Проголошуючи Христа як герменевтичну засаду біблійного тлумачення, середньовічні мислителі утверджували важливу стратегію, яку вони отримали від своїх попередників – Отців Церкви: типологічну екзегезу. Тлумачачи Біблію крізь призму христології, вони доводили важливість єдности біблійної благовісти, зокрема Старого Заповіту як пророцтва та Нового Заповіту як сповнення цього пророцтва. Ця єдність ніколи й ніде не була так яскраво виражена як у житті та смерті Христа, про що розповідають Євангелія. Ця ж єдність актуалізується у святих таїнствах хрещення та Євхаристії.
Саме той факт, що середньовічна біблійна екзегеза не відійшла від засади фундаментальної та непорушної єдности, міг дати поштовх до виникнення величезної різнорідности тлумачень. Як і їх попередники – Отці Церкви – середньовічні екзегети вирізняли різні екзегетичні пласти. Однак, оскільки всі ці пласти своїм підгрунтям мали ключову христологічну засаду, вони не порушували внутрішньої єдности біблійної благовісти. Найвідоміша середньовічна класифікація, яка говорить про чотири рівні екзегези, відображена в таких римованих рядках:
littera gesta docet, quid credas allegoria, moralis quid agas, quo tendas anagogia,
які можна перекласти так:
«буква навчає про Божі діла, алегоричне значення – у що вірити, моральне значення – як діяти, анагогічне значення – якої вищої цілі прагнути».
Той факт, що в основі цього чотирирівневого екзегетичного поділу лежить христологічна єдність середньовічної Біблії, яка була й культурним, і богословським ідеалом, пояснює, чому середньовічні екзегети та богослови застосовувати його настільки довільно і гнучко. Замість чотирьох складних рівнів вони часто використовували простіший поділ – дворівневий, який виокремлював букву й дух тексту, історію та алегорію. Цей поділ лежить в основі значної частини середньовічної екзегези. Втім, у монаших середовищах важливої ролі надавали також моральному і тропологічному значенням тексту.
Хоча добу Середньовіччя і вважають епохою духовної екзегези, однак це не означає, що середньовічні екзегети не приділяли належної уваги історичному значенню тексту. На їх думку, букві тексту належить першочергове значення, бо без неї інші різновиди тлумачення, як наприклад алегорія, відчуватимуть брак твердої основи. У XII ст. дослівне або історичне значення тексту набрало великої популярности. Ще важливішу роль воно почало відігравати тоді, коли богослов’я стало окремою дисципліною в новостворених університетах. Отож, у сучасній історично-критичній екзегезі попри те, що біля її витоків стояли найімовірніше ідеали гуманізму та Ренесансу, присутній відгомін також деяких середньовічних богословських тенденцій. Справді, алегорична екзегеза відігравала провідну роль у часи Середньовіччя, а такі богословські авторитети, як Тома Аквінський, завжди були у великій пошані, однак це аж ніяк не перешкоджало розвитку критичної екзегези та спробам досліджувати дослівне значення тексту.
У період пізнього Середньовіччя зросла спеціялізація екзегези. Хоча й ця середньовічна екзегеза значно відрізняється від сучасної академічної екзегези, вона завжди залишатиметься частиною великої середньовічної культурно-богословської парадигми. Церква була виявом єдности цієї парадигми. Попри те, що середньовічні екзегети щораз більше керувалися бажанням знайти дискурсивну істину, усе ж назагал вони зосереджували свою увагу на пошуках вищої, спасительної істини, вимогам якої вони були готові підкорити своє бажання наукових знань. Говорячи про це, варто згадати про один важливий критерій середньовічної біблійної екзегези – caritas, що з латинської мови означає любов. Августин у своїй книзі Про християнську доктрину (III. 10. 14), яка в часи Середньовіччя була впливовим підручником з екзегези, пише, що в Христовій Церкві лише та екзегеза є прийнятною, яка проповідує любов до Бога і ближнього. Пристосовуючи цю засаду до потреб свого часу, середньовічні екзегети відкрили для себе не лише те, що екзегеза, окрім розуму, будується ще й на фундаменті любови, але й те, що любов перевищує розум.
У Середньовіччі біблійною екзегезою займалось здебільшого духовенство, оскільки увесь процес студій перебував у руках клиру. У період раннього Середньовіччя екзегеза процвітала в монастирях та катедральних школах. Оскільки між цими інституціями були інтенсивні контакти, то їхні екзегетичні підходи рідко коли різнились. Однак, коли місцем інтелектуальних студій остаточно стали університети, що супроводжувалося ростом та укріпленням духовних ідеалів поза схоластичним середовищем, різні групи почали займатись різними видами екзегези. Монаша екзегеза ставала все більш внутрішньою, оскільки зосереджувалася на окремо взятій душі. У схоластичній екзегезі, яка завжди була більш чутливою до дослівного значення тексту, тенденція напрацьовувати систематичний підсумок екзегетичних пошуків спричинилась, врешті-решт, до розвитку богослов’я як самостійної академічної дисципліни. Хоча використання біблійного матеріялу високо цінувалось, тепер він стає частиною богословських праць. Прикладом цього є Summa Theologiae Томи Аквінського. У цій книзі Тома стисло тлумачить біблійний матеріял, як це робили Отці Церкви, однак у той сам час складна богословська система спонукає його вийти поза рамки екзегетичних чи патристичних тем. Тома розкриває увесь спектр священного богослов’я, починаючи від природи та атрибутів Бога й закінчуючи питаннями есхатології. Такий підхід є більш гнучким за біблійні коментарі раннього Середньовіччя, в яких у наслідок взаємодії екзегези та систематичного богослов’я наставав інколи структурний хаос. Однак підхід Томи відрізняється також і від теперішнього взаємозв’язку, який існує між сучасною екзегезою, як окремою богословською дисципліною, що має власні правила, та іншими богословськими дисциплінами, наприклад, систематичним та моральним богослов’ям; цю тему в нещодавно [1993 р.] вивчала Папська біблійна комісія. Цих трьох – середньовічні біблійні коментарі, Summa Theologiae Томи Аквінського та сучасну католицьку академічну екзегезу – об’єднує, забезпечуючи в такий спосіб тяглість католицької традиції, тема fides quaerens intellectum – мотив, який лежить в основі всього богословського та біблійного тлумачення.
Попри те, що Тома Аквінський є типовим прикладом схоластичного екзегета-богослова домініканського чину, він разом із францисканцями спричинився до нового використання Біблії, метою якого було охопити мирянську аудиторію. Жебручі чини домініканців та францискан, будучи засновані для того, щоб допомогти бідним у містах та зупинити поширення єресей, ставили великий наголос на проповіді як важливому елементі свого служіння. Для гомілетичних завдань цих чинів знання Біблії відігравало велике значення, як також подальше передання нього знання тим слухачам, які здебільшого були позбавлені душпастирської опіки. Подібно до різьблених порталів та вітражів вікон готичних соборів, полум’яні проповіді, які виголошували ченці жебручих чинів у часи пізнього Середньовіччя, коли народні мови почали витісняти латину, спричинилися до поширення Біблії між усіма людьми. Важливу роль відігравали також містерії, які оживляли біблійні сцени для широких мас, і також містична та побожна література, завдяки якій наприкінці епохи Середньовіччя зросло число освічених громадян. Значною частиною цієї освіченої верстви були жінки. Їхній внесок у пізню середньовічну містику вказує на ще одне нове використання біблійних тем, зокрема теми Христа, який живить християнську спільноту Своїми стражданнями.
Оскільки пізній період Середньовіччя часто критикують через сухі тогочасні схоластичні дискусії, відновити баланс оцінки цього історичного відрізку можна вказавши на його значущість у збереженні культури Біблії. Завдяки богословській діяльності мирян та духовенства, що в період пізнього Середньовіччя проявило себе в проповідях, служіннях та написанні творів для широких верств, сила Біблії зберегла свою життєдайність та змогла народжувати нові богословські імпульси аж до наших днів.
