Типологічну інтерпретацію Церква практикувала від новозавітних часів аж до сьогодення. Так, говорячи: «Пасха, Христос, за нас у жертву принесений» (1Кор. 5:7), – апостол Павло тлумачить спасительну смерть Ісуса типологічними термінами. Новий Заповіт пов’язує Ісуса Христа зі старозавітними постатями й подіями, оскільки Євангеліє є сповненням того, що містилося в обіцянці тих прообразних подій.
Учителі Церкви також із різною метою послуговувалися таким способом читання Старого Заповіту. Іноді вони використовували типологізацію з апологетичною метою, а часом – для повчання або викладу певної богословської істини. У полеміці з Маркіоном, який твердив, що існує фундаментальна протилежність між жорстоким Богом Ізраїля та Отцем Ісуса Христа, Учителі Церкви захищали єдність двох заповітів, удаючись до типологізації та алегоризації для відшукування християнського смислу деяких складних біблійних уривків.
Типологізація – це спосіб мислення та мовлення за аналогією, який приділяє особливу увагу двом і більше реаліям (наприклад, Адам та Христос) і таким способом осягає зв’язок між ними. У цій спробі знайти типологічні збіжності між Старим та Новим Заповітами ключовим словом є «реалії». Типологізація зосереджена на історичних подіях, що їх осердям є земне життя Ісуса Христа – провідна подія з-посеред спасительних Божих дій, про які свідчить Святе Письмо. Проте застосування типології не варто зводити до відповідности між подіями. У мові Святого Письма, щедрій на метафорику й символи, зіставлено між собою осіб (Мойсея з Ісусом), інституції (Ізраїль з Церквою), закони (заборона зав’язувати рота волові, який молотить, з платнею для священнослужителів), будівлі (намет на землі з небесною обителлю) та обряди (Пасха євреїв – Христове воскресення). Зокрема, священиче служіння Христа набуває зрозуміліших обрисів на тлі левитського священства (особливо – ролі первосвященика, структури жертвенного устрою та Дня Примирення).
У такій інтерпретації значущість старозавітної постаті розглядають на двох рівнях: в її історичному значенні та в типологічній причетності до провіщення майбутньої події. Остання – це «образ», а її ранній відповідник – «прообраз». Хоча типологізація і належить до історичної екзегези, одночасно вона бачить подібності між двома й більше реаліями, які Бог навмисно влаштував так, аби одна подія була прообразом, а інша – її продовженням та сповненням. Тому типологічна інтерпретація не має наміру звертатися до неісторичних чи некритичних поглядів. Єдина передумова, яку вона має основою, – це переконання, що «збулися часи» (Мр. 1:15) і що значення окремої події в історії Ізраїлю виявляється глибшим у світлі її відповідника в Новому Заповіті (й навпаки). Перше творіння довершує згодом нове творіння. Перший чоловік, Адам, сотворений на Божий образ, аби бути відблиском Божої слави, здобуває своє справжнє призначення завдяки новому Адамові – Ісусові Христу. У Ньому досконало відбито Божу славу, і завдяки Йому покладено початок новому людству. Одначе старозавітні прообрази не завжди суголосні зі своїми новозавітними образами, часом вони протиставлені їм, як-от Адам – Христові. Як і Адам, Ісус представляє усе людство, але на відміну від Адама, який приніс смерть, Ісус приносить прощення гріхів та вічне життя.
Для новозавітних авторів термін «об’явлення» ніколи не означав ідеальної відповідности між обіцянкою минулого та її тогочасним сповненням. Нереально побачити жодної абсолютної збіжности в деталях, оскільки дійсність перевершила обіцянку й досягла рівня, якого годі шукати в Першому заповіті. Пророки не писали Євангелія перед Євангелієм. Їхнє пророче бачення було тьмяним; вони могли сподіватися тільки на невиразні обриси, вдивляючись у них, немов крізь туман, аби розгледіти якийсь натяк на месіянські часи (пор.: 1Пет. 1:10). Типологічна інтерпретація враховує, що спасительні дари Старого Заповіту не тотожні новозавітним; вони – лише «тінь майбутнього добра, а не самий образ речей» (Євр. 10:1). Ось чому Христос назвав щасливими очі Своїх учнів, які дивилися на ті речі, що їх «багато пророків і праведних бажали побачити» (Мт. 13:16-17).
Посилення уваги до єдности Біблії спричинило серед біблістів пожвавленая інтересу до типології, одначе не без сильних сумнівів щодо того, чи існує справжня відповідність між подіями, що розмежовані часом та належать до різних історичних і релігійних контекстів. Усе ж, непорозуміння, які типологічні тлумачення спричиняли в різні періоди, не повинні затьмарити того факту, що цей вид екзегези займав центральне місце в розвитку християнської думки; і якщо «в давнину промовляв був Бог до отців через пророків», – це той самий Бог, Який «в останні ці дні промовляв… до нас через Сина» (Євр. 1:1-2), цілком слушно визнати, що той-таки Бог залишив Свій знак у розповіді про старозавітних людей.
Намагання окреслити особливий зв’язок між двома заповітами часто провадило до використання алегоризації. Однак ті, хто найпалкіше доводить правомірність типологічної інтерпретації, наполягають на тому, що між типологією й алегорією існує чітка відмінність. Типологічне тлумачення спрямоване на встановлення явних аналогій між подіями, особами та ідеями зі Старого Заповіту й подібними полями, особами й ідеями Нового Заповіту в історичному контексті об’явлення. Історична екзегеза має передувати кожному типологічному поясненню й бути його справжньою підставою. Тлумачення Біблії як алегорії, навпаки, є пошуком прихованого значення, на якому ґрунтується очевидний зміст певного тексту. Це допоміжне значення, відкрите за допомогою алегоричного методу інтерпретації, не завжди пов’язане з історичною основою об’явлення. Навіть більше, історія алегоричного тлумачення свідчить, що найчастіше воно нехтує дослівним значенням і натомість випинає смисл, який не має нічого спільного з первісною подією.
Таке розходження зручно використовувати, аби провести межу між виправданою та невиправданою типологізацією та запобігати бурхливому росту екстравагантних інтерпретацій; проте не варто надто наполягати на ній, бо зазвичай складно розрізнити, що є прообразним, а що – тільки інакомовним. Дійсно, стосунок до історії – це головна підстава для розпізнавання типологічного й алегоричного методів; одначе так само відомо, що складно відокремити спасительні Божі дії від інтерпретації, внесеної до біблійних текстів. Правду кажучи, визначальною частиною образу здебільшого є не особа чи подія самі по собі, а ці особа або подія остільки, оскільки вони зображені в Святому Письмі, і в тому розумінні, в якому їх там виведено. Тому образ може бути суто біблійним, як-от Мелхиседек «без батька, без матері» (Євр. 7:3). Безсумнівно, цей царський священик Єрусалиму мав батьків, але Біблійне мовчання щодо цього аспекту якраз і є тим, що надає йому символічного значення божественної еманації Христа.
