Коли Карл Великий розпочав процес піднесення єдности європейської цивілізації на новий щабель, перетворюючи її в християнську імперію, Біблія стала для нього в цій справі підручною книгою. Вона була скарбницею добрих порад у різних справах попри те, що основним її завданням було сповістити обітницю спасення. Вислів Христа «Я – дорога, і правда, і життя» (Ів. 14:6) спонукав середньовічних мислителів заохочувати своїх співрозмовників черпати з Біблії – головного джерела істини – як священну, так і земну мудрість. Тверде переконання в тому, що Бог дорівнює Істині, спричинило те, що до XII ст. між богослов’ям та філософією не існувало суттєвих відмінностей, оскільки обидві дисципліні використовували Біблію як основоположний документ. Це пояснює також, чому Біблію вивчали й інші гуманітарні науки, починаючи від граматики та закінчуючи астрономією.
Окрім Біблії, були й інші твори, що мали стосунок до філософської істини, наприклад, Тимей – міт про створення світу, який написав Платон. Однак такі твори були менш поширеними в Середньовіччі, ніж у патристичну добу. Продовжуючи патристичні дискусії, середньовічні мислителі поверталися до обговорення старого питання: чи можна використовувати нехристиянські твори в культурі, яка претендує бути християнською. Вони вирішили цю дилему, поставивши наголос на внутрішній гармонії, що, на їх думку, існує між біблійною та філософською істинами. Намагаючись підкріпити свій погляд про те, що біблійне об’явлення та природна філософія не заперечують одна одну, середньовічні мислителі вдавалися до порівняння, яким показували, що Книга Писання та Книга Природи містять однакові істини.
Врешті-решт, Бог об’явив божественну мудрість не лише всім християнам, але і всьому творінню. Сама Біблія свідчить, що творіння може дати цінні знання про Бога. Ця думка міститься в словах Павла: «невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме» (Рим. 1:20). Тож не лише Біблія, але і все творіння покликане сповіщати Божу велич. Це порівняння природи й Писання дало змогу середньовічним мислителям узгодити тогочасні знання про природу, які переважно черпались із творів давніх філософів, передусім Платона та Аристотеля, з біблійними істинами. Вони вважали, що можуть вільно так чинити, не підриваючи при цьому цілісности Біблії та її епістемологічного примату як прямого Божого об’явлення.
Втім, всередині XII ст., з відкриттям інших праць Аристотеля, філософська інформація про природу зросла настільки, що почала відігравати ту роль, яка в цій царині до тих пір належала Біблії. З подальшим розвитком філософії та виникненням університетів між розумом (тобто філософією) та вірою (тобто простою відданістю біблійним істинам), попри великі зусилля схоластичних богословів, зокрема Томи Аквінського, поєднати їх обох, з’являлося щоразу більше суперечностей. Природничі науки неухильно віддалялися від Біблії як важливого джерела. Навіть для схоластичного богослов’я на його завершальному етапі розвитку було властиве зменшенням авторитету Біблії, коли лекції про Сентенції Петра Ломбарда стали важливішими, ніж лекції про Біблію. Втім, назагал аналогія про Книгу Природи та Книгу Писання існувала і далі упродовж усієї середньовічної доби, а разом із нею – потреба узгодити всю філософську мудрість з основною спасительною істиною Святого Письма.
