологічні методи, які були результатом праці гуманістів. Це привело до радикальних змін у вивченні Біблії. Хоча біблійна екзегеза середньовічної доби зосереджувалася довкола тексту Біблії, вона не віддалялася від мов оригіналу, однак мала вибудовану на біблійних текстах традицію тлумачення, що розвивалась упродовж більш ніж тисячі років. Кожен екзегет міг щось додати до цього тлумачення, однак не можливо було знехтувати цією традицією та запропонувати незалежне, нове тлумачення. Однак гуманісти, які вважали, що Біблія є книгою класичної античности, значно розширили вивчення Святого Письма. Їхнім девізом було повернення до «літери». Такий підхід до вивчення Біблії проголосив ще італійський гуманіст Лоренцо Валла, який близько 1450 року уклав коментар на книги Нового Заповіту. У цьому коментарі він часто критикує латинський переклад – Вульгату, – порівнюючи його з грецьким оригіналом. У 1516 році вийшло друком перше видання Еразмового перекладу Нового Заповіту, в якому містився також грецький текст, опрацьований латинський переклад та короткі тлумачні нотатки, його поява стала сенсацією для представників гуманістичних кіл. Хоча Еразм не був першим, хто в такий спосіб підійшов до тексту Біблії, однак у той час він був найбільш послідовним у цій справі. Провідною думкою було те, що в Новому Заповіті «небесне слово, яке прийшло до нас із серця Отця, об’являє себе так діяльно і проникливо, як ніде інде». Подібну ідею черпаємо з вивчення Старого Заповіту. Рейхлін зосередився на вивченні Старого Заповіту, бо був переконаний, що єврейська мова була тією мовою, якою сам Бог розмовляв із патріярхами.
