З огляду на сказане вище про засновки, можемо тепер перейти до т. зв. «критики читацького відгуку». Цей метод аналізу зосереджує увагу на читачеві та процесі читання, прагнучи з’ясувати роль, яку відіграють сучасні читачі у визначенні літературного смислу. Головною засадою цього підходу є відмова від сприйняття літературного тексту як речі в собі, як об’єкта. Насправді читання – це актуалізація змісту, і вивчення літератури має стати також вивченням себе самих як читачів; воно повинне розширити традиційні критичні дискурси, долучивши до них цілі, мотиви, ставлення й почуття окремого читача. Відповідно до цих базових ідей критики, зорієнтовані на читача, докладають щораз більших зусиль, аби переглянути завдання та методи літературознавчих досліджень.
Попри неабияку увагу до акту читання, існує невизначеність стосовно того, що варто вважати реакцією читача. Критика читацького відгуку – це, ймовірніше, розмаїття різних стежок, які розходяться в різних напрямах, а не єдиний уторований шлях. Проте усі підходи, зорієнтовані на авдиторію, об’єднує спільний засновок про значення, позбавлене ефективного існування поза свідомістю читача, де відбувається його осмислення. Не існує якоїсь базової чи нейтральної мови, не забарвленої сприйняттям і відгуком конкретного читача. Читач, зведений колись до статусу зрозумілої й очевидної істоти, здобув тепер провідну роль.
На столі, на полиці, у книгарні книжка є об’єктом серед інших об’єктів. Виготовлена з паперу та чорнила, вона лежить на своєму місці доти, доки хтось не прийде та не звільнить її від матеріяльности, нерухомости. Смисл книги актуалізується в живій свідомості лише одним способом – в акті читання. Значення спадає на думку читачеві під час читання, а оскільки воно недоступне в тексті чи завдяки тексту, без участи читача, потрібно серйозно сприймати роль останнього у визначенні змісту тексту. Читання – це динамічне, конкретне та тимчасове переживання, а не сприйняття просторової форми.
Таке ставлення до процесу читання робить відносним традиційний погляд, згідно з яким смисл тексту – немов ядро горіха, що просто-таки чекає, поки його вийме читач. Відповідно критика читацького відгуку пропонує змінити розуміння значення. Смисл уже не вважають чимось готовим; він не є властивістю самого тексту, а радше функцією читачевого досвіду в акті читання тексту. Відбувається перехід від статичного й об’єктивного значення, обумовленого текстом, до більш суб’єктивного, що його читач пережив у швидкоплинному потоці читацького досвіду. Інакше кажучи, значення є подією, а не вмістом.
Радикальні підходи, що орієнтуються на читача, наголошують неокресленість тексту. Згідно з цією концепцією, література є «кінетичним мистецтвом», мистецтвом, яке відмовляється від стану спокою. Об’єктивність тексту – це ілюзія, і його значення є здобутком читача. Такий підхід відкриває шлях неабиякій суб’єктивності. Сам текст постає як творений упродовж читання. Вагомим смисловим чинником є не просторове розміщення тексту на сторінці, а часовий процес читання; отже, це «читач має сенс». Якщо значення – вже не прикмета тексту, а результат діяльности читача, відповіді потребує не питання «Що означають вірші?», а «Що вірші роблять?» чи навіть «Як читачі творять значення?».
Вразливе місце цього погляду очевидне. Виходить, він зумовлює «розмивання» різниці між значенням та сприйняттям значення. Ба більше, цей підхід не бере до уваги самоперевершення, що його досягаємо читаючи. В акті читання об’єктом читачевого розмислу є думка іншого. Читач уявляє, що належить до іншого ментального світу. Досвід читання засвідчує, що літературний твір живе власним життям у конкретному читачеві.
Напрямки, що дотримуються не настільки крайніх поглядів, приділяючи увагу нерідко нехтуваній читацькій стороні літературної комунікації, так само враховують особливості тексту. Читач бере активну участь у генеруванні текстового значення, проте ця безумовно творча діяльність не означає, що згадане значення залежить винятково від суб’єктивного сприйняття. Хоча важливо пов’язувати між собою суб’єктивні й об’єктивні аспекти читання, варто визнати, що існує правильне та неправильне, краще й гірше читання, й усвідомлення цієї відмінности є завданням екзегези.
Рецептивна критика сприяє саморефлексійному читанню. Це помітний крок до самоусвідомленої та саморефлексійної критичної практики. Зміщення центру уваги з літературного твору на пізнавальну діяльність читача відкриває нове поле для наукового дослідження. Як критична практика, мета якої – спонукати читачів читати більш свідомо й самоусвідомлено, критика читацького відгуку, до того ж, може допомогти нам прислухатися до значущих запитань, як-от: «Ми читаємо більш чи менш самоусвідомлено?», «Ми реагуємо на текст більш чи менш свідомо й чуйно?». Коли глибше усвідомлюємо, що ми робимо, читаючи текст, читання та відгук на прочитане сповнені розуміння того, як текст і читач впливають один на одного. Куди краще домогтися визнаної та контрольованої суб’єктивности, аніж об’єктивности, яка, врешті-решт, виявляється ілюзією. Критика, втім, є доречною. Коли ми розглядаємо внутрішні процеси, завдяки яким література здійснюється в індивідуальному читанні, нас приголомшує істотно важлива активно-пасивна природа читацької ролі. Читачі здобувають свій досвід через те, що забувають про себе; так би мовити, умирають, аби текст міг жити власним життям.
