Апостольська традиція. Завжди вважали, що християнство не розпочинається з Нового Заповіту. Церква постала з визнання, що «Ісус Христос то Господь» (Фил. 2:11), і відповідного до нього способу життя, а з цього життєвого досвіду та віри виникли тексти Святого Письма. Ісус і Його апостоли проповідували. Їхнє слово звіщало Євангеліє, а нове життя, яке струмувало з апостольських спільнот, поширювалося щораз далі й далі. Живе слово передувало всім письмовим записам Євангелія та тривало поруч із письмовим закріпленням, яке мало на меті виражати, обмірковувати та поглиблювати спільнотне життя в Дусі. Подібно й решта книг Нового Заповіту – це писемне свідчення апостольської Церкви про Боже об’явлення в Ісусові Христі. Його належить розглядати як плід попередньої проповіді, результат Божого об’явлення в Ісусові Христі.
Старий Заповіт. Старий Заповіт – це також продукт довгого процесу формування та перегляду передань, які наперед визначали канонічний текст. Ці передання Божого народу були спогадами та повчаннями, що їх поширювали різні авторитетні джерела, зокрема кола пророків, оповідачів, священиків і мудреців. Багато рук упродовж багатьох років об’єдналися воєдино для довершення усталеного тексту. Поступово усні передання викристалізувалися в писемні пам’ятки; процес упорядкування, компілювання та редагування наближався до завершення, і в такий спосіб творено книги. З плином часу ці книги визнано за Святе Письмо.
Святе Письмо і Традиція. З іншого боку, формування писемного Святого Письма не поклало кінця потокові церковної традиції. Що мало спричинити існування Святого Письма, то це зміну характерної риси післябіблійного передання. Зі смертю апостолів Святе Письмо набуло практично виняткового значення автентичного джерела, яке походить із біблійного періоду. Тому церковна традиція перейняла переважно інтерпретаційну функцію стосовно попередньої частини передання, тобто щодо сегмента, представленого у Святому Письмі.
У Святому Письмі, принаймні в зародковому стані, містяться всі правди християнської віри. Проте для того, щоб отримати правильне тлумачення, Святе Письмо потребує традиції. Не йдеться про додавання чогось до змісту біблійних книг. Традиція тісно переплетена з життям Церкви, і розуміння Церкви необхідне для тлумачення, роз’яснення та застосування біблійної вістки в нових обставинах, в яких перебувають Церква та світ. Тільки в контексті цієї живої традиції Церква вірних здатна прочитати та зрозуміти Біблію.
Приклад ап. Павла. Проілюструймо цю думку на прикладі ап. Павла. Безсумнівно, Павло був великим богословом, хоча він не залишив «систематичного богослов’я» на кшталт того, що вийшло з-під пера пізніших богословів. Натомість він є автором низки послань, адресованих окремим спільнотам і спрямованих на вирішення певних ситуацій та подолання труднощів, які виникли всередині ранньохристиянських спільнот. Оскільки Павло звертався до громад, в яких він уже проповідував (1Сол. 4:1), він не потребував повторювати головні правди християнської віри. Зазвичай він міг мати на думці ці основні переконання, але згадував їх лише для того, щоби прояснити окреме питання або виправити хибне розуміння.
З іншого боку, Павло вважає себе ланкою в ланцюзі традиції, котра сягає самого Ісуса, авторитет якого й надалі зберігається в Церкві. Він говорить коринтянам: «Бо я передав вам найперш, що й прийняв» (1Кор. 15:3), і знову: «Бо прийняв я від Господа, що й вам передав» (1Кор. 11:23). Перше твердження належить до короткого догматичного викладу про смерть та воскресення Христа. Друге узяте з літургійної розповіді про Тайну Вечерю. Тобто об’єкт апостольської традиції становлять як дії, так і слова. Отож передання апостольського століття – зорило середовище, в якому продовжувало розвиватись об’явлення, оскільки апостоли пояснювали сенс Ісусових слів і вчинків.
Це означає, що спілкування між Павлом та віруючими відбувалося в спільноті віри. Його послання, за задумом, були покликані дати християнам глибше розуміння того, у що вони вже увірували. Хоча Павло став апостолом через особливе покликання та завдяки об’явленню прославленого Христа (Гал. 1:15-16; пор.: 1Кор. 9:1), він дбав про збереження сопричастя з Дванадцятьма, а особливо зі «стовпами» Церкви (Петром, Яковом та Іваном: Гал. 2:9). На рівні основних, істотних правд віри проповідь апостола Павла обумовлювало Євангеліє, яке він отримав та повідомляв (1Кор. 15:1-11), а зрідка як останній аргумент ап. Павло наводив приклад і традиції перших християнських спільнот в Юдеї (1Кор. 11:16).
Крім того, спогад Церкви про події тієї ночі, коли було видано Ісуса (1Кор. 11:23-27), ап. Павлові передали ті, що були апостолами перед ним. Павлова розповідь є найранішою писемною формою цього передання, яка дійшла до наших днів, і де чітко вказує, що книгам Нового Заповіту передувало знане та проповідуване усно від самих початків Церкви. У такому контексті передання і Святе Письмо почали та продовжували існувати в Церкві паралельно в переплетених відносинах життєдайної обопільности.
До цього можна додати коротку згадку про спірне питання, яке, загрожуючи єдності самої Церкви, було поставлено на карту в Антіохії. Коли апостол Павло дорікнув апостолу Петрові за те, що той відмовився їсти спільно з християнами, які навернулися з поганства, то вчинив саме так, оскільки, на його думку, Петро повівся лукаво, тобто всупереч «євангельській правді» (див. Гал. 2:14). На той час ще не було написано жодного з канонічних Євангелій (Матвія, Марка, Луки та Івана). Утім Євангеліє, живе та усім проповідуване, було мірилом, на авторитет якого навіть апостоли змушені були зважати. Євангеліє, на істинність якого покликався Павло, передавали усно, і тільки пізніше воно набуло писемної форми в церковних Євангеліях.
Свідчення Учителів Церкви. Патристичні свідчення II та III ст. одностайно наполягають, що в Церкві було і має бути збережено «апостольське передання», тобто зміст основних правд віри, які передали нам апостоли і які містяться у Святому Письмі. На думку Учителів Церкви, передання та Святе Письмо існують у природній залежності одне від одного, втім, кожне з них має відносну автономність та особливий авторитет: апостольська традиція – бо вона є виразом того, як Церква розуміла спасительне діло Христа; Святе Письмо – завдяки незмінності написаного слова та богонатхненності Біблії. Для Іринея Ліонського, який писав наприкінці II ст., поділ Божого об’явлення на два окремі джерела – Святе Письмо та традицію – був цілком немислимим, адже є лише одна традиція, апостольська за походженням і церковна за переданням. Святе Письмо сприймали як чисту сутність апостольського вчення, і не було строгого розрізнення між Святим Письмом та традицією.
Святе Письмо – мірило Традиції. Ми не можемо спокійно ставитись до тенденції протиставлення Святого Письма і традиції. Хоча вони є різними, та все ж органічно переплетені. Кожне з них виконує особливе завдання. З одного боку, наше знання про богонатхненність Святого Письма та його особливий авторитет як посередника Божого слова ґрунтується на традиції, що сходить до апостольської Церкви. З іншого – традиція залежить від Святого Письма, яке ненастанно нагадує про повноту істини християнської віри та провадить до неї.
Однак потрібно зауважити, що, правдоподібно, одна з причин, чому Святе Письмо набуло незмінної форми й було відокремлене від інших передань, – це побоювання, що традиція вразлива до засмічень. Відомо також, наскільки минуле вразливе до забуття та спотворення. Щойно актуальність теперішности починає від нас віддалятися, вона відразу тьмяніє в людській пам’яті та стає проблематичною. Для того, щоб уникнути таких негативних наслідків, потрібно чітко розмежувати традицію в строгому значенні цього слова та широкий потік традицій, які також сформувалися впродовж історії Церкви, однак не можуть претендувати на авторитет Божого самооб’явлення. У справі цього розрізнення Церква покладає свою надію на провід та співдію Духа, що їх пообіцяв Христос (Ів. 14:15-17; 16:5-15). Таке керівництво Господь особливо пообіцяв тим, хто навчав у Церкві, але, кінець кінцем, навіть апостольську традицію передавали немічні людини, які володіли безцінним скарбом «у посудинах глиняних» (2Кор. 4:7).
Крім того, упродовж історії змінюються значення слів, і навряд чи можна заперечити той факт, що наші релігійні формулювання, чимало яких Церква використовує вже протягом століть, постійно перебувають під загрозою корозії. Отож Церква достоту відповідальна за викладення вічних тем зрозумілою, актуальною мовою, а це означає, що перед Церквою постає завдання постійно переосмислювати та по новому формулювати зміст своєї віри. Проте зауважмо: таке проголошення правд віри не заміняє Святого Письма. Навпаки, будь-яка спроба оживлення та відновлення живиться силою Святого Духа настільки, наскільки вона черпає свої суть та намір із богонатхненного Святого Письма.
Це неминуче приковує нашу увагу до взаємозв’язку між традицією та біблійним каноном. Коли Церква формувала канон, вона зобов’язалася стежити за правильністю цих особливих писемних висловів своєї віри. Передання, яке стало Святим Письмом, не зникло з появою Святого Письма, але відтоді Писання зробилося мірилом і наріжним каменем церковної проповіді. Як вічна й дана Богом норма в Церкві, Святе Письмо є мірилом істинности та обґрунтованости проповіді, натомість проповідь ніколи не може бути мірилом істинности Святого Письма. Церква кориться авторитету Біблії, аби зберегти чистоту своєї віри та критично осмислювативсі всі інші погляди, тенденції та ідеології. Отже, усе служіння слова підпорядковане Святому Письму.
Церква – автентичний інтерпретатор Святого Письма. Коли кажемо, що Церква є автентичним тлумачем Святого Письма, то не поширюємо її авторитету на висловлювання стосовно питань філології, літературознавства, археології та інших дисциплін. Ба більше, Церква рідко офіційно й прямо розкривала зміст окремих біблійних текстів. З іншого боку, обов’язкові декларації церковної доктрини є конечними для вірних, якщо вони стосуються істин, котрі Бог об’явив заради нашого спасення. Лише тоді, коли в біблійному тексті під час дослідження встановлено історично обумовлені елементи, можна виокремити спасительне твердження, дійсне для Церкви всіх часів. Відтак дальше зусилля потрібно спрямувати на переформулювання спасительної істини мовою сьогодення.
