Біблійна література виникала повільно впродовж століть. Пишучи свої твори, біблійні автори опиралися на різні традиції, а тому біблійні тексти переважно укладав більш ніж один автор. Спершу поети, пророки, апостоли, проповідники та творці історичного епосу проголошували слово усно, а відтак редактори та переписувачі творили слово записане, додаючи до нього своє богословське розуміння та коментар. Наприклад, П’ятикнижжя – це об’ємна композиція, яка містить багато різних жанрів та окремих матеріялів. Серед цитованих у ній джерел – «Книга воєн Господніх» (див. Чис. 21:14-15), де термін на позначення «книги» (євр. sefer) відсилає до письмового запису (пор.: Вих. 32:32; Чис. 5:23; Втор. 17-18; 24:3). З іншого боку, у Чис. 21:27 авторство пісні про падіння Моава приписано невідомим «піснетворцям» (євр. moshelim), що не конче вказує на писемне джерело. Інше джерело, згадуване в Старому Заповіті, – це «Книга Яшар», із котрої було взято гівеонську пісню (Іс. 10:13), тужливу пісню Давида (2 Сам. 1:18) та гимн Соломона (згідно з грецькою версію: 1 Цар. 8:13).
У Новому Заповіті Євангелія розпочиналися як спогади про діяння та проповіді Ісуса, поширені в спільнотах учнів, які збиралися, аби з’ясувати, що сталося з їхнім Учителем. Навіть послання ап. Павла, які мали літературне начало, продовжують та включають до свого складу такі усні передання (1Кор. 11:23; 15:3-8).
З цього випливає, що Біблія – це скарб традиційного матеріялу, що його збирала та зберігала спільнота віри. Годі уявити християнську спільноту віри без передань, які допомагають їй розуміти й підкріплювати себе. Передання упорядковують життя спільноти, а спільнота, своєю чергою, інтерпретує та змінює традиційні матеріяли. У такий спосіб укупі поставали народ Божий та Святе Письмо.
Однак ні Ізраїль, ні рання Церква не були рабами своїх традицій. Коли виникали нові ситуації, давніми переданнями послуговувалися по-новому, ба навіть те саме передання могли тлумачити зовсім інакше. Просте зіставлення блаженств у Євангелії від Матвія та в Євангелії від Луки свідчать, що навіть Ісусові висловлювання не вважали незмінними та непорушними. В Євангелії від Луки є чотири блаженства, протиставлені чотирма лихами (Лк. 6:20-26), і всі вони набувають форми прямого звертання в другій особі множини («Блаженні ви…»). Євангеліє від Матвія містить дев’ять блаженств і жодного “горе вам” (Мт. 5:3-12); усі, за винятком останнього, – у третій особі множини («Блаженні…»), і тимчасом як Лука пояснює бідність і голод дослівно, Матвій розуміє їх духовно (зокрема, «вбогі духом», «голодні та спрагнені правди»). Свобода, з якою біблійні автори використовували традиційний матеріял, природно спонукає нас запитати, чия версія є ближчою до слів самого Ісуса.
Оскільки біблійні тексти переважно є кінцевим результатом тривалої історії передання, то цілком обґрунтовано висновуємо, що для визначення джерел та реконструювання процесу створення виправдано почати дослідження з відомого нам тексту. Насправді чимало було затрачено енергії та виявлено майстерности, аби встановити, які етапи пройшли ці передання, перш ніж були об’єднані в послідовний та обширний наратив, адже виникли вони в різних обставинах та місцевостях (як правило, у культових центрах). Отже, можна простежити розвиток окремих передань, що їх повторно використовували наступні покоління. Історико-літературні методи, зокрема, слугують відновленню розуміння процесу формування біблійних текстів, а надто з’ясуванню того, що означав конкретний текст для його автора та спільноти, в якій він виник.
Таке зосередження на малому фрагменті має чимале екзегетичне значення, проте водночас поділ тексту на його складники може запровадити до помилкового висновку, що віднайдення первісного історичного контексту є підсумковим етапом герменевтичної діяльности. З одного боку, інколи екзегети обмежувалися розчленуванням біблійних книг, аби визначити їхні джерела та встановити дати укладення різних пам’яток. З другого боку, у певних колах біблістів існує тенденція перебільшувати цінність того, що є самобутнім і старовинним, немовби лише це є автентичним. Таким намаганням слушно протидіє т. зв. «канонічний підхід», який упродовж останніх років посів важливе місце в біблійній герменевтиці.
На відміну від історичного, канонічний підхід до розуміння Святого Письма має на меті виконувати богословське завдання біблійної інтерпретації з огляду на переконання, що лише канонічна перспектива є авторитетною для Церкви. Богонатхненне Святе Письмо є саме Святим Письмом тому, що Церква визнала його за дороговказ своєї віри та життя. Кожна окрема книга стає біблійною у світлі канону як цілости. Отож церковна екзегеза має починатися з Біблії в її сучасному вигляді. Мабуть, за багато століть до народження Христа пророк адресував свої слова до ізраїльтян певним людям, чоловікові чи жінці, однак у літургії Церкви, як канонічне Святе Письмо, вони звернені до християнської спільноти. Незважаючи на те, що Книга Ісаї складається з трьох частин, між часом написання яких пролягає понад два століття, цілість потрібно тлумачити з позицій Святого Письма, що його спільнота віруючих отримала як правило віри.
Отже, канонічний підхід вимагає зосередження уваги на остаточній формі біблійних текстів, а не на розрізнених елементах, із яких ці тексти було скомпоновано. Акцентовано не на первісному ескізі, а на завершеній книзі, уміщеній у Біблії. Які попередні версії не простежувалися б у тексті й поза ним, лише остання богословська перспектива є авторитетною для Церкви. Канонічні тексти треба читати в канонічному контексті. Поодинокі біблійні уривки потрібно тлумачити у світлі всієї Біблії. Навіть коли є підстави вважати, що для створення наявного цілого було використано багато джерел (як-от для П’ятикнижжя), ми налаштовані усвідомлювати цю цілість, а не просто прояснювати окремі частини.
Зв’язок між обома заповітами відіграє в канонічному підході ключову роль. Цей підхід серйозно ставиться до християнського твердження, що Старий та Новий Заповіти є знаряддями Божого об’явлення. Оскільки Церква визнає, що Старий та Новий Заповіти разом утворюють Святе Письмо, їх належить осмислювати у світлі один одного. Це означає щось значно більше, ніж встановлення історичного зв’язку. У рамках віри в один Божий задум, сповіщений в обох заповітах, канонічний підхід намагається зрозуміти цю божественну дійсність, вслухаючись у подвійне свідчення Старого та Нового Заповітів.
Ця канонічна перспектива містить елементи, що мають незаперечну вартість. Безсумнівно, спільнота віруючих забезпечує найвідповідніший контекст для читання Біблії як Святого Письма. Оскільки священні писання минулого є засобами, за допомогою яких Бог продовжує актуалізувати божественне об’явлення, жодна спроба розглянути біблійний текст із якогось вигаданого нейтрального, об’єктивного погляду не придатна для осягнення його богословського смислу. Богословську екзегезу можна здійснювати тільки вірячи. На думку Церкви, віра та Святий Дух збагачують екзегезу. До того ж, Церква вважає, що гармонійність усієї Біблії – це вислід її богонатхненности та єдности свідчень про одне Боже об’явлення. Потрібно шукати цілісне об’явлення в цілісному Святому Письмі. Критерієм для розуміння частин Біблії є ціле біблійне свідчення. Така засада соборности Церкви.
Однак коли палкі прихильники канонічного підходу стверджують, що пов’язування екзегези з історичними дослідженнями ставить під загрозу богословський аспект екзегези, вони помиляються. Логічною засадою біблійної герменевтики є з’ясування, принаймні на початку процесу тлумачення, що означав текст у своєму первісному контексті. Незалежно від того, чи ми досліджуємо конкретний текст у канонічній редакції, нам варто спробувати відновити контекст, в якому він був написаний, адже біблійні тексти здебільшого годі по-справжньому зрозуміти, бодай поверхнево не ознайомившись з їхніми історичними передумовами. Ба більше, варто поважати кожен етап історії об’явлення, тобто не обминати історичного виміру Святого Письма. Читання Біблії, цілковито позбавлене історичного контексту, провадить до надмірних спрощень та довільних поєднань. Між істориком та богословом-екзегетом обов’язково має відбуватися безперервний тісний діялог, і цей діялог навряд чи може бути плідним, якщо внеску історика буде відведено порівняно мізерну роль.
Врешті-решт, існує ще один фактор, про який варто згадати, а саме наявність у Біблії багатьох богословських традицій. У межах цих традицій існують як догматичні, так і мовні відмінності. Отже, може бути, а фактично є низка біблійних теологій. Різняться уявлення не лише про загальні риси біблійного богослов’я, а надто про самі принципи, на підставі яких можна розглядати предмет, котрий завжди існував і завжди існуватиме. Це спонукає нас знову засумніватися стосовно абсолютизації канону як єдиної герменевтичної засади. Для виконання завдань біблійної інтерпретації в повному обсязі не достатньо жодного підходу. Явище богословського плюралізму в Біблії, а також у Церкві означає, що канонічний підхід повинен враховувати богословську різноманітність, так само як і єдність.
