У тепер уже відомому есеї Рудольф Бультман якось запитав, чи можливо займатися екзегезою без жодних засновків, і його відповідь була: «Ні». За його словами, кожна інтерпретація передбачає індивідуальне попереднє розуміння. Справді, ми привносимо в процес інтерпретації занадто багато особистого – нашу культуру, наші традиції, наші богословські засади, – аби допустити ймовірність екзегези, вільної від попередніх засновків. Ніхто не комунікує зі світом безпосередньо. Думка не діє в порожнечі. Вона закорінена в цілому комплексі ідей, настанов, постав та різних інтересів (як економічних, так і політичних), які здебільшого формують підсвідоме тло для нашого мислення та вчинків. Бажаючи жити, треба визнавати одні, а відкидати інші цінності, і їх годі водночас розмістити в окремих царинах чи зонах. Вони є частиною людського життя, обов’язково причетною до акту існування. Крізь їхню призму ми сприймаємо та тлумачимо інших осіб, предмети чи події. Крім того, кожен екзегет або читач Біблії підходить до тексту з особливими питаннями та певним уявленням про тему, якої стосується цей текст. Якщо це слушно для найточнішого історико-критичного підходу екзегези, то наскільки вільнішу роль відіграють наші припущення в ширшому герменевтичному прагненні богословської доречности та практичного застосування біблійного тексту. Просто нереально не привнести нашого особистого досвіду віри та Церкви в справу тлумачення Святого Письма. Справжня вибірковість нашої герменевтики здебільшого пов’язана з нашими традиціями, а не з нашою екзегезою.
Ризиковано приступати до Біблії з нашими досвідними, культурними та релігійними засновками з огляду на потенційну можливість «вчитувати у» текст власні ідеї замість того, щоб «вичитувати з» тексту. Проте сам цей підхід не є поганим. Справді, ми не можемо чинити по-іншому. Все, що ми робимо, залучає певні припущення про природу того, з чим маємо справу, і якщо кожен спостерігач привносить сукупність своїх засновків й настанов у розуміння та пояснення дійсности, то так само робить і інтерпретатор Біблії. Це «перед-розуміння» – не тільки сталий фактор, який потрібно враховувати, воно, до того ж, доконечне для інтерпретації. Без нього розуміння було б узагалі недосяжним, оскільки зміст повідомлення може збагнути лише той, хто знає мову, якою воно написано. З іншого боку, тільки істотне заглиблення в предмет інтерпретації може налагодити зв’язок між текстом і тлумачем та провадити до належного вивчення тексту. Увесь процес інтерпретації відбувається за умови, що тлумач володіє попереднім, хоча й обмеженим, розумінням того твору, який треба пояснити, і що більше ми наближаємося до осягнення його вагомости, то точніше можемо збагнути, про що йдеться в тексті.
Попереднє розуміння наявне завжди, однак воно функціонує безліччю різних способів. Його негативний вплив цілком очевидний тоді, коли тлумач позбавляє Біблію свободи висловлювати щось суперечливе чи негармонійне з якогось погляду. Внаслідок цього зменшується богословське багатство біблійної вістки; тобто немало її суттєвих рис замовчується, а багату поліфонію біблійних текстів звужується до одного монотонного чи тенденційного голосу. Тому справжнім початком герменевтичної мудрости є якомога чіткіше усвідомлення конкретних обрисів наших упереджень. Ця самосвідомість допомагає нам перевіряти та контролювати негативні впливи наших відмінних поглядів.
Цю думку могли би підтвердити численні приклади з історії біблійної інтерпретації, проте один із них особливо вартий нашої уваги. Ісус прийшов у світ, де вже існували авторитетне Святе Письмо та спільнота, в якій це Писання тлумачили. Тогочасний біблійний характер юдаїзму є історичним фактом, і саме тлумачення Святого Письма допровадило Ісуса до конфлікту з юдейськими очільниками і відтак призвело до Його смерти. Безумовно, вирішальним для Ісусового служіння та походження був новий спосіб трактування Святого Письма. Ця нова герменевтика (з одного боку, нова, а з іншого – не зовсім нова, адже є відродженням багатовікової пророчої традиції) визнає Закон з огляду на його кінцевий задум, залежний від Божої волі (пор.: Мт. 5:17-20). Ісус постає як тлумач Тори, Який здатен пролити світло на її найглибше значення. В окремих випадках біблійну заповідь розширено, щоби виявити настрій, котрий створює підґрунтя для забороненої дії. Скажімо, Ісусовим учням недостатньо тільки не чинити вбивства; крім того, вони повинні приборкувати гнів і образи, які провадять до вбивства (Мт. 5:21-22). В інших випадках радикалізація заходить настільки далеко, що скасовано букву Закону, як це трапилося з розлученнями, обітницями та помстою (Мт. 5:33-42; Мр. 10:1-12). Сам Ісус дотримувався Закону (пор.: Лк. 10:25-28) та визнавав авторитет книжників і фарисеїв у разі, якщо вони були вірними Мойсеєві (Мт. 23:2). Однак коли наставав конфлікт між «буквою» та «духом», слова Тори та споконвічні традиції Його народу мали поступитися спасительній Божій волі.
На відміну від Ісуса, деякі тогочасні рабини використовували традиційний метод інтерпретації, який давав їм нагоду знаходити у Святому Письмі авторитетне підтвердження вірувань, практик і загальної структури їхньої релігійної спільноти. Кожну частину Святого Письма вважали непомильною, цю непомильність успадкували інтерпретації Біблії та створені на їхній основі релігійні структури. Внаслідок цього спільнота, обмежена такими авторитативними інтерпретаціями, не зуміла почути Івана Христителя та Ісуса, коли через них знову зазвучав голос пророків.
Ісусові проповідь та поведінка стали рішучим викликом для усталеного світу юдейського благочестя, і Він не намагався зменшити напругу. Закон та Пророки мали бути сповнені, проте «передання старших» не отримали такого привілею (Мт. 15:1-9; Мр. 7:5-8). Для Ісуса чинення Божої волі було тотожне любові (Мт. 22:34-40), але окремі очільники неодмінно визначали його категоріями своїх легалістичних приписів (Мт. 12:1-14; Мр. 7:1-5). Багато з них убачали в Ісусові загрозу майбутньому цілої релігії та соціяльної структури. Отож поведінка Ісуса загострила конфлікт, який призвів до Його смерти.
